Секретами сімейного щастя поділилася багатодітна волинська родина

Новозбудований дім сім’ї Олександра Федчука ховається за старенькою дерев’яною хатиною в розлогій зелені на околиці села Доросині, що в Рожищенському районі. Щойно ми заходимо на подвір’я, як меткий хлопчина років п’яти швидко біжить до хати і через мить вже впевнено зустрічає нас на порозі за руку з татом. Господар запрошує до оселі. Там гамірно та весело: біля мами Антоніни, яка бавить наймолодшого однорічного Антона, тулиться трирічний Тимур; бешкетують в кутку кімнати, граючись машинками, Владислав та Артем; найстарша дванадцятирічна Тамара з десятирічною сестричкою Евеліною роздивляються нову цікаву книгу.


В будинку гарно і затишно, хоча ремонт закінчили лише частково. Розмовляємо з подружжям про будні їх багатодітної родини і дізнаємось цікаві деталі. Олександр та Антоніна – обоє з райцентру, а жити вирішили в селі.

«Жили в Рожищі у багатоповерхівках через дорогу, закінчували другу школу, так і познайомилися», - говорить Олександр Петрович.

У грудні 2003 року Федчуки побралися. Спочатку жили в місті, де й народилася найстарша донечка Тамара. А коли глава сімейства, вчитель за освітою, влаштувався працювати у Немирську школу, перебралися на хутір між Немиром та Доросинями.

«Вчительська праця не приносила тих матеріальних статків, яких би вистачало на нашу родину, тож взявся господарювати на землі. До того ж, коли ми переїхали в село, батько дав мені первістку, купив поросятко», - розповідає Олександр Петрович.

Не зреалізувавши своїх професійних сподівань, Олександр Федчук з родиною переїздить в одне з сіл Локачинського району, але через три роки повертаються в невеличку дерев’яну хатину в Доросинях, що залишилась Олександру Петровичу в спадок від дідуся.

Сім’я швидко розросталася, бо Бог щедро обдаровував Олександра та Антоніну нащадками. Після Тамари у 2006-ому народилась Евеліна, ще через два роки Владислав, згодом – Артем, Тимур і наймолодшому Антончику лишень рік.

«В селі я себе вільніше почуваю, тому й взялися зводити новий дім на дідівському обійсті», - розповідає тридцятишестирічний глава сімейства. А щоб матеріально забезпечити велику родину, обзавелися чималеньким господарством: п’ять корів, кінь, свині, домашня птиця, і, звичайно ж, земля…

Спрацьовані руки молодого ще чоловіка, свідчать про те, що доводиться таки нелегко, бо ж і корів доять вручну, і в полі механізовану працю використовують по мінімуму.

«Щоб щось мати, потрібно працювати, не лікуватись. Цьому й навчаю своїх дітей, які в силу дитячих можливостей постійно допомагають нам в господарстві. Ось цьогоріч дружно кидали в рядки картоплю, думаю, восени врожай теж збиратимемо гуртом», - розповідає багатодітний батько.

На думку Олександра Петровича, діти мають змалку привчатися до праці, вчитися поважати старших і підтримувати один одного, а найголовніше, що робить дитинство щасливим, - це відчуття батьківської любові. Тому й намагається щовечора після сільських турбот то цікаву книжку з малечею почитати, то вивчити нові слова англійською, а деколи просто подивитись разом мультфільми.

Обов’язки Федчуки не ділять на чоловічі і жіночі. От, наприклад, вранці корів доїть тато, бо мама готує сніданок, збирає дітей до школи. На город вийти Антоніна Володимирівна теж може лишень тоді, коли повернуться зі школи донечки Тамара і Евеліна, котрі приглянуть за молодшими дітьми. Ще ж двічі на тиждень жінка їздить на базар до Луцька з молочними продуктами. Тоді дітей бавить татко.

«Значно легше, коли працює садочок, але ж він у нас сезонний», - зізнається багатодітна мама.

Окрім худоби, яка є для великої родини основним джерелом прибутку, Федчуки пробують займатись і ягідництвом. Зокрема, росте у них на городі полуниця, посадили й кущі малини.

«В місті вижити такій великій родині як наша важко, а в селі картопля своя, і молочко, яке дуже люблять діти, і птицю якусь притримаєш. Та потрудитись, звичайно, треба. А комфортні умови проживання можна створити і в селі», - підсумовує Олександр Федчук.

Дружина Антоніна, ніби на підтвердження слів чоловіка, показує нам по-сучасному обладнану кухню, ванну кімнату і тішиться: «Це все мій Сашко зробив своїми руками».

Ось так щоденно в любові, взаєморозумінні та постійних господарських турботах живуть Федчуки і будують власними руками свій світ – світ добра, поваги один до одного, підтримки та прощення, бо на цих християнських цінностях і тримається світ.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---