Самоосвіта та читання - альтернатива недолугій освіті, – письменник Сергій Синюк

Син великої Волині, уродженець міста Шумськ Тернопільської області Сергій Синюк - знаний в Україні письменник, краєзнавець та журналіст. У його творчому доробку романи, повісті, літературознавчі лекції та вірші. За свою працю він удостоєний літературних премій імені Уласа Самчука та Степана Будного.

Неординарне мислення, оригінальна та цікава подача матеріалу, приправлена нотками добірного гумору – роблять спілкування із Сергієм Синюком захопливим, легким та невимушеним.

Про сплав історії та літератури, видатних людей народжених на великій Волині, систему сучасної освіти та про нову книгу «Тисячоліття волинської книжності» розповів Сергій Синюка журналістам Інформаційного агентства Волинські Новини.

- Ви народилися у Шумську на Тернопільщині. І у книзі Уласа Самчука «Волинь» теж є багато згадок про це містечко. Народження у такій місцевості наклало відбиток на формування Вашої особистості?

- Відверто кажучи, творчість Уласа Самчука на ранніх етапах не могла накласти відбиток, бо сам Савчук був заборонений, засекречений і його регулярно мішали в екскрементах радянські пропагандисти. Тільки толком ніхто не пояснював за що. Тож тексти Самчука я вперше взяв у лапу тільки у 1992 році, коли вони були опубліковані в Україні. Не буду я зараз на собі зривати «тільняшку» і розказувати, як глибокою ніччю при каганцеві читав закопаного дідом Самчука. Але корені, що мене привели в прозу, як в принципі і у Самчука, одинакові – Шумськ і південна Волинь.

Шумськ в «Літописі руському» згадується 18 разів і от для мене диким потрясінням став 1989 рік, коли вийшов «Літопис руський» в перекладі Махновця. Мені на одну ніч ось цей коричнево-червоний том дали почитати. Ясна річ, сон пропав. Я сидів як давній книжник і собі в зошит переписував весь фактаж. По-перше, виявилося здорово, що в наших краях таке було, зокрема битва, яка поклала край нападам угорців на Галицько-Волинські землі. Основну роль у перемозі у цій битві зіграв Василько Романович – чоловік якого у нас абсолютно незаслужено згадують трьома словами – брат Данила Галицького. Хоча, якщо брати за внесок у культуру, дипломатію, військову історію, то це Данило Васильковий брат. Василько забезпечив йому більш-менш пристойні умови існування, функціонування дипломатичного корпусу, розвиток книжної культури. А Даня їздив у червоному піджаку з цепурою і підгрібав те, що погано лежало. Ми всі дружньо в один голос вважаємо, що Данило був старшим, а Василько молодшим, але з літописного тексту це ніяк не випливає, там написано, що після загибелі князя Романа лишилося два сини: одному чотири роки, другому два. І ще один цікавий момент – відколи вони почали самостійно княжити у батьковій столиці - Володимирі, то завжди княжить Василько, а Данило ніде собі місця не може загріти.

Василько Романович на довгий час мене зацікавив. Потім я став копати: а що ще у нас такого відбувалося, при чому в галузі книжної культури, бо розумів, не така цікава мілітарна і політична історія, а люди піднімають повстання не в той момент, коли найбільше дістало, а тоді коли проскакує іскрою якась ідея. Мені було цікаво докопатися звідки ті ідеї бралися. Мені завжди був цікавий вплив книжників на політику, історію і навіть на сільське господарство. Я почав шукати і з’ясувалося таке ім’я, як Василь Суразький. Він був одним із редакторів «Острозької Біблії», редактором острозької друкарні і на півставки підпрацьовував Джеймсом Бондом при дворі князя Костянтина Острозького. Які він розкішні спецоперації провертав у Великому Князівстві Московському! Флемінг ще нервово відпочиває за пожежним краном на фоні того, що Василь Суразький дозволяв собі у Кремлі.

За кілька років у мене було солідне досьє про історію, культуру, а особливо про книжну культуру південної Волині. А відповідно людина, яка на якусь тему багато читає, на цю тему і хоче щось написати.

Крім цього, мене дуже не влаштовують хрестоматійні погляди на письменників, які нам прищеплювали в школі, вищих навчальних закладах. Нам завжди якусь таку асоціацію одну, ну максимум дві, накидали: Леся Українка – туберкульозниця і друг робітників, Агатангел Кримський – сходознавець і друг Лесі Українки, Улас Самчук – емігрант і волинський Геббельс. Починаєш копати. Виявляється, що Самчук вчився на давній волинській книжності. Чому? Спочатку він вчився в Дермані, потім у Кременці. А це місця, де виходили, до прикладу, «Волинські єпархіальні відомості». Була у них така нудна, гірка і чорносотенна офіційна частина і неофіційна частина, яку наповнювали волинські священики історичними нарисами, писаними волинським варіантом російської мови. Це було настільки проволинське, що на цьому матеріалі виросло те покоління, яке у 1917 році пішло в армію УНР, у січові стрільці. З’ясувалося, що і російською мовою цим людям вдалося написати антиросійський курс української історії. Тут варто згадати і Миколу Теодоровича, і Аполонія Сендульського, і Арсена Річинського, і ще імен з двадцять.

- Саме про тих, хто писав на Волині і ваша нова книга «Тисячоліття волинської книжності»?

- Волинь, якщо її брати широку від Любомля до Житомирщини, то це унікальний регіон України, який єдиний у східній Європі має безперервну книжну традицію. Найдавніший текст волинської літератури – це повість «Про осліплення князя Василька Теребовлянського». Василько, то теребовлянський, але доведено, що написав цей текст Василь - настоятель одного з храмів у Володимирі. Від 1097 року я насмілюся вести родовід датованої волинської книжності.

Я не скажу, що тисячоліття - це дуже багато. Це дуже багато для наших територій, а насправді більшість європейських літератур мають саме такий цикл розвитку. Хтось колись геніально сказав, що Україна вертається додому в Європу. От якраз існування цієї книжної традиції на Волині, дуже добре показує, а де Волинь вдома. І це мене настільки захопило, що я вже років 25 займаюся цією темою.

- Ви назвали дуже багато історичних постатей, імена яких не є відомі широкому загалу, з них усіх, хто Вам найближчий по духу? Кого б у ХХІ столітті Ви б назвали своїм другом?

- Я не знаю, якби вони повелися у ХХІ столітті. Коли назвеш другом особу, яка мала певний вплив, статус, то скажуть, що ведмідь примазується. Я інакше трошки скажу. Дуже комфортно і гарно пишеться історичний роман, якщо є персонаж, якого ти можеш писати з себе. Якщо дозволено буде таку річ вжити, то мені дивовижно добре і легко писався князь Володимир Василькович, правда той роман - «Сльоза Сиріна» - ще не вийшов, він ще відлежується. Це син Василька Романовича, племінник Данила Галицького. Там гарний ліричний момент є про його дружину Ольгу Романівну (Брянську). Але ніхто собі не дав труду копнути, а що ж це за Ольга Романівна. Я копнув, зробив статтю, яка увійшла в книжку «Тисячоліття волинської книжності». Перший варіант цієї статті я на одній із конференцій підсунув Петру Кралюку, якого глибоко шаную як найкращого історика волинської культури. Він читає і доходить до місця, де йде висвітлення біографії Ольги Романівни, я дивлюся - а у нього тяжко здригається адамове яблуко, він дочитує, ми з ним ручкаємося, і він каже: давайте я то опублікую. Отже, Ольга стала Брянською тільки тому, що Чернігів на той час був розбитий татарами, а Брянськ – друге за значенням місто Чернігівського князівства. Цих двох дітиськів одружили для того, щоб зупинити сто п’ятдесятирічну війну між волинськими мономаховичами і чернігівськими ольговичами. Ця заруба почалася у 1138 році з питання: а кому ж сидіти в Києві. Різанина почалася така, що війна червоної і білої троянди та диктатура Тюдорів - то гра в пісочниці. Знайшлося двоє людей, які зрозуміли, що догралися: це Василько Романович волинський та Роман Михайлович чернігівський. Вони одружили дітей. Чернігів перестав воювати з Володимиром. На півночі волинських земель утворилася коаліція, яка зробила неможливе – зупинила литовську експансію, стабілізувала тиск орди, змусила західну Європу знову рахуватися з українськими землями. Тягар усієї цієї могутності несли на своїх тендітних, дитячих плечах оці двоє людей.

Володимир та Ольга порозумілися, він її не вигнав, незважаючи на те, що вона не змогла народити. Вона його гляділа, коли він захворів і гнив заживо, бо мав рак нижньої щелепи. Вона стала його голосом і була там, де звикли бачити його, і цікаво, що є кілька місць в тому тексті, який ми вважаємо Галицько-Волинським літописом, які написала вона.

- Нині багато говорять про політику, освіту та інші реформи. Коли провести паралель із сучасністю і думками головних героїв епічного роману Уласа Самчука «Волинь» про низьку політичну культуру, низьку освіту, Вам не здається, що з того часу не так і багато змінилося?

- А хто би мав міняти? Фактично, будь-яка дія спрямована на підвищення культури, цивілізованості була стихійна, неорганізована і найчастіше волонтерська. Ну, хто у нас ніс реальну освіту і культуру в село? «Просвіта», ряд політичних українських партій і Церква. Крім цього, будь-які «освободітєлі» починали з того, що виганяли із села священика, стріляли вчителя і заганяли в ланку на буряки найбільш розумних учениць. В принципі, політика дебілізації колонізованого населення практикувалася ще від часів давньої Персії і до сьогодні нічого серйозного не помінялося.

Я зараз досліджую цю тему. Вважається, що часи найвищого розквіту освіти, грамотності на наших теренах, це 50-80-ті роки ХХ століття, коли радянська влада дала можливість усім вивчитися. Та, якщо ви вважаєте вищою освітою те, що мені дали в радянський час, то я дико перепрошую, бо випускник гімназії – людина з сімома класами – виходила з чотирма іноземними мовами в голові. Нам формально викладали сім років англійську в школах і більшість, виходила з однією фразою «Хенде хох». Для чого це робилося? А робилося це, до речі, як у нашому Радянському Союзі, так і в Штатах. Приблизно, в кінці 50-х років стало зрозуміло: якщо народ навчити вчитися, думати, то він чого доброго додумається до певних речей, які неприємні будь-якій владі. З другої половини 50-х років в цих країнах починається програма з дебілізації широких народних мас, з селекції тих людей, які будуть керувати і тих, якими будуть керувати. В Штатах утворюється так звана «Ліга плюща», куди входить низка університетів, яка дає справді якісну освіту, і решта університетів, які вчать на тестах ставити галочки в потрібних місцях. Ми, на жаль, передерли в американців оту систему галочок, а ще дає своє телевізор, рівень того, що крутять в маршрутках і в результаті маємо те, що маємо.

От тепер треба їздити з презентаціями, лекціями і не лише в Авдіївку, Краматорськ, Запоріжжя, а їздити і по наших волинських містах, тому що коли до нас приїжджаєш і як в незрівняного Олеся Гончара перших пару хвилин «ти на них дивишся, а вони на тебе смотрять», а тоді починається якась розмова, осмислення.

Це не вчорашній процес, але він поширився, не в останню чергу, тому що наші освітні заклади, в основному, стали машинами для відбирання купоно-карбованців в парафіян. Не даремно вже ходить такий жарт, що як подумаю, що хтось такий доктор, як мій малий інженер, то страшно в лікарню йти.

Альтернативою отому всьому лишається самоосвіта та читання. В книзі Ержебет Галгоці «Церква святого Христофора», головна героїня каже геніальну фразу: «У вечір після випускного я востаннє глянула на диплом про закінчення університету, закинула його на найвищу полицю в шафі і подумала, - тепер я почну по справжньому вчитися». Фактично, в найближчу пару років в ідеальних для себе умовах опиняться люди здатні вчитися самостійно. Вже зараз порахували, що оця база знань, навичок, вмінь, які дає вища освіта – застаріває через чотири роки. І тому нормальна освіта, починаючи ще з ХІІІ століття, не вчила знати, а вчила вчитися. В той час, людина, яка отримувала вищу освіту і хотіла працювати в місцевому самоврядуванні, мала два випробування перед собою: пройти співбесіду та показати всі книжки, які є в її власності. Оце був ценз.

- А скільки книжок у Вашій особистій бібліотеці?

- Збирати свою особисту бібліотеку почав, коли прочитав «Літопис руський». Бачите, через бібліотеку пройшло десь біля восьми тисяч книжок, але лишилося, мабуть, тисячі дві. Серед них сто штук саморобних. Книжка скачана в інтернеті, відформатована на комп’ютері, роздрукована, запалітурена і поставлена на полицю. Йдеться про ті книжки, які неможна купити у вільному доступі. Це джерела, які можна роздобути завдяки тому, що бібліотеки почали їх оцифровувати і викладати у вільний доступ. Дуже гарно для поповнення бібліотеки прислужуються книжкові барахолки – це і «Петрівка» в Києві, і чудова барахолка у Львові під Федоровим з протягнутою рукою. І ви знаєте, мене дуже радує Луцьк. Я тут регулярно натикаюся на те, що мені потрібно.

Хочу агітувати тутешніх науковців, книжників 27 вересня, у день туризму та за три дні до дня бібліотек, приїхати до Кременця. Там бібліотека імені Словацького проводить західноукраїнський форум творців і шанувальників краєзнавчої і туристичної книги. На майданчику торгують хорошою краєзнавчою і туристичною літературою. Єдина умова, якщо десять книг продав одинадцяту віддай у бібліотеку.

- Ми зараз знаходимося у Володимирі-Волинському, ви ж часто говорите Володимир, як вважаєте, місту варто повернути назву?

- В Україні немає Володимирів в інших регіонах, то звичайно, Володимир в Україні один. І це, розуміється, пережиток імперський. Навіть, з тієї точки зору, що в усіх нормальних країнах імена, прізвища і географічні назви передаються за Кулішевим принципом, тобто пиши як чуєш і читай як бачиш. Те, що стоїть на Клязьмі називається Владімір і піднялося, фактично, в часи московського улусу Золотої орди, коли там ще ведмеді весілля робили і борсуки нори копали, а в той час у нашому Володимирі вже будувалися храми, писалися книги, велася торгівля. У період його найбільшого піднесення і слави в усіх землях та країнах писали Володимир.

Є навіть містечко Влодзімєж під Вроцлавом, але ж ніхто не кричить, що це Володимир Сілезький.

Розумієте, ще чому Володимир-Волинський не дуже зграбна форма. От, коли я пояснював куди я їду, то з п’яти людей, з якими розмовляв, запитали, то те, що у Житомирській області. Плутають Володимир-Волинський і Новоград-Волинський. Я думаю, що дуже оптимальним було, якби наступною хвилею після декомунізації, все таки, наші люди проявили послідовність і сказали, що комунізація була б неможливою без російської окупації. Нам треба робити не стільки декомунізацію, як дерусифікацію. Відповідно, Новограду-Волинському треба повернути його чудову історичну назву Звягель, а Володимиру-Волинському – Володимир. Не розумію, чому ми досі маємо залежати від клімаксу німкені, якій в той період захотілося все перейменовувати.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---