Сповідь волинянки, яку хотіли знищити «за макарони» для українських бійців

Ця історія про сильну та мужню жінку, яка, за іронією долі, ще дитиною потрапила у щелепи кривавої радянської системи.

Та попри біль, наругу, катування та втрати вона вижила, не зламалась та не видала своїх побратимів ворогам. Вона пройшла усі кола пекла.

Про долю волинської патріотки Галини Подоляк, яка допомагала воїнам УПА у повстанській боротьбі та власним прикладом довела, що перемагає лиш той, хто не здається, – в ексклюзивному інтерв'ю для Інформаційного агентства Волинські Новини.

ВКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО

Галинка Подоляк народилася в інтелігентній сім’ї в селі Ватин Горохівського району, що на мальовничій Волині. З дитинства дівчинка була кмітливою, допитливою та неймовірно життєрадісною. Батьки Галі важко працювали в колгоспі, та, попри це, завжди знаходили час для доньки. Мама Галі була освіченою жінкою. Односельчани її поважали й дуже часто просили про репетиторство для своїх дітей.

«Мама була розумною, доброю та ідейною. Ми часто ставили різні вистави, чимало глядачів збиралося. Одного разу «совєти» хотіли забрати в нас церкву, та мама, зібравши односельчанок, організувала такий собі «сапковий протест», бо всі жінки вийшли на захист церкви із підручним сільськогосподарським інструментом. І відстояли. Ось вона – сила слабких жінок», - з посмішкою пригадує Галина Йосипівна.

Та безтурботне дитинство дівчинки тривало недовго, допоки ворог не ступив на рідну землю. Із усіх боків повіяло вітром війни: із заходу наступали фашисти, а зі сходу, мов сипучий пісок, затягував несправедливий та кривавий радянський режим. Довелося швидко розпрощатися з дитинством.У селі зародився підпільний рух. Юна Галинка із непереборним патріотизмом взялася допомагати побратимам. Разом з іншими дівчатами займалася приготуванням їжі, заготовляли м’ясо, сушили макарони, тільки вночі, аби ніхто не розсекретив.

ЧИТАТИ ЩЕ: ОУН І УПА НА ГОРОХІВЩИНІ. ІСТОРІЇ ВІД ТИХ, ХТО ВИЖИВ

«Пізніше, у 1943-му році, мене залучали до серйозних завдань. Мені тоді виповнилося 15 літ. Взяла собі псевдонім «Орися», бо колись дуже хотіла бути подібною на гарну, безтурботну панську дочку, яку так і звали.

Того ж року до нас привезли 9 чи 10 важкопоранених. Ми тоді з дівчатами пішли по селу збирати яйця, щоб прогодувати хлопців, і полотняні сорочки, аби робити пов’язки, бо у то бинтівне було. Так і виходжували бійців. Тоді один із них мені подарував маленького пістолета та навчив стріляти», - каже співрозмовниця.ДОЛЕНОСНИЙ ДЕНЬ

12 квітня 1945-го Галя з мамою із самого ранку працювали на полі. Аж раптом помітили, що біля їхньої хати зібралося багато людей, вибивали двері. Цей день юна Галинка запам’ятає на все життя…

«Я побачила свого сусіда-комуніста Матвія Киричука. Та ніби заспокоїлась, бо його син теж допомагав повстанцям. Та, щойно ми наблизилися до хати, мене схопили та під вигуки: «Зрадниця!» і забрали.

Матвій «здав» нас. Та я про його сина нічого не казала.

Тоді вісьмох дівчат з нашої «команди» арештували. Погрузили на підводи: дві дівчини і четверо озброєних «до зубів» охоронців. І повезли на КПЗ в Торчин. Дорогою глузували, ображали, знущалися, лякали, стріляючи з автомата біля вуха, та сміялися. Але ми трималися», - продовжує пані Галина.



БАТЬКІВЩИНА – ПОНАД УСЕ!

«Нас, молодих дівчат, вороги катували страшно, і фізично, і психологічно. Та попри це, я боролася, адже знала: Батьківщина – понад усе!

Дві односельчанки не витримали та розповіли про повстанців. Та доля склалася так, що вони померли, а я пройшла через усе та вижила.

Ті, хто залишився – пережили неймовірне! Нас били до втрати свідомості.

Ми захлиналися власною кров’ю, та все одно зневажали радянських катів, не корилися та мовчали.

Били так, що потім я нічого не відчувала. Моє тіло, мов загартувалося і створило такий собі панцир і кожен удар уже не мав значення», - веде далі співрозмовниця.

Розуміючи, що фізичними стражданнями нічого не добитися, нелюди заштовхали Галю у ящик та почали по ньому грюкати палицями. Гамір був на стільки жахливим, що дівчина думала, що зійде з глузду. Та лише молитва допомогла вижити.

«Гепали по ящику неймовірно. Поранена та жахливо налякана, я намалювала на коробці хрестик та молилася. Міцно зажмуривши очі, я благала Бога, аби він дав мені сили пережити це страхіття.

Так нас катували довгих 4 місяці. Мене так гамселили, що від побоїв та ран я не могла ходити.

Потім мене засудили на 10 років. Після оголошення вироку відправили до Києва, а потім – заслання.

У столиці я потрапила до лікарні. З мене жорстоко глузували, мовляв, дитину нагуляла. Але після медогляду вияснили, що від численних побоїв у животі почала набиратися рідина. Направили лікуватися у Херсон. Щотижня з мене викачували по 8 літрів води», - каже Галина Подоляк.Та зізнається, що увесь жах продовжувався так довго, що й жити не хотілося. Тоді вона відмовилася від їжі.

«Мені пощастило із лікарем. Її звали Соня. Вона пообіцяла, що «витягне» мене. Почав піклуватися про мене із батьківською турботою іще один лікар на прізвище Яцкевич, родом із Луцька.

Не одна я була така в лікарні. Ми з дівчатами сподівалися, що прийдуть наші хлопці, відвоюють нас та заберуть додому. Це і тримало нас.

Потім несподівано у мене луснув апендицит. Я витримала надскладну операцію. В лікарні минуло довгих 14 місяців», - розповідає жінка.

На початку 1947-го року дівчину відправили до Мордовської АРСР у табір (ред. - Автономна Радянська Соціалістична Республіка - національно-адміністративне утворення у складі СРСР).

Галина Подоляк каже, що її подруги вже втратили надію побачити односельчанку живою, а коли зустрілися – були на сьомому небі від щастя.

«Коли ми побачилися, то не могли стримати сліз. Плакали, обіймали одна одну, цілували. Тоді, здавалося, ось воно – щасті. Ми живі, ми разом!

Пізніше мене відправили працювати на лісоповал. Та я була ще занадто слабка. Не пропрацювавши й місяця, впала з ніг, втратила свідомість. Тоді мене перенаправили на швейну фабрику.

Там я відчула свободу. Хоч і було дуже холодно, ми працювали по 10 годин щодня, та найголовніше – нас не били», - каже пані Галина.

«ФАБРИЧНЕ» ЖИТТЯ

У таборі було понад 10 тисяч жінок, які протистояли насильницькому радянському режиму. Серед них - дівчата з Волині, Тернопільщини, Львівщини, східних областей України, з Естонії, Білорусі, Литви, навіть, із Москви.

«Лише один раз в рік дозволяли писати листа додому. Коли отримували посилку, то можна було відписати лише чотири слова: «Посилку отримала, жива, здорова». Якщо писали ще щось, то вона не доходила.Усім нам роздали сіру форму із власним номером на чолі, нозі та спині. У мене був 518-О.

Пригадую випадок, коли мені дали завдання пошити дитячу куфайку. Я ж то добре уміла шити – мене мама навчила. Свою роботу я виконала старанно, і за це мене назначили майстром 12-го конвеєра. Мене це дуже здивувало, бо ж я зовсім ще юною була, а в підпорядкуванні аж 150 дівчат! Втім, відмов там не приймали.

У нас було так: виконав план – отримав їжу, а як ні – то врізали і так ниций пайок. Але ми завжди виконували план. Я тоді усіх дівчат з Волині до себе забрала.

Та без інцидентів не обійшлося. Під час роботи коса однієї дівчинки потрапила у станок і її почало затягувати. Я одразу все зрозуміла і щодуху побігла до рубильника. Через верстати і лінії я мчала до, без перебільшень, життєво важливого пристрою, який знаходився на висоті. А я ж то дівчина не висока – щосили стрибнула на рубильник і, повиснувши на ньому, вимкнула.

Тоді, втративши свідомість, я впала та отримала струс мозку. Та хіба ж я думала про те, що це небезпечно, можна вбитися? Звісно ні! Головне – життя дівчині врятувала. Ось так і жили та працювали.

Але був у нас один день на тиждень, який ми, між собою, називали каторжним – це неділя.

Щотижня, не залежно від погодних мов, нас виганяли з речами на вулицю та проводили обшук – чи раптом ніхто нічого не приховує. В мороз радянські мучителі виганяли нас босих на вулицю та «шманали». У спеку було ще гірше. Сонце так напікало голову, що ми обезсилені падали без свідомості», - розповідає Галина.

Вона майже відбула 10-річний термін, коли помер Сталін та для малолітніх в’язнів оголосили амністію.

Настала ця трепетна та така довгоочікувана мить – повернення.

ДОРОГА ДОДОМУ

«Нас було троє до Луцька, мали квиток на безоплатний проїзд додому. З острахом дивилися на все навколо. А коли повз нас проходив якийсь чекіст, то, здавалося, серце переставало битися – так страшно було. Ми стояли дуже налякані, але щасливі, що, нарешті, опинимося на рідній землі.

На залізничній станції до нас підійшов незнайомий мужчина та запитав, куди ми їдемо. Я сказала, і він пішов. Мої дівчата мене сварили, мовляв, нащо я йому розповіла, а раптом він ворог.

Через деякий час цей чоловік повернувся і мило усміхаючись, простягнув нам морозиво», - продовжує співрозмовниця.

Під час розмови дорогою вияснилося, що чоловік цей - теж із Волині, вчителює в Хорохорині. Коли усі приїхали в Ківерці, уже вечоріло. Розгублені, вони не знали, як дістатися додому, та галантний джентльмен дав слово, що доставить додому цілими та неушкодженими. Він десь роздобув машину та привіз нас до Луцька, а з Луцька до Торчина дівчата вже їхали підводою.

Тоді почався сильний та холодний дощ. Та парубок зняв свій плащ, та накрив українських незламних – так і їхали.

«Коли мама дізналася, що я їду додому, розгубилася і почала метушитися. Побігла до голови колгоспу, й він дав коней, щоб нас зустріти.

На темній дорозі виднілася знайома постать – мама! Я зістрибнула з підводи та чимдуж побігла до неї. Ми не промовили ні слова. Лише плакали та обіймалися. Моє серце, здавалося, розривається на частини. Щосили притискаю неньку до себе і думаю – невже усе закінчилося, і я знову маленька дівчинка Галинка, безтурботна, кохана донечка…», - зітхає жінка.

Після приїзду Галину Подоляк частенько викликали в міліцію. Там вона зустріла свого товариша, який розповів страшну історію, як комуністи, переодягнувшись у форму упівців, розстріляли його сім’ю. Рідних знайшли у лісі, списали все на повстанців та на те, що товариш Галини був міліціонером. Але було одне «але» - коли вночі перед вбивством вивозили його сім’ю, дружина рвала хустину та непомітно кидала шматки додолу. Товариш пішов за слідами, що вели у Торчин. Туди, де так безжально катували Галину. Та попри те, що він знав правду, не міг нікому сказати, бо то була вірна смерть.

«ТО ТИ ЩЕ ЖИВА?»

Оговтавшись від пережитого, Галя з мамою поїхали до Луцька у пошуках роботи. Оскільки дівчина добре уміла шити, то, першою чергою, вони поїхали на швейну фабрику. Її одразу одобрили та відправили у відділ кадрів вирішити формальності.

«Заходимо у кабінет, а там – він… Той чекіст, який катував мене мало не до смерті. Увесь такий зухвалий, з кам’яним виразом обличчя. Вовчими очиськами він зиркнув на мене та випалив: «То ти ще жива?».

Комок в горлі перекрив кисень, задихаючись від болі та розпачу, я ледь стояла на ногах, а перед очима – чорно-білий фільм жахів зі мною у головній ролі. Немов би усе почалося знову – заслання, побої, голод… Я знову почула звук ударів палиці по коробці над головою, а в роті – присмак крові…

Втратила свідомість. Моя мама підхопила мене та на руках винесла із приміщення. Я зрозуміла, що не буду ту працювати, не зможу.

Незабаром я зустріла ще одного ката. А він мене зустрів і каже: «Будеш ще лапшу місити?», а я йому гордо: «Якщо треба – буду! І вас не питатиму!».

Ви знаєте, у нього щастя не було. Все його

шкереберть пішло – один син втопився, другий – застрелився, дочка померла. Лише одна зосталася», - каже пані Галина.

«ВІРТЕ У БОГА»

Згодом жінка пішла на будівництво, перебралася до тітки, потім до гуртожитку від підприємства. Потім перейшла на кондитерську фабрику, намагаючись хоч якось влаштувати життя.

«Пізніше я вийшла заміж. Та моє щастя тривало не довго. У 40-річному віці від проблем зі здоров’ям, пов’язаних із важкою роботою, мій чоловік помер.Минув час, батько наполіг, і я вийшла вдруге за воїна УПА, якого теж спіткала важка доля. Роками він відсиджував у тюрмах, перша дружина загинула.ЧИТАТИ ЩЕ: ВІЙСЬКОВА ЕЛІТА УНР: ВОЛИНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДР ОСЕЦЬКИЙ

Зараз я сама. Діток, на жаль, не мала. Ті кати відібрали у мене радість материнства. Ось так і живу, самотня...

Знаєте, дивлячись на те, що зараз коїться в країні, я би знову на фронт пішла і знову за свою Батьківщину всі тортури витримала та дала жару тим москалям, та сили вже не ті. Тому допомагаю, чим можу – з кожної пенсії потрошку грошима.

Я б хотіла усім побажати, аби в країні нарешті настав спокій, щоб діти не бачили війни. Хочу, аби між українцями був мир і єдність, а також бажаю нашим воїнам терпіння та мужності. Вірте, діти, у Бога!», - завершує бесіду Галина Подоляк.

Нагадаємо, 9 квітня 2015 року Верховна Рада України визнала учасників ОУН та УПА борцями за незалежність України і заборонила комунізм.Вадим ПАНАФІДІН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---