Рік світлої пам'яті офіцера з Волині, який загинув, рятуючи побратимів

«Єдине моє бажання, щоб у державі Україна не забули таких хлопців, як мій Андрій», - каже Наталія Задорожня – вдова офіцера з Волині, який загинув, рятуючи життя своїм побратимам на сході. Про це йдеться у матеріалі видання Місто Вечірнє.

Першого серпня минув рік відтоді, як у неоголошеній війні на Донбасі, рятуючи життя своєму товаришеві, загинув командир мінометної батареї 51-ї ОМБр 36-річний капітан Андрій Задорожній. Згідно з інформацією, яка згодом з’явилася у ЗМІ, того дня він зі своїми бійцями (сержант Руслан Калуш, молодший сержант Андрій Курочка, старші солдати Михайло Котельчук, Сергій Дармофал і Сергій Кушнір) їхав у вантажівці «ГАЗ-66» у розвідку в бік Амвросіївки. Крім 4-х солдатів, у кузові був ще й міномет. Наскочивши на протитанкову міну, їхня машина підірвалася й перекинулася. Водій загинув на місці, а трьох воїнів вибуховою хвилею викинуло з кузова. На одного з них упав міномет. Андрій, який їхав у кабіні, кинувся рятувати хлопця, але загинув сам, а солдат згорів заживо. Із шести вижив лише один. За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни капітан Андрій Задорожній нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).



Про те, як живеться родині загиблого офіцера, наша розмова із вдовою героя Наталією Задорожньою.

Зі слів жінки, Андрій народився в селі Обільне Старобешівського району, що на Донеччині. Там і досі живуть його рідні. Кар’єра кадрового офіцера для нього почалася в 14 років, коли хлопець вступив до Донецького військового ліцею. Після його закінчення продовжив навчання в інституті артилерії та сухопутних військ у Сумах. Закінчивши вуз, служив у військовій частині в місті Ізяславі Хмельницької області, а після її розформування Андрія направили у Володимир-Волинський. Тут вони й зустрілися з Наталею.

- Разом ми прожили вісім найщасливіших років. Спочатку у нас народився син Андрійко, якому у грудні виповниться 9 років, потім – донечка Аня. Їй зараз 5. Обоє вони дуже важко переживають втрату тата, бо любили його до безтями, – розповідає Наталія. – І взагалі у нас була дуже щаслива і дружна сім’я. Кожну вільну хвилину ми проводили всі разом. Якби тільки не ця проклята війна…

У березні минулого року Андрія Задорожнього (як і багатьох інших) перевели у казарму, а на початку квітня відправили на рівненський полігон. Востаннє вони з дружиною бачилися 1 травня минулого року, перед тим, як військовослужбовців 51-ї бригади відправили на схід. Спочатку вони були в Дачному, а згодом підрозділ, у якому служив капітан Задорожній, перевели в район Шахтарська. Саме там, як повідомили Наталії, у селі Петрівське, за кілька кілометрів від рідного дому, він загинув.

- Та, як з’ясувалося зараз, я багато чого не знаю. Коли розмовляла з чоловіком по телефону і запитувала, де він, чи далеко від фронту, він мене заспокоював, казав, що знаходиться за кілька десятків кілометрів від того місця, де стріляють. Коли ж поїхала в Київ на запис передачі «Хоробрі серця» про війну на сході й зокрема про артилеристів, зустріла там однополчан і побратимів чоловіка. Вони розповіли, що Андрій вивів багатьох бійців з оточення під Ізвариним. А я навіть не знала, що він там був. Хлопці казали, що якби не Андрій, не було б в живих і їх, – розповідає жінка. – Сталося так, що коли я отримала повідомлення про смерть чоловіка, діти були поруч. Дивлячись на мою реакцію, вони зрозуміли, що щось не так, і дуже злякалися. Тож я мусила якось їм усе пояснити. З Анею було трохи простіше, оскільки вона ще дуже мала, а от Андрюші я в деталях розповіла, як і що відбулося, пояснила, ким був його тато. Ми втратили людину, яка була для кожного з нас сонцем, у променях якого ми купалися і зігрівалися всі ці роки. День у день, щоранку, пробуджуючись зі сну, Аня розповідає, що їй снився тато і вона була дуже слухняна. А нещодавно, коли ми всі були у Франції, нас повели до джерела. Туди кидали копійки і загадували бажання. Давши дітям монетки, я попросила їх не казати вголос про те, що загадали. Вони трималися цілий день, але наступного донька все-таки не стрималася і сказала, що задумала, щоб тато був живий. Те ж саме загадав і син.

У Францію Наталія з дітьми поїхала завдяки благодійній асоціації, яку створило французьке подружжя Клод та Симона на березі океану в провінції Бретань. Ще в 90-х роках, після вибуху атомного реактора вони запросили до себе дівчинку з Чорнобильської зони, яка їм так сподобалася, що запрошували її ще кілька разів. Разом із Клодом і Симоною у цій організації працюють інші патріоти українського походження, які допомагають колишнім землякам, організовуючи зустрічі та благодійні акції, готуючи страви української кухні й пригощаючи ними французів, тощо. На виручені кошти закуповують і передають нашим волонтерам милиці, військовий одяг та інші необхідні речі для української армії, а також запрошують на відпочинок родини загиблих військових.

- Нас до Франції запросила Марія Налім (у дівоцтві Жук), яка родом із Нововолинська. Переглядаючи надіслані волонтерами списки і побачивши рідне місто, вона знайшла мене у соцмережах. Спілкуватися ми стали ще з січня, потім Марія з чоловіком настояли, щоб ми приїхали до них у гості. Я спочатку відмовлялася, але потім погодилася. Перебували ми у Франції з 9 по 27 липня, їздили на екскурсії, відвідали океанаріум та дитячий центр на зразок американського Диснейленду, побували в замку Кержан, де французи замовили для нас спеціальну екскурсію і ознайомили з життям та побутом колишніх аристократів. Діти від побаченого були просто у захваті. Крім нас, у Франції побувала також родина Головіних з Володимира, зараз туди поїхала Віра Крепець з дітьми.

До речі, Костянтин Зінкевич теж знайомий з представниками цієї організації, які, починаючи з травня, вже подарували прекрасний відпочинок десятьом українським сім’ям. Абсолютно все ці люди роблять самі: заробляють для нас гроші на дорогу, відкривають візи, підключаючи наших волонтерів, турбуються про житло (поселяють українців у сім’ях), харчування, розваги та цікавий відпочинок, – розповідає Наталія. – Що стосується нашого нинішнього життя і допомоги від влади, то я, якщо чесно, нічого від неї не чекаю. Добре розумію, що зараз іде війна, що, крім нас, у держави є куди витрачати гроші, аби ця війна скоріше закінчилася. Я отримала всі необхідні виплати, отримую пенсію за чоловіка. Заступник міського голови Едуард Савік та начальник управління праці і соціального захисту населення допомогли після загибелі Андрія влаштуватися на роботу (пані Наталія – вчитель української мови та літератури у ЗОШ №6 – авт.), хоча зробити це в серпні було зовсім не просто. У нас прекрасна школа і чудовий дружний колектив, який мене добре розуміє, підтримує і завжди готовий подати руку допомоги. Єдине моє бажання, щоб держава Україна не забула таких хлопців, як мій Андрій, щоб їхня смерть не була даремною.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---