У Колодяжному звучав оперний баритон правнука Кобилянської

Він співає у найвідоміших театрах світу, а його баритону аплодує найвибагливіша публіка. У Європі його визнали найкращим виконавцем партії тореадора Ескамільйо в опері Бізе «Кармен». До того ж він – єдиний українець, удостоєний премії Європейського фонду культури. Оперний баритон співака Костянтина Ріттеля-Кобилянського в Колодяжному звучав під акомпанемент Лесиного роялю, на якому грала солістка Національного будинку органної та камерної музики, народна артистка України Наталія Свириденко, пише «Слово Волині».

Правнук Ольги Кобилянської, зірка оперної сцени Костянтин Ріттель-Кобилянський – побував Колодяжному на урочистостях із нагоди 100-річчя від дня смерті Лесі Українки. У вітальні «білого» Лесиного будиночку в той день знаменитий гість виконував вокальні твори на музику Штрауса та Рахманінова. Разом із віршами Гейне гості слухали і покладену на ноти поезію Лесі Українки..

«Для мене велика радість бути сьогодні тут, у Колодяжному. Бо я вважаю, що для того, аби зрозуміти митця, треба обов’язково побувати там, де він творив. Ось за цим роялем колись сиділа й Леся Українка. І велика подяка та низький уклін тим людям, які зберегли цей інструмент до наших днів», - розповідає співак, дбайливо добираючи слова українською.

«Подумайте тільки: 1949 рік, післявоєнна епоха, заснування музею. Тоді, мабуть, були тисячі інших проблем... Але рояль зберегли. А згодом, уже в наші дні, вдихнули в інструмент друге життя. Так сталося, що до реставрації старовинного рояля Косачів безпосередньо причетна моя родичка – народна артистка України, професор і експерт-музикознавець Наталія Свириденко. Тому виступати тут для нас обох – велика честь. І взагалі, коли перебуваєш у Колодяжному, то починаєш розуміти, що саме це і є справжня Україна. Вона – у маленьких містах і селах. Бо саме там – справжня духовність» - каже співак.

Костянтин зізнається, що 17 років спілкування з російськомовною діаспорою в Німеччині таки даються взнаки. Співак називає українську мову рідною, хоча набагато вільніше спілкується англійською, італійською, іспанською, французькою та німецькою, не кажучи вже про російську. У його акторській кар’єрі – безліч виступів на кращих оперних сценах Європи та Америки. Та він щоразу з особливим трепетом їде в Україну, коли його запрошують. І не збирається міняти свій український паспорт.

«Я – класичний приклад «людини світу». Але чудово почуваюсь повсюди з українським паспортом. І не збираюсь його полишати. Бо мені важко уявити, що я колись прийду на Байкове кладовище, де спочивають мої рідні, уже як громадянин іншої країни. Я ніколи не буду німцем чи китайцем. Я завжди залишусь українцем. Бо коли я приїжджаю до Львова, то відчуваю, що вдома. Тут працювали мої батьки – Cвiтлана Кобилянська та Олександр Рiттель, їх і досі пам’ятають. Мама грала багато головних ролей у театрі імені М. Заньковецької. Не можна забувати, яка земля тебе народила і до якої нації ти належиш», - говорить він.

Костянтин із захопленням розповідає про тих, з ким довелося працювати, про дорогих та близьких його серцю людей:

«Якось 2001 року, коли я навчався в аспірантурі, до мого професора прийшов факс про те, що Фонд культури при Європарламенті просить прислати рекомендацію на «баритона з України». Вочевидь, вони десь почули мій спів. Лауреатами цього Фонду в різні роки були Вацлав Гавел, Пласідо Домінго, Хосе Карерас, Мстислав Ростропович, Пітер Устінов… і я – тоді ще ніхто. Номінантів представляв Сер Пітер Устінов. Найцікавіше, що після нагородження я забув забрати свій диплом – вийшов на сцену, заспівав і пішов. Для мене було честю співати для людей, яких раніше бачив тільки по телевізору. Наприклад, на бенкеті ми познайомилися з королевою Іспанії: жодної охорони, ми спілкувалися з нею, як давні приятелі.

Потім до мене підійшов Устінов (він тоді ще пересувався з паличкою), і ми з ним розмовляли хвилин сорок. І раптом я зрозумів, що, можливо, більше ніколи його не побачу. Але водночас було і таке відчуття, ніби ми знайомі все життя. Я йому про це сказав, а у відповідь почув таке: «Це тому, що ми з вами – люди з однієї ніші». А вже через деякий час мені зателефонувала його дружина із пропозицією приїхати до них додому, у Швейцарію. Я багато чому в нього навчився. З першого дня роботи він примусив мене перейти на «ти». Це досить традиційно на Заходi, коли люди починають спiльно працювати. В Устінова виникла ідея зробити таку собі композицію: листування Рахманінова з Горовцем, Купріним, деякими політиками, зі Сталіним (хоча той йому ніколи не відписував), долучивши фортепіаннi сюїти для двох роялів та романси для голосу з фортепiано. І ми почали працювати. Я навіть кілька разів ночував у його домі. Там море книг, музичних платiвок, але немає безумства антикваріату та розкошi. Вийшла така собі постановка із текстiв спогадiв із восьми сюїт для двох роялів та з 12 романсів Рахманінова, які я заспівав. Прем’єра відбулася в Цюріху, потім було ще кілька вистав – в Концерт-хаусі у Фрайнбурзі…

Взагалі, я не люблю митців, які за життя несуть себе на небеса. Знаєте, коли читаю про Моцарта чи Россіні, то розумію, що це були нормальні люди: любили жінок, поїсти... Просто паралельно вони були геніями. Я назавжди запам’ятав слова народного артиста СРСР Володимира Васильєва, який сказав мені: «Завжди пам’ятай: до нас були видатні виконавці. І після нас вони будуть. А ми – лише частина процесу». А я ще точно знаю, що є великі виконавці й за мого життя. Тому спокійно ставлюсь до всіляких нагород та титулів. Знаю одне: треба виходити на сцену та співати. Ось це найважливіше. А найцінніша нагорода – оплески глядачів та любов публіки. Це неможливо купити. У мене немає «зіркової хвороби», і я ще здатний до самоіронії. А це головне. Бо коли артист не відчуває іронії – це означає, що настав час замовляти «дошки». Сміялись над собою, наприклад, геніальний Ростропович чи той же Пітер Устінов. Взагалі, мені таланить у житті на друзів та приятелів. А ще пощастило з Батьківщиною. Бо знову повертаюсь до Колодяжного: коли такий музей бачиш у Києві – це одне. А коли тут, у поліській глибинці, то це зовсім інше. І спасибі усім, хто так трепетно береже пам’ять про Косачів та Лесю Українку впродовж десятиліть, допомагає музею. І спасибі за те, що запросили мене сюди. Всім добра, здоров’я і Божого благословення!»


ЧИТАТИ ЩЕ: ПРАВНУК ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ ВІДВІДАВ КОЛОДЯЖНЕ. ВІДЕО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---