Правда та жахаючі спогади очевидців: лучанам презентували виставку про нацистські концтабори

Сотні тисяч в’язнів таборів смерті, діти, у яких брали кров для солдатів, та той, хто вижив під час розстрілу: довідатися повну історію трагічних часів Другої світової війни та почути спогади тих, хто у дитячому віці пройшов крізь пекло нацистських таборів та розстрілів мирного населення, мали нагоду лучани.

Відкриття виставки Українського інституту національної пам'яті «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори» відбулося 8 травня у Луцьку.

Що таке День пам’яті та примирення

8 травня 1945 року був ратифікований акт про беззастережну капітуляцію збройних сил нацистської Німеччини, що символізувало завершення Другої світової війни у Європі. У цей день вшановують пам'ять мільйонів жертв тієї жахливої війни, що тривала шість років: це і солдати, і мирні жителі, чоловіки, жінки та беззахисні діти. Україна – одна з держав, які понесли найбільші втрати людського ресурсу. Дослідники наводять цифри у 8-10 мільйонів втрачених людських життів. Значна частина цих людей загинула у нацистських концентраційних таборах. Саме про ці табори йшлося під час презентації виставки, яка через долі тридцяти людей висвітлює всю трагедію мільйонів, які були ув’язнені. Водночас, виставка розповідає про те, що ніщо не може знищити людяність, ніяка система не може подолати добро, любов, надію.

Заступник голови Волинської ОДА Світлана Мишковець зауважила, що ця виставка показує силу волі, мужність наших людей. Не дивлячись на те, що вони перебували у нелюдських жахливих умовах, вони не розгубили доброти, людяності, простягали одне одному руку допомоги. Вона розповіла, що ще маленькою дитиною оглядала табір Бухенвальд – після побаченого ще в дитячому віці вона досі не може згадувати ті враження без сліз та переживання.

Виконувач повноважень Луцького міського голови Григорій Пустовіт подякував за виставку Інституту національної пам’яті, адже важливо пам’ятати усі сторінки нашої історії, як сторінки звитяг, перемог та успіху, так і сторінки, які викликають лише щем та найсумніші спогади. Перебування українців в концтаборах під час Другої світової війни, поневіряння, через які вони пройшли, теж треба пам’ятати, адже людська жорстокість та людське падіння не мають меж, як не мають меж і піднесення, витримка, терпіння і бажання вижити попри всі труднощі, перешкоди та тортури, крізь які доводилося пройти українцям, ув’язненим у концтаборах.

Григорій Пустовіт наголосив, що Україна заслужила на те, щоби бути частиною Європи, Європейського союзу та НАТО для того, щоб це більше не повторювалися, адже в цьому світі захиститися можна тільки разом. Гарантом того, що така історія не повториться, з його слів, є наша пам'ять та правильно обраний напрямок держави та суспільства – до європейського співтовариства, де ми отримаємо надійний захист спільно з європейськими державами.

Тим, хто ще дитиною пройшов крізь випробування концентраційними таборами, остарбайтерські випробування, Григорій Пустовіт побажав здоров’я, миру, щастя та перемоги у війні, яка знову прийшла на українську землю, щоб така сторінка історії більше ні для кого не повторювалася.

Найсумніші сторінки історії крізь призму історій тридцяти людей

Детальніше про виставку розповіла регіональний представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області Леся Бондарук. З її слів, виставку створили до 8 травня 2018 року і вперше відкрили тоді у Києві на Хрещатику та Майдані Незалежності. Протягом декількох місяців гості та жителі столиці мали можливість бачити ці фото та читати інформацію. Це важливо, тому що через призму доль людей, зворушливі та героїчні історії, які згадані у виставці, та тисячі людей, які не згадані, але про яких пам’ятають, розказана історія нацистських концтаборів. Особливо акцентують увагу на жителях України, яким довелося в умовах війни пройти ці табори. Тут є акценти, про які довго замовчували: нацистські табори виникли тоді, коли вже два десятиліття працювали концтабори ГУЛАГу, де утримували теж багато невинних людей. У виставці йдеться і про те, що після звільнення в’язнів нацистських концтаборів, дуже багато таборів продовжили роботу вже як радянські.

Леся Бондарук повідомила, що сьогодні у Києві відкрили нову виставку «Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛАГ». Тобто, одночасно у цей день згадують реалії Другої світової війни, які скосили чи не найбільшу кількість людей, адже через радянські і нацистські табори загинуло більше українців, ніж на лінії фронту, бо було багато жертв серед цивільного населення. Про це потрібно пам’ятати та згадувати. Нині виставка «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори» відкривається у всіх областях, виставка мандруватиме містами та районами кожної з областей. Важливо, що говорять про нацистські табори, згадуючи усіх людей, яким довелося їх пережити. У радянський період замовчували про Степана Бандеру, який сидів у таборах, а його брати були вбиті. Леся Бондарук згадала про спогади в’язня нацистського концтабору Степана Петелицького, який жив у Канаді, приїздив в Україну та написав книгу «До Освенциму за Україну». Виставка дає можливість довідатися повну історію трагічної сторінки та пам’ятати гасло Дня пам’яті та примирення – «ніколи знову».

У Третьому Рейху були створені 26 великих концтаборів та понад тисячі невеликих таборів, де утримували в’язнів. У період 1933-1945 років через них пройшли приблизно 2,4 мільйона осіб. Приблизно 1,8 мільйона (майже 74%) загинули там. Непросто визначити кількість українців, які утримувалися та загинули в концтаборах, тому що вони були бездержавною нацією і їх зазвичай реєстрували як росіян, поляків, чехів чи інших національностей. Однозначно можна сказати, що їх було дуже багато. На початок 1943 року в одному з найбільших концтаборів, Майданеку, 15% в’язнів становили українці. Зовсім мало нині лишилося тих, хто, пройшовши крізь ці табори та виживши, доносить правду до нащадків.

«Подружки заздрили: у тебе карі очі, у тебе не братимуть кров»: історія дівчинки з Брянщини в концтаборах

Члени Луцької міської ветеранської організації «Спілка в’язнів-жертв нацизму», яким ще малими дітьми довелося опинитися за колючим дротом таборів, ділилися спогадами з лучанами. Тамара Щолокова розповіла, що під час війни жила в Росії на Брянщині, що межує з Чернігівською областю. Її батько був лісівником у брянських лісах, з перших днів війни його забрали на фронт. Мама лишилася з сімома дітьми, старшому з яких було 12 років, молодшій – три. Разом з ними у лісі проживала і бабуся. Нацисти змусили усіх виїхати з лісу, щоб ті не допомагали партизанам. Згодом всіх жителів з села вигнали, а село спалили. Селян гнали пішки у спеку без води та харчів до залізничної станції, де усіх посадили до товарних вагонів і повезли у напрямку Бреста. Як виявилося, пунктом призначення був концтабір Алітус в Литві.

«Це був страшний концтабір. Жили там в якихось бараках, колишній конюшні, спали на нарах, без соломи чи сіна, на дротах. Діти плакали: мамо, дай хліба! Нам на родину давали відро якоїсь баланди, де плавало лушпиння», - розповідає жінка.

У цьому таборі прожили приблизно три місяці, оскільки не було транспорту, щоб перевезти їх далі: радянські війська бомбардували місцевість, потягів не було. У дворі концтабору, оточеному дротом, стояв маленький білий будиночок. Зранку туди виводили дітей, як старших, так і маленьких, та брали кров для солдат німецької армії.

«Кров брали у тих дітей, в кого блакитні очі. А мені ще подружки заздрили: о, у тебе карі очі, в тебе не братимуть кров. Справді, ні в кого з нашої родини кров не брали»,- зі сльозами на очах згадує Тамара Щолокова.

Після цього їх перевезли у Польщу, де приблизно місяць вони перебували у Білостоці. Серед в’язнів були переважно жінки з дітьми, чоловіків не було. Пересувалися товарними вагонами, щільно набитими людом, де ніде було стояти: старші стояли, а маленькі діти ховалися під маминою спідницею. В дорозі не давали ані їжі, ані води, діти плакали і просили в мами хліба, а та відповідала: «Дітки, де я в вам візьму? Погляньте, у бабусі вже опухли ноги» і вони з сестричкою замовкали.

Згодом на великій станції в’язнів пересадили у машини та повезли в австрійський концтабір Штутгоф за 70 кілометрів від Відня. Там вони провели чотири місяці, а потім їх перевезли у сільську місцевість, де в’язні займалися сільгоспроботами: вирощували кукурудзу, картоплю тощо. Жили в бараках, діти віком до 12 років (Тамарі тоді було 8 років) не працювали. Вона згадує, що там давали дітям туфельки на дерев’яній підошві, з парусиною згори, а ті були дуже раді, що мають бодай якесь взуття. У сусідніх бараках жили хлопці з Вінниці віком 14-16 років, які дружили зі старшими братами жінки, вони збирали врожай на полях.

Потім у квітні їх звільнили радянські солдати, поступово вивозили на вокзали, годували на солдатській кухні, перевезли через Чехословаччину назад до Бреста, звідки розподіляли кого куди. Батько повернувся з війни у вересні 1945 року, був тяжко поранений, підірвавшись у квітні того ж року на міні, й півроку лікувався в госпіталі. З нацистських концтаборів пощастило повернутися живими усім сімом дітям.

«Мене розстріляли разом з мамою і тіткою»: спогади в’язня гестапо з Хмельниччини

Олександр Ніколаєв розповів, що ще у 1992 році у спілці було понад 400 осіб. Це ті, хто був в концтаборах, був примусово вивезений у Німеччину на сільгоспроботи чи підприємства разом з батьками. Зараз лишилося в живих приблизно 60 членів спілки, а він – єдиний, хто на Волині має посвідчення в’язня гестапо.

Чоловік народився поряд з Шепетівкою на Хмельниччині. Село у 1941 році зайняли нацисти. Маму, бабусю та його вигнали з хати в льох, де вони мусили жити взимку. 26-річна мама тоді стала членом підпільної організації з Шепетівки, працювала на залізниці. У 1943 році родину – маму, тітку та Олександра заарештували: зрадив сусід-поліцай. Польова жандармерія передала їх в руки гестапо, оскільки те займалося партизанськими загонами та підпільними організаціями. В ув’язненні їх тримали три місяці, знущалися над ними. Олександру Ніколаєву було тоді два роки, але його на очах у матері гестапівці підвішували догори дригом та били, щоб та дала свідчення про партизанський загін та свою діяльність.

Чоловік каже, що живим лишився завдяки Божій Матері, тому що його розстріляли разом з мамою і тіткою.

«Коли німці нас розстріляли, з 70 людей один я в живих залишився. Мати з тіткою впали при розстрілі на мене. Німці, які нас розстрілювали, пішли з двору, а чотирьом поліцаям наказали закинути тіла мертвих до ями. Коли почали знімати маму з тіткою, я закричав: «мама, мама!». Я вдячний Матері Божій, що один з поліцаїв був пов'язаний з партизанським загоном. Він каже тим трьом: навіщо живу дитину кидати в яму? Давайте його обміняємо на сало і самогон, я знаю жіночку, яка не має дітей і ми заробимо», - розповів колишній в’язень гестапо.

Тож його заховали, а потім переправили у партизанський загін, так він залишився живим. До десятирічного віку йому снилося, що нацисти здирають з нього живого шкіру, він кричав ночами. Фельдшера, який підліковував хлопчика, нацисти згодом розстріляли, тому що дізналися, що малюк живий: його хотіли повернути назад, щоб змусити батька, який тоді воював у партизанському загоні, добровільно здатися. Олександр Ніколаєв наголосив, що нині день пам’яті людей, які віддали своє життя, захищаючи нас на фронті та тих, хто загинув у концтаборах, страждав на окупованій території. Звертаючись до молоді, він закликав усе життя пам’ятати, що українці віддавали своє життя і досі бачать уві сні пережиті жахіття. Т потрібно зробити усе, щоб надалі не допустити такої біди в нашій державі. Також Ніколаєв наголосив, що завжди потрібно захищати Батьківщину, як колись його молода мама, і зараз, коли триває війна з Росією.

Насамкінець екскурсію виставкою для усіх охочих провела науковий співробітник відділу новітньої історії Волинського краєзнавчого музею Олена Дубень.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---