Смертельний першотравень: демонстрація, евакуація, невидима загроза та непомітний героїзм

Тисячі людей, яких вивели на святкову демонстрацію у час, коли радіаційний фон перевищував норму в сотні разів, працівники ЧАЕС, які практично без засобів захисту та точних дозиметрів намагалися подолати наслідки страшної аварії та отримані рекордні дози опромінення: святковий першотравень 1986 року став символом лицемірства та безвідповідальності радянської влади та водночас героїзму тих співробітників ЧАЕС, які, ризикуючи здоров’ям і життям, не залишили пости у найпекельніші дні.

Що відчув і пережив персонал Чорнобильської АЕС, який працював не лише у ніч аварії, але й в наступні дні після 26 квітня, як оперативники, ремонтники, ІТР та службовці виконували свій професійний обов’язок у позамежних рівнях радіації, складно уявити навіть колегам-атомникам, не кажучи вже про пересічних громадян, але відновити перебіг подій можливо.

Базований на записах в станційних журналах, станційних наказах та розпорядженнях, матеріалах слідства, після аварійних дослідженнях та спогадах учасників тих подій фільм оприлюднили в ДСП «Чорнобильська АЕС».



01.05.1986: київський парад, який приймала смерть

Рішення політбюро ЦК КПУ про проведення київської першотравневої демонстрації ухвалили на основі даних, що мали вчені за станом на 15.00 30 квітня, а саме – «радіаційний фон в Києві у нормі». Перший секретар КПУ Володимир Щербицький попередив всіх керівників республіки, що на демонстрації повинні бути присутніми всі, оскільки очікували московське керівництво. Тож політбюро ухвалило рішення: людей виводити небагато, демонстрацію провести швидко. Від кожного району Києва на демонстрацію зігнали не по 4 тисячі, як зазвичай, а по дві тисячі осіб, здебільшого молодь. Минула вона лише за дві години, однак ніхто не припускав, що 30 квітня приблизно о 20 годині напрям вітру зміниться і радіаційне забруднення піде на Київ. На щастя, вже відбувся загальний спад радіоактивності і можна сказати, що саме це врятувало Київщину від непоправного.

З довідки 6-го управління КДБ УРСР: «1 травня 1986 року на 7 ранку за даними республіканського управління з гідрометеорологічного контролю навколишнього середовища радіаційний фон у Києві становив від 550 до 1200 мікрорентген на годину».

Щербицький буцімто розповідав згодом чиновникам, що переконував генсека Михайла Горбачова в тому, що демонстрацію на Хрещатику проводити не можна, оскільки це яма, в якій накопичується радіація, але той був категоричним. Зауважимо, що сам Горбачов з офіційною заявою про аварію виступив на телебаченні аж 14 травня, до того часу публікували лише коротенькі повідомлення про те, що пошкоджений один із енергоблоків і аварійну ситуацію усувають.

«Цей першотравневий парад приймала смерть», - говорив згодом фотограф, який працював під час демонстрації та у зоні відчуження Ігор Костін.

А в Прип’яті першотравневої демонстрації не було. Вулиці, площі та будинки міста атомників були вже порожніми, жителів евакуювали.

Цікаво, що навіть 15 липня 1986 року оперативна група ЦК КПУ на чолі з головою ради міністрів УРСР Олександром Ляшком під час засідання розглядала питання про спеціальну програму заходів зі збереження Прип’яті. Перший заступник голови ради міністрів УРСР Євген Качаловський тоді інформував: у місті – 38 підприємств, 397 будівель, з них багатоповерхових будинків 256. Житловий фонд 11 тисяч квартир, підприємства торгівлі, заклади харчування, три склади, хлібзавод, п’ять шкіл, ПТУ, 15 дитсадків, лікарня, три поліклініки, 9 бібліотек, будинок культури.

Нині це виглядає божевіллям, але тоді керівництво республіки планувало у липні-серпні здійснити санітане очищення будинків і території міста, техогляд та ремонт покрівель, водостоків, водовідводів, вікон, дверей, вентиляції. Хотіли дослідити стан і організувати вивезення найбільш цінного обладнання. Тоді підрахували, що у покинутому місті лишалося товарів на 9,9 мільйона рублів. Втім, ці амбітні наміри лишилися на папері.

Злагоджений організм в екстремальних умовах: як працювала Чорнобильська АЕС 1 травня

Першого травня, як розповідає Віктор Філімонов, на той час оператор спецводоочищення хімічного цеху, бюрократія наче кудись поділася – якщо не було роботи, дозволяли відпочивати, не було ніяких формальностей, не чинили бюрократичних перешкод. За штатним розписом на той час на ЧАЕС працювали 1350 оперативників. Це – саме ті спеціалісти, які не поїхали в евакуацію, а продовжували разом із ремонтниками та аварійними бригадами, а також з начальниками та заступниками начальників цехів, виконувати виробничі обов’язки.

Оперативна зміна – це, безумовно, окремий організм, де люди добре одне одного знають, тому їм складно покинути колег, як розповідає тогочасний секретар парткому ЧАЕС Сергій Парашин. Така згуртованість, безумовно зіграла свою роль у ті напружені дні. Ці люди розуміли одне одного з півслова і допомагали один одному.

Не варто забувати, що працівники ЧАЕС, як і пожежники та медики, у перші дні ліквідації аварії піддалися комбінованому впливу радіоактивного випромінювання – зовнішньому гамма- та бета-випромінюванню від радіоактивного викиду, фрагментованих частинок зруйнованої активної зони реактора та інших радіоактивних частинок, які осідали на шкірі, а також внутрішньому опроміненню внаслідок дихання радіоактивним пилом. З кожною новою відпрацьованою зміною за медичними показаннями, найчастіше, через зміни в крові, все більше працівників ЧАЕС направляли в медичні заклади. Тих, хто перебував у найважчому стані, – в московську клініку, решту – в київські лікарні.

Начальник зміни хімічного цеху ЧАЕС Євгеній Яшин розповідає, що відпрацював з 26 квітня по 2 травня, потім розпочалися зміни в крові і його вивели, як і решту начальників змін хімцеху – щоб вони потім були спроможними працювати, коли будуть потрібні їхні знання та досвід. Отже, цех лишився без начальників змін, практично все обладнання простоювало.

1 травня 1986 року оперативний персонал станції практично завершив основну роботи з розхолоджування реакторів 1,2 та 3-го енергоблоків і переводу їх в глибоко підкритичний стан. Академік Легасов відзначав у своїх спогадах, що у перший тиждень після аварії, попри нестачу технічних засобів, відсутність належного досвіду в ліквідації аварій подібного масштабу, незалежно від посад і завдань, які вирішували співробітники ЧАЕС, все виглядало наче добре злагоджений організм.

Основним завданням начальника зміни станції Бориса Баранова був збір персоналу у таборі «Казковий», переконування в тому, що нічого страшного не буде, і підвезення на станцію.

«Я не сказав би, що ми робили якісь героїчні вчинки. Відбирали проби. Єдине, що багато чого робилося даремно і було непотрібним. Адже відбирати проби на четвертому блоці, коли ми вже все знаємо, було несерйозним. Але розпорядження сипалися і ми йшли відбирати проби. Умов для вимірювання практично не було – приходиш в приміщення, яке потрібно виміряти, а апаратура не функціонує так, як треба», - говорить старший інженер відділу ядерної безпеки Олександр Клейменов.

За п’ять днів персонал виконав незліченну кількість різноманітних позаштатних робіт із ліквідації різних аварійних ситуацій і багато хто зі спеціалістів набрав не тільки місячну, а й річну дозу опромінення, а то й значно більше. На жаль, у перші дні ліквідації можливості тих небагатьох засобів індивідуального дозиметричного контролю були обмежені, тому точно оцінити дози, отримані персоналом в найнебезпечніші дні, було неможливо.

Оперативний штаб з ліквідації аварії вирішує мінімізувати дозові навантаження на спеціалістів ЧАЕС і скоротити до критичного мінімуму чисельність обслуговуючого персоналу. З оперативників, які залишилися, сформували так звані скорочені бригади. Тепер в зміні працювали 20-30 осіб замість 220. Змінні бригади виконують тільки найнеобхідніші роботи, контроль температури, води, основних параметрів. Головне завдання – підтримання блоків у безпечному стані.

Про складнощі роботи на початку травня розповідає лаборант контрольно-вимірювальних приладів та автоматики цеху теплової автоматики та вимірювань Іван Бірюченков. З гелікоптерів тоді скидали мішки з піском в реактор, був помітний полум’яний стовп. Фахівець пішов до третього реактора, щоб від’єднати кабель електроприводів системи управління і захисту. Прицільність скидання мішків тоді була низькою, тож льотчики могли випадково скинути мішок і на третій енергоблок, що розташований поруч. Тому на дві години скасували польоти, щоб спеціалісти станції могли від’єднати кабель у безпеці. Працювати треба було швидко, але чітко.

Майстер з ремонту першого турбінного цеху Віктор Поповський на БТРі зі слюсарем їздив на насосні станції 4 та 5, якраз навпроти зруйнованого реактора. Здійснивши роботу, вони повернулися до техніки, але бронетранспортер не заводився. Отже, довелося чекати і, відповідно, набирати високу дозу опромінення. Втім, страшно, з його слів, не було.

Тонни радіоактивних речовин: що викинув зруйнований реактор

Про якісний та кількісний склад викидів з 4-го енергоблоку стане відомо значно пізніше. Відповідно до звіту 2007 року, на момент аварії активна зона реактора містила 1659 тепловиділяючих збірок, один додатковий поглинач і один незавантажений канал. Більша частина ТВС були у вигляді касет першого завантаження. Загальна маса палива, завантаженого в активну зону реактора становила понад 190 тонн. Якщо оцінювати за середнім вигоранням, то на момент аварії в активній зоні перебувало 1900 кілограмів урану-235 і 765 кілограмів плутонію-239. Після вибуху викид радіонуклідів з пошкодженого реактора мав два компоненти: один містив летючі радіоактивні речовини, що виносилися з аерозолями, другий – радіонукліди з відносно високою температурою кипіння, які також вилітали у вигляді аерозолів у складі уранової матриці. Загальний викид становив менше 5%. Максимальна радіаційна небезпека від викинутого палива була на території навколо зруйнованого реактора. Приблизно 7% палива було викинуто з периферійних ділянок активної зони в завал з будівельними конструкціями, на дах діараторної етажерки та машинного залу четвертого блоку, а також на навколостанційну територію, обладнання, трансформатори підстанцій, дах центрального залу третього блоку, вентиляційну трубу другої черги ЧАЕС.

Щоб зберегти здоров’я спеціалістів, які повинні будуть в найближчому запускати енергоблоки, оперативників і ремонтників направляють в медичні заклади і санаторії. А також, враховуючи напружену обстановку невідомості, працівників ЧАЕС відправляють у безстрокові чи чергові відпустки, шукати сім’ї, евакуйовані з Прип’яті.

«Вони у мене 27-го виїхали на Поліське, дружина з двома дітьми. У перші дні не було зв’язку з ними – їх посадили в автобуси на Поліське і все. Потім вони дали знати, вже коли дружина поїхала до мами у Володимир», - каже Віктор Філімонов.

Заступник начальника пуско-налагоджувального виробництва Віталій Борець розповідає, що до третього травня доводилося працювати на станції, відтак директор ЧАЕС Віктор Брюханов дав команду скоротити персонал, видав довідки про те, що наразі станція цих працівників не потребує, щоб вони могли тимчасово влаштуватися на роботу деінде, а потім повернулися.

Разом з першочерговими завданнями з ліквідації аварії, на засіданні урядової комісії повідомили, що після масштабної дезактивації приміщень станції потрібно починати роботу з запуску зупинених першого та другого енергоблоків – країні була потрібна електроенергія. На заміну оперативникам та ремонтникам в терміновому порядку стали розшукувати та викликати цеховий персонал ЧАЕС, який 27 квітня був відправлений в евакуацію. Але станційники і самі намагалися різноманітними способами приїхати на роботу, адже евакуацію оголошували лише на три дні, цього рішення ніхто не скасовував.

«На початку травня в «Казковий» почав приїздити персонал з другої черги станції, який спочатку поїхав. Складно було потрапити, але якимось чином вони самі добиралися. Тоді вже ввели перепустки, всі казали, що зі складнощами добиралися до «Казкового», хто як міг», - згадує Віктор Філімонов.

Заступник головного інженера ЧАЕС з експлуатації з травня 1986 року Микола Штейнберг розповідає, що евакуйовані працівники очікували запуску тимчасово зупинених енергоблоків.

Інженер цеху теплової автоматики та вимірювань Валерій Потар говорить, що працівники станції, не усвідомлюючи небезпеки, йшли пішки навіть через «рудий ліс» (найбільш постраждала від випромінювання ділянка поряд з ЧАЕС). Вражало, як жителі села Копачі у той день садили картоплю, попри те, що радіаційний фон був вже дуже високим.

«У перший робочий день після аварії я з труднощами знайшов штаб ЧАЕС. Все це знаходилося в Поліському, прямої дороги вже не було. Через Чернігів та Київ я прибув туди на роботу. Після того переглянув списки тих, хто лишається, а хто ні. Мене там не було, мене відправили влаштовувати родину і чекати на виклик», - розповідає слюсар цеху теплової автоматики та вимірювань Володимир Щеголеватих.

Завдання з дезактивації обладнання, промислових приміщень та самої території станції лягли на плечі кадрових військових та резервістів військ хімзахисту.

«Все було зупинене, виробниче обладнання відключене. Перші дні проблеми були лише з водою. Стали прибувати війська хімзахисту, з’явилися обов’язки їх водити, щось показувати, розповідати, потім через декілька днів з’явилися наші будівельники, стали будувати цегляну перегородку між 4-им та 3-им блоками, їх теж потрібно було водити», - розповідає Віктор Філімонов.

«Без відпустки і з 3-4 годинами сну»: як вимірювали радіаційний фон у небезпечній зоні в перші дні

Для реалізації всіх поставлених завдань з дезактивації навіть у військових не було необхідної кількості захисних респіраторів, індивідуальних дозиметрів тощо. Навіть «олівці»-лічильники були відсутні. Окрім того, більша частина їх була або незаряджена, або військові, які працювали з приладами, не були проінструктовані, як точно ними користуватися, через який час потрібно перезаряджати чи налаштовувати наявний дозиметр.

До того ж, на ЧАЕС, як на багатьох інших атомних електростанціях СРСР, не було автоматичних систем зовнішньої дозиметрії, які повинні видавати інформацію з радіаційної обстановки в радіусі 1, 2, 4 та 10 кілометрів. Тому доводилося організовувати велику кількість людей для проведення розвідувальних операцій.

«Ми об’їхали один сегмент тридцятикілометрової зони, я записав усі точки відбору, де ми їздили. На другий день ми поїхали в іншому напрямку, на південь, тобто, практично ми об’їхали все. У бік водойми станції не їздили, там були не ті рівні радіації, щоб нам їздити – і так було ясно. Без відпустки і 3-4 години сну щодоби. Нас було до десяти осіб», - згадує інженер відділу ядерної безпеки Валерій Дмитрієв.

СРСР не мав і радіокерованих літаків, оснащених дозиметричним обладнанням. Саме тому сотням пілотів гелікоптерів довелося стати ще й дозиметристами.

Слюсар цеху централізованого ремонту Валерій Васильченко розповідає: «З 1 травня почали возити на «Уралах» повз рудий ліс. Перший «Урал» підіймає пил, ти в «пелюстці», приїжджаєш чорний від пилу. Приїхали, прямо сюди підігнали ті військові «Урали». А потім ми виходимо зі зміни вже 2 травня, чекаємо в фойє, виходимо, а «Уралів» немає. Під’їжджає БТР, туди сіли жінки, двоє чоловіків і він поїхав. Все, «Уралів» не буде, будуть БТРи. І нас по 5-6 чоловік так і возили на БТРах. На станцію їздило дуже мало людей, від сили до 30 чоловік».

Як тільки стало зрозуміло, що радіаційний фон в піонерському таборі «Казковий» підвищився (через переміну вітру радіаційна обстановка в таборі погіршилася в сотню разів), виникло термінове завдання шукати чисте місце для дислокації ліквідаторів. Але ще майже два тижні працівники ЧАЕС жили в піонерському таборі і з кожною годиною їхня сумарна доза опромінення збільшувалася.

«А в таборі ніяких заходів безпеки не було. Мене самого роздягнули – був хороший піджак, сорочка, кажуть, давай, виперемо, це все, а потім віддамо назад. Приходжу потім, кажуть: ти що, смієшся? Це все вже захоронили, таке брудне було. Уявіть собі: люди приїжджають зі станції, спека, вони ледь живі, в чому працювали, в тому перебували у таборі. Якщо одяг був брудний, видавали новий на складі», - згадує Валерій Дмитрієв.

Смертоносний «подарунок»: які дози отримали ті, хто працював на ЧАЕС у перші дні після аварії

Дві зміни – та, яка була до аварії, і та, яка згодом, отримали велике опромінення і багато хто з них вже 1 травня перебував у лікарні. У перші дні ліквідації навіть самі медики навряд чи замислювалися з якою дозою радіаційного опромінення їм доводиться працювати. Значно пізніше, використовуючи біологічну дозиметрію, високі дози зафіксували приблизно в 400 співробітників ЧАЕС. З них наявність гострої променевої хвороби підтвердили в 134.

«З Москви приїхав медперсонал і всіх, хто з п’ятої зміни, поклали в лікарню. Я там пролежав 10 днів на обстеженні, а потім у вересні знову на блоки»,- розповідає машиніст-обхідник турбінного цеху Микола Соловйов.

140 осіб отримали загальну дозу зовнішньої радіації у межах від 1 до 2 Грей, 55 осіб – від 2 до 4, 21 особа – від 4 до 6, 21 особа – від 6 до 16. Результати досліджень показали, що результати опромінення щитовидної залози завдяки вдиханню забрудненого повітря варіюється від 20 зівертів у 173 осіб до 11 зівертів у п’яти. Дози опромінення шкіри від бета-випромінювання, розраховані для деяких пацієнтів з гострою променевою хворобою, перебували у межах від 400 до 500 Грей.

Євгеній Яшин повідомляє, що 30% персоналу, який помер у перші 3-4 роки, померли через наслідки отриманого опромінення. Тим, у кого не було явних опіків, ставили однаковий діагноз – «вегето-судинна дистонія».

Середня величина індивідуальної річної дози, отриманої у 1986 році для такої критичної групи як кадровий персонал співробітників станції, які прийняли на себе основний дозовий удар, становила 0,31 Грей.

Два БЕР з позиції нашого часу – багато, а тоді це вважалося невеликою дозою. До прикладу, Віктору Філімонову написали, що він отримав понад 95 БЕР.

«1 травня приїхали на зміну, а потім сказали нікого не пускати на блоки з тих, хто працював у п’ятій зміні, тому що невідомо, хто яку дозу опромінення отримав. У нас тоді були фотодозиметри, розраховані лише на два рентгени. Вони були засвічені і ці касетниці лежали біля входу в машзал, в коридорі. В усіх, хто там був, було більше двох рентген. Навіть після нічної зміни ми йшли через санпропускник, а потім митися. Миємося, стаємо – всі лампочки спрацьовують. Ми знову миємося. Потім хтось здогадався: хлопці, тут такий фон, що всі лампочки спрацьовують від загального фону, а не від того, що ми чисті чи брудні», - ділиться спогадами Микола Соловйов.

Коли 1 травня у Київ приїхали голова ради міністрів СРСР Рижков і член політбюро ЦК КПРС Лігачьов, урядова комісія вже ухвалила рішення всієї тридцятикілометрової зони. А дев’ять тисяч квартир, побудованих для киян як подарунок до першого травня, республіканське керівництво вирішило передати евакуйованим з Прип’яті.

Довідково. Зіверт – одиниця еквівалентної дози випромінювання у системі СІ. 1 Зв – еквівалентна доза випромінювання, при якій поглинута доза дорівнює 1 Грей і коефіцієнт якості випромінювань дорівнює 1. 1 Зв =1 Дж/кг = 100 БЕР. Грей – одиниця поглинутої дози випромінювання в системі СІ. 1 Гр = поглинутій дозі випромінювання, при якій опроміненій речовині масою 1 кг передається енергія іонізуючого випромінювання 1 Дж. 1 Грей = 1 Дж/кг = 100 рад. БЕР – біологічний аналог рентгена, застаріла позасистемна одиниця вимірювання еквівалентної дози випромінювання. 1 БЕР – доза будь-якого виду іонізуючого випромінювання, що здійснює такий самий біологічний вплив, як і доза рентгенівських або гамма-променів в 1 Рентген. 1 БЕР = 0,01 Зв. Рентген – позасистемна одиниця експозиційної дози радіоактивного опромінення рентгенівськими чи гамма-променями, що визначається за їхньою іонізуючою дією на сухе атмосферне повітря. В перекладі на систему СІ 1 Р приблизно = 0,0098 Зв. 1 Р = 1 БЕР.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---