«Тепер навіки моєю будеш», – історія кохання волинського ветерана

Дочка Євгенія бережно перебирає пожовклі від часу фронтові трикутники. Ці маленькі, щедро помережені буквами папірці – найбільша сімейна реліквія родини Кицунів з Кияжа Рожищенського району, бо є не просто документальним свідченням грізних подій Другої світової, а й початком світлих і щирих почуттів їхніх батьків. А 93-річний Володимир Миколайович, зручно вмостившись та обіпершись на бильце ліжка ( давні бойові рани позбавили ветерана можливості самостійно пересуватися), згадує минуле зі сльозами на очах.

У 1930-ому з Галичан Дрогобицького району, що на Львівщині, їхня велика родина, де виховувалось п’ятеро синів, переїхала на Волинь, де батько придбав трохи землі. Доки зводили невеличку хатину, тулились у німецькій родині, що мешкала неподалік. Недовго тішився батько придбаною для синів землею, бо через три роки по переїзді на Волинь помер після важкої хвороби. Так вдова і пхала біду поперед себе разом з синами, аж доки у 1944-ому усіх п’ятьох не забрали на фронт.

У хвилини затишшя молодий 22-річний фронтовик Володимир Кицун старанно виводив олівцем на аркуші букву за буквою. Це писав вісточку матусі, аби знала, що живий та здоровий. А адресував листи на ім’я місцевої листоноші, бо ж мати була неписьменна. Тож сільська поштарка Нюся не просто приносила листи жінці, а й по кілька разів перечитувала їх старенькій, та й відповіді писала замість неньки. Одним словом, знала все про неспокійні фронтові будні Володимира.

1 січня 1945-го рядовий Володимир Кицун отримав тяжке поранення, йому роздробило ногу, яку в госпіталі хотіли ампутувати. Молоденька лікар-хірург взялась рятувати молодого бійця, і ветеран донині вдячний їй, що не лишився одноногим.

Хоч поранена нога і стала коротшою на сантиметрів десять, та він все ж ходив на своїх двох.

Після однієї з важких операцій, будучи ще у безпам’ятстві, наснився Володимиру дивний сон. Ніби відкриває він очі, а біля ліжка стоїть поштарка Нюся і ніжно гладить його по волоссі. Він їй каже: «Ти мене так далеко знайшла?». А вона, знітившись, відповідає: «Знайшла», та так пильно дивиться. Прокинувся, з дивним відчуттям.

Не раз згадував Володимир свій сон, бо через важке поранення навіть Перемогу зустрів у госпіталі, і все ріднішим ставав йому образ Нюсі. А коли повернувся на милицях додому, довго не влежав. Тижнів за два пошкандибав на інший бік села до молоденької поштарки.

- Заходжу на милицях до них у двір, худючий, виснажений, а вона побачила мене і в сльози. Мати з хати вийшла, посиділи на лавчині, поговорили. Коли залишились самі, я й розповів їй про сон і кажу: «Тепер навіки моєю будеш».

Нюся застидалась, бо була на пару літ старшою, але згодом ми таки побралися, - згадує старенький ветеран. - І знаєте, майже сім десятків літ прожили в любові та повазі, четверо дітей народили, онуків діждали, правнуків. День Перемоги завжди був для нас особливим святом. Але моя Нюся покинула цей світ раніше за мене. Тепер я не раз перебираю у спогадах наше життя, дітям розповідаю, а час від часу переглядаємо з дочкою Женею, яка мене доглядає, і мої фронтові листи. Бо це незгасна пам’ять про пережите, про мою дорогу Нюсю.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---