У пеклі війни: пам’яті загиблого волинського прокурора-добровольця

Рік тому востаннє повернувся додому лучанин, боєць волинської роти батальйону «Айдар» Сергій Грибков. Його привезли у цинковій труні, накритій жовто-голубим стягом. Сергій поїхав на ту війну добровільно, хоча мав «бронь» – роботу у прокуратурі Волинської області. Але слова «обов’язок», «честь» для нього були не порожнім звуком. Так його виховували з дитинства.

І тому 5 вересня 2014 року він сидів не у затишному кабінеті у центрі Луцька, а був на полі бою під Металістом, пише «Вісник+К».

З ДИТИНСТВА МРІЯВ БУТИ ВІЙСЬКОВИМ

Про таких, як Сергій Грибков, кажуть: «Він ріс у благополучній сім’ї». Тато працював у прокуратурі, тож часто переїжджали. У Луцьку Сергій закінчив школу № 7 з золотою медаллю.

– Сергійко навчився читати у чотири роки. Частенько доводилося просто забирати книжки, переживала, щоб зір не зіпсував. А пам’ять мав просто унікальну! – згадуючи дитинство сина, з гордістю розповідає мама Валентина Степанівна. – Ще в дитячому садочку йому було достатньо раз прочитати вірш – і він уже знав його напам’ять. Найбільше його цікавила історія, особливо військова. Улюбленою книгою була «Військова енциклопедія». Був момент, коли думали, що він своє життя пов’яже саме з військовою службою. Ми його відмовили. Це був кінець 90-х років, армію скорочували, і нам з татом вдалося переконати Сергійка, що захисники нікому не потрібні. Тому він вступив у Волинський державний університет на правничий факультет. Не раз бувало, що до нас ніхто не міг додзвонитися: зайнято і зайнято. А то Сергійко комусь зі своїх товаришів лекції по телефону надиктовував. З пам’яті.

Здавалося б, у цього хлопця є все для швидкої і блискучої кар’єри: надзвичайні здібності, червоний диплом університету, а головне – тато при посаді в обласній прокуратурі. Та Сергій мав щодо цього свою думку, і замість того, щоб скористатися зв’язками, здивував своїх друзів-однокурсників і пішов… у армію, на строкову службу в місто Шостка Сумської області. І коли відслужив, лише тоді написав заяву на роботу в прокуратуру. Спочатку працював у Володимирі-Волинському, потім – у Луцьку.

ЗА ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ РОБОТИ У ПРОКУРАТУРІ СТАТКІВ НЕ НАЖИВ

З дев’яти років роботи у прокуратурі сім Сергій працював на найбільш «хлібних», як кажуть у народі, напрямках – загальний нагляд за додержанням земельного і архітектурно-будівельного законодавств. І це починаючи з 2006 року, коли в країні спостерігався небувалий економічний ріст, усі чиновники (зокрема і прокурори, як показують нинішні декларації) правдами і неправдами обзаводилися земельними ділянками, нерухомістю… Сергій же за цей час не нажив ні машини, ні квартири – мешкав разом зі старенькими батьками у багатоповерхівці на Київському майдані.

– Грибков був прямий і конкретний, з почуттям обов’язку і відповідальності.

У нього не було тяги до багатства, до грошей. Він хотів бути кругом там, де є проблеми. Не любив кабінетної роботи, постійно кудись рухався, – пригадує його багаторічний товариш по роботі і життю Ігор Радзивлюк. –

Не раз бувало: прийде на роботу, півгодини повирішує якісь організаційні питання, скаже прокурору «Я їду в місто!» – і приїжджав увечері. Він їздив дивитися, де що робиться, де якась незаконна забудова. Наприклад, у ті роки у нас кіоски ставили без будь-якого договору оренди, документів на розміщення. За його втручання сотні підприємців поукладали договори оренди, і гроші почали надходити у бюджет.

Прокурор Сергій Грибков встиг багато зробити для Луцька. Це не були гучні кримінальні справи, але саме за його втручання ТОВ «Луцьктеплоенерго» (котельня на Карбишева) свого часу сплатило мільйонні борги НАК «Нафтогаз» – і лучани були з теплом у домівках узимку та з гарячою водою влітку. Ліквідоване незаконне сміттєзвалище у районі вулиці Дубнівської, яке забирало майже гектар території. Це дотошність Сергія Грибкова допомогла встановити, що екс-керівник історико-культурного заповідника Луцька незаконно дав дозвіл на розміщення столярного цеху у приміщенні колишнього монастиря бригідок, проти нього порушили кримінальну справу. І взагалі, Сергій багато чого зробив, аби історичний центр Луцька зберіг своє обличчя, а не був бездумно забудований скоробагатьками…

УПЕРШЕ НЕ ПОСЛУХАВ МАМУ – І ПОЇХАВ НА ФРОНТ

Молодий чоловік дуже важко переживав, коли росіяни захопили Крим. А коли запалав Донбас, він почав думати про те, щоб піти у військо.

– Спочатку ходив у наш військкомат, його не взяли, – пригадує ті дні друг Сергія Юрій Новосад. – Їздив у Київ, шукав якийсь батальйон, щоб записатися. Відмовляли, бо взнали, що працює у прокуратурі, приїхав звідти дуже засмучений. Але тут у Луцьку знайшов контакти когось із «Айдару», за кілька днів зібрався і пішов.

– Коли він написав перший рапорт на відпустку, я знав про його наміри їхати на Донбас, і тому цей рапорт порвав, – зізнався безпосередній начальник Сергія у прокуратурі області Сергій Самчук. – Хотілося, щоб він приймав таке важливе рішення не спонтанно, а усвідомлено. Потім був ще один рапорт, уже підписаний.

Для батьків рішення сина йти на війну стало справжнім шоком. Адже стояв липень 2014 року, майже кожного дня у Луцьку оголошували траур, були приспущені державні стяги з чорними стрічками – місто хоронило своїх Героїв.

– Я слізно просила, щоб він не їхав на схід, – не може стримати сліз мама. – Не вірила, що мій син, який любить мене, поважає, дарує квіти, ділиться своїми болями і радощами, піде проти моєї волі. Це сталося вперше у житті. «Я не можу по-іншому, я іду захищати не Донбас, а всю Україну, щоб на Волині був мир. Вистачить, що вже Крим віддали», – відповів мені. А ще сказав, що тепер може бути спокійним, що туди не піде Гєна – старший брат, кадровий військовий, у якого є малі діти. «А у мене довга лінія життя… Все буде добре, не хвилюйся», – в останні хвилини перед від’їздом говорив мені.

– Ми часто з ним зідзвонювалися, – пригадує Ігор Радзивлюк. – Він казав,

що там не солодко, але стоятиме до кінця, до перемоги. Хоча був добровольцем і міг у будь-який момент повернутися.

З фронту Сергій часто телефонував додому, аби заспокоїти батьків, сказати, що у нього все добре.

– Я чула його спокійний упевнений голос, а все рівно серце кров’ю обливалось, у кожній розмові просила: «Синочку, їдь додому!» Коли 17 серпня під Хрящуватим загинув лучанин Сергій Климчук, з яким мій Сергійко їхав з Луцька на схід, я вперше відчула в його голосі якусь провину, біль, смуток. «Мам, тут стільки хлопців полягло, поранено, а в мене навіть подряпинки нема», – промовив. Я йому тоді сказала: «Хай тебе, синку, і всіх хлопців Бог оберігає»…

ПІВТОРА РОКУ НАДІЯЛИСЯ, ЩО ВІН У ПОЛОНІ

Мамині молитви не допомогли. Сергій Грибков загинув за дві години до оголошення першого перемир’я, 5 вересня 2014 року. «Айдарівці» тоді потрапили в засідку, яку підло влаштували терористи, вивісивши на блокпості український прапор. Зараз встановлено, що російсько-терористичним угрупованням, яке влаштувало пастку, керував Олексій Мільчаков, садист-неонацист з Петербурга, з банди «Русичи». Три дні ці звірі не давали можливості забрати тіла наших загиблих воїнів. Тоді стояла страшенна спека. З десятків загиблих відразу вдалось упізнати тіла тільки п’яти «айдарівців» і одного офіцера з 80-ї бригади. Решту поховали як невідомих героїв АТО під Старобільськом.

– Я дивилася першого жовтя репортаж по телевізору, як їх перезахоронюють, і не відчувала, що там мій син. Я так вірила, що він живий, у полоні, – стиха промовляє Валентина Степанівна.

– Ми були переконані, що Сергій живий, потрапив у полон, – пригадує ті страшні місяці невідомості Юрій Новосад. – За півроку до того, як збіглося ДНК, подзвонили люди, які сказали, що він у полоні й вони готові допомогти його викупити за вісім тисяч доларів. Ми зібрали цю суму, поїхали у Київ. Але розробили перелік запитань, на які міг відповісти тільки Сергій. Так зрозуміли, що нас водять за ніс.

Півтора року всі сподівалися на диво. Навіть табличку із Сергієвим іменем у кабінеті прокуратури не міняли. Але дива не сталось… Генетична експертиза показала, що Сергій похований під Старобільськом, під номером 245.

Перепоховали Сергія 8 квітня 2016 року на Алеї почесних поховань луцького міського кладовища у селі Гаразджа. Посмертно нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».

Сергій за свої неповні 33 роки життя не встиг одружитися, народити дітей. Але мав дуже багато похресників. І вони досі чекають хрещеного Серьожу...

Наталка СЛЮСАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---