Талановита волинянка Жанна Куява – про шлях від журналістики до письменництва

Волинянка Жанна Куява – талановита письменниця, журналістка та літературний критик, авторка романів «Нічниця», «Із медом полин», «Дерево, що росте в мені», «Гордієві жінки». Нещодавно її твори увійшли до збірки оповідань «Пазли нашого буття» із нової книжкової серії «П’ять зірок», - йдеться у газеті Волинські Новини від 5 травня (№14).

– Чи мріяли ви в дитинстві стати письменницею? Можливо, хотіли мати іншу професію?

– Ні, про письменництво в дитинстві не мріяла, бо це було на тоді щось із позахмарного життя, якого я не знала і не уявляла.

Люди мого дитинства – це переважно вчителі, бо ними були мої батьки, та школярі, з якими бачилася щодня. Тому я часто гралася «в школу». Тут маю зазначити, що для цього за будь-якої пори року вдягала на голову мамину зимову шапку з фретки (чомусь саме ця хутряна шапка, а не з лисиці, ондатри чи кроля, які теж носили, була в фаворі чи то пак «у почоті»). Фреткові шапки й золоті передні зуби – це була мода номер один на початку 90-их у наших краях... Тож я в шапці, «поважна й розумашна», викликала до дошки учнів і ставила їм оцінки в журнал.

Від учителя залежало так багато! Він міг викликати відмінника й спіймати на невивченому уроці, міг і не викликати, а «відігратися» на «хорошистові», як називали тих, хто вчився на четвірки. Я була впевнена, що вчитель бачить і знає все, тож під час уроків вершить учнівські долі, як наймогутніший володар світу. До чого це розповідаю? Та до того, що зростала дитиною, якій одержати трійку, не кажучи вже про двійку, було найстрашнішим жахом у світі. Тому я «мріяла», що коли виросту, стану улюбленою вчителькою насамперед для двієчників.

І щось із того, до речі, справдилося. Коли була вожатою дитячого табору на Світязі та вчителювала у Любохинах Старовижівського району, неабияк уболівала саме за «порушників правил поведінки».



– Розкажіть про дитячі роки, про сім’ю, в якій зростали.

– У моєму дитинстві було головне – велика дружна родина і щасливі літні канікули. Двадцять п’яте травня, коли закінчувався навчальний рік, було найщасливішим для мене днем, бо я знала, що завтра мама повезе нас із братом Романом у село Датинь до бабусі Дусі на цілих три місяці. Туди з’їжджалося багато наших двоюрідних братів і сестер (усього в бабусі було двадцятеро внуків!), ми спали по трьох на ліжках або й по шістьох на підлозі, снідали смачнючими лінивцями з печі в прикуску з кислим молоком і мчали на цілий день до річки купатися... Швидко голодніли, діставали «тормозок» із вареним салом та малосольними огірками, од пуза наїдалися й знову плигали в Турію...

Я з великою любов’ю і теплом згадую кожне проведене в Датині літо. Дорослість багато чого змінила – сонячність побілішала, кольоровість потьмяніла... Надто іншим здається життя після смерті баби Дусі... Але в мене є моє писання, де я можу все воскрешати й знову повертати жити бодай на папері.

– Ви згадали, що колись учителювали. Розкажіть про цей період вашого життя.

– Працювала чотири роки вчителькою музики, рік викладала навіть математику, але розуміла, що то зовсім «не моя наука». Цей період є важливим, бо він подарував мені знайомство з чудовими й незабутніми людьми, як-от баба Груня, в якої пощастило жити на квартирі. На знак вдячності їй за все-все навіть ввела дечим подібну до неї героїню в свій роман «Нічниця».

– Чи довгим був шлях від журналістики до письменництва?

– Іноді думаю, що, здається ж, зовсім мало ще прожила, а вже є про що поговорити й навіть розповісти іншим. Шлях був дов­гим: перший художній твір з’явився на світ рівно після десяти років роботи журналісткою. Я вдячна цій професії, бо вона познайомила з великою кількістю людей, зокрема жінок, чиї історії, вчинки, розповіді та життєва мудрість вражали й давали зрозуміти, що є щось надважливе, в житті, на чому маємо зосереджуватися.

І саме журналістика привела мене до художнього письма. А пишучи роман, я почуваюся надзвичайно щасливою.

– Якби можна було життя відмотати назад, як плівку, чи змінили б щось?

– У своєму житті не змінювала б нічого. Бо якби воно було інакшим, не було би мене теперішньої і не було би книжок, кожна з яких базується передусім на власних пережитках і досвідові. Єдине, чого дуже хочу, – це щоб по-справжньому щасливо пожили мої батьки. Бо їхнє вчительське молоде сільське життя припало на вельми складний час, коли по півроку не одержували зарплат, коли мама змушена була відпустки проводити не на курортах, а на сезонних роботах, заробляти зерно, возити його з батьком до млина, щоб ми мали хліб на столі, бо купити не було за що... Мені дуже хотілося б іншої молодості для своєї матері та іншого вчительського досвіду для свого батька з львівською університетською освітою.

– Як проводите дозвілля? Де відпочиваєте, що любите?

– Нині маю активні робочі дні, тож вихідні у тиші й спокої – найкращий для мене відпочинок. Я справді дуже люблю «вкриватися з головою» беззвучністю і безголоссям, надто вранці, коли день тільки народжується. Ніколи не повірила б, що можу бути жайворонком. Усе переконувала себе, що є совою, бо зазвичай пізно лягала й неохоче прокидалася. А коли пересвідчилася, що саме вранці мій розум найясніший, бо думається й пишеться цієї пори найліпше, то залюбилася в ранки і з чудовим настроєм вітаю кожен новий день.

– Чи потрібна вам особлива атмосфера для писання? Що вас надихає?

– Найкомфортніше писати тоді, коли немає метушливості, коли тихо зовні й спокійно всередині. І якщо я остаточно формулюю ідею твору, то вже натхненників не потребую. Мене надихає сам процес письма і світ, у якому я оселяюся разом зі своїми героями...

– Хто першим читає ваші твори? Хто є головним критиком?

– Критичного ставлення до себе мені не бракує, тож і в творчості головним критиком вважаю себе. Але думки інших важать і значать для мене дуже багато. Я уважна до всіх читацьких відгуків, до всіх критичних зауважень та рекомендацій. Бо хочу вправлятися у письмі, хочу створювати по-справжньому добрі текс­ти. І вірю, що якщо не тепер, то колись мені це вдасться.

Перші читачі – дві подруги-письменниці й сестра, вони багато читають і можуть дати чимало добрих порад та вартісних зауважень.



– Які ваші твори увійшли до нового колективного проекту «Пазли нашого буття»?

– «Пазли нашого буття» – це друга збірка оповідань із нової книжкової серії «П’ять зірок» за редакцією Міли Іванцової. Пані Міла запросила мене до її створення, бо колись читала мої статті, що виходили в газеті «Сім’я і дім», де я працювала десять років. Їй подобалися історії реальних людей, де йшлося про силу духу, велику мудрість, непохитну віру. Саме «світлість» кожної з оповідок є найважливішою в цій книжковій серії.

Цикл своїх історій я назвала «Жінки з моїх романів», бо розповідаю в них про реальних людей, які згодом стали героями моїх романів. Героїні газетних статей, які ніяк не забувалися, зажили життям книжкових персонажів, бо знали щось важливіше й ділилися цими знаннями зі мною. Тепер я розповідаю детальніше про цих людей.

– Над чим зараз працюєте?

– Над своїм життям. Річ у тім, що для мене література – це життя. Тобто все, що ретельно обдумую, щось нове переживаю, пізнаю й відкриваю, перетворюється на художній текст. Тож я дуже уважна до себе й до людей навколо. Мені справді цікаво збагнути, чому той чинить так, а той вважає отак, цей ставиться до цього інакше, ніж я, а цей терпить ціле життя те, чого я не стерпіла б і дня... Тому в мене попереду пребагато роботи – я маю вивчити якщо не «на відмінно», то бодай «на добре» кожен майбутній день, який належить прожити.

Розмовляла Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---