Як живуть екопоселенці нашого часу

Екологічне поселення, або ж екосело набуває в Україні все більшої популярності. Нині бути екопоселенцями стало модно, і все частіше можна почути історії про тих, хто кидає все та оселяється в глибинці, – передає «Еспресо.tv».

Подалі від вогнів великого міста та ближче до неймовірної краси природи, де в первозданній тиші людська цивілізація неначе завмерла і спинилася у захопленні. Що спонукає звичайних українців докорінно змінити свої побут, звички та навіть ставлення до життя?

Уявімо людину ХХI століття, яка не випускає з рук мобільного, постійно «зависає» в Інтернеті, а ранок для неї неповноцінний без чашки свіжозвареної кави та шуму великого міста. Аж раптом в одну мить дехто з нас вирішує докорінно змінити своє життя і вийти зі звичної зони комфорту. Щоб з’ясувати причини, через які люди стають екопоселенцями, варто просто з ними поспілкуватися.



За селом Лагульськ Житомирської області знаходиться екологічне поселення. Серед його мешканців є молоде подружжя — Анна та Віталій Сидоренки, які вже добудовують свій дім із глини та соломи, за старовинними прадідівськими методиками. Зараз таких сімей в родовому поселенні 22 — це 61 людина, з них — 25 дітей, а зимує 13 родин — це 39 людей, з них —16 дітей.

Хата з глини, дах — з очерету.

Для того, щоб утілити мрію про власний екологічний дім у життя, Анна та Віталій викопали ставок, а глину з нього ретельно перемішували з соломою, найголовніше те, що подружжя при цьому не використовувало ніяких підручних засобів — ногами місили глину, а руками викачували своєрідні кулі. За півтора місяці стіни були зведені, поступово відбувалося осідання будинку, отож доводилося все підмазувати, підправляти. Складно зробити і дах з очерету, який був би надійний та не протікав, але після довгих експериментів та спроб Віталію все-­таки вдалося змайструвати те, що потрібно.

Подружжя розповідає, що переселитись сюди спонукало бажання припинити раптом цей шалений і безкінечний марафон напружених міських буднів, зняти з плечей тяжкий вантаж повсякденних проблем і стати самими собою.

Зараз усередині будинку відбувається невеликий косметичний ремонт, подружжя разом із сином гарно розмалювали стіну на веранді квітами, а всередині будинку також стіни та піч з виліпленими та розфарбованими зображеннями. На другий поверх прямує драбина, по якій їхній маленький син із задоволенням добирається до своєї кімнати, що обвішана пучечками свіжовисушених і таких пахучих трав.



Син тут ні разу не хворів

Анна розповідає, що довгий час вони з чоловіком обирали собі дизайн будинку в Інтернеті. Добре вигадувати дім, який ти хочеш, та бачити, як мрії стають реальністю. За наполяганнями Ані, обрали помешкання без кутів, тобто — кругле та ще й ніби з невеликим куполом. Вирішили взяти глиняний матеріал, тому що він стійкий, і в такому будинку дуже приємне повітря. Підлога будівлі також повністю із глини, та ще й змащена справжньою лляною олією. Вони переконані, що така долівка дуже корисна для здоров’я. І це підтверджує те, що їхній маленький синочок за рік ні разу не хворів.



Господарі дому намагалися утеплити будинок, щоб можна було зимувати. Запевняють, що торішньої, такої лютої, зими в хаті була температура 24 градуси. Подружжя не жалкує, що перебралося сюди жити, навпаки, вони щасливі. Перед цим молодята проживали у різних містах: Віталій, маляр із Коростеня, а його дружина Аня, бухгалтер із Житомира. Їхнє життя не було легким, адже, як і вся сучасна молодь, наймали собі квартири, на які витрачали всі свої маленькі заробітні плати. Коли набридло таке життя, то покинули все, переїхали сюди та збудували власний дім за такий короткий час із мінімальними затратами.

Телефони поміняли… на дошки

Із посмішками розповідають, що почали будуватися із 500 гривнями та двома модними дорогими телефонами. Окрім того, зіткнулися із ворожим і осудливим ставленням до своєї затії з боку батьків та всіх рідних, але бажання мати власне житло і бути подалі від обридлого міста перемогло всі негаразди.

За гроші купили дуби, один телефон обміняли на дошки, другий — на вагонку. Коли продали свій маленький магазинчик із технікою в Житомирі, то криницю викопали та сад посадили. Спочатку жили в дерев’яному тимчасовому будинку та паралельно будували глиняний. Щоправда, трохи багато часу, аж 11 місяців, тривало оформлення документів на один гектар землі. В цілому, шлях до цього помістя тривав десь три роки.



Зізнаються, що на всьому експериментують. Уперше в житті й дім будують, і піч мурують, і грядки саджають, і разом з тим виховують трирічного сина.

Подружжя спроможне обходитись без світла, що надходить від трансформаторів, його вони замінили на енергію від сонячної батареї, яку розмістили на даху свого будинку. Розповідають, що взимку на 3 години електрики вистачає: телефони заряджаються, міксер працює, ноутбук і так далі. Довгими зимовими вечорами можуть подивитися один фільм та трохи почитати книги.

Власними руками роблять не тільки будинок та піч, а й меблі, що їх Віталій майструє з дерева. Розводять і бджіл, для цього на своїй садибі чоловік порозставляв видовбані колоди — імітацію вуликів. Коло будиночка власними руками збудований дитячий майданчик, який за своєю оригінальністю набагато кращий за наші міські.



У відповідь на запитання, як вони рятуються від комарів, нам показали завісу, що зроблена із марлі та накриває все ліжко.

Замість огорожі — квіти та дерева

Іще одна особливість, яка одразу впадає у вічі, — це відсутність парканів. Будинки є, а загорож, які б позначали межі подвір’я, немає. Замість них ростуть просто квіти та дерева.

На вулиці під звичайним накриттям знаходиться кухня. Цілісінький день тут залишається без нагляду і все кухонне начиння. Господарі на наше здивування відповідають із посмішкою: «Ми самі вибираємо собі сусідів, тому впевнені, що вони нічого не вкрадуть. Таких інцидентів у нас ще не було».



Мають у родовому поселенні свій статут і віче. Кожного місяця вони збираються в гостьовому будинку і там вирішують буденні питання та проблеми. А для дітей щодня влаштовують різні гуртки, заняття.

Постійного місця роботи ці люди не мають. Чоловіки підзаробляють муруванням печей у сусідніх селах, їздять на заробітки, а дружини продають на ринках суниці, чорниці. Наприклад, до Ані завжди велика черга, бо вона стоїть у вишиванці та в подарунок дає свіжовисушені трави, які корисні для здоров’я.

Певно, надто ідеалістичною здаватиметься читачу така наша розповідь про екопоселенців. Живуть, мовляв, собі люди поза цивілізацією, насолоджуються природою і клопотів не знають. Проте це не зовсім так. Бо екопоселенці прагнуть, насамперед, духовне ставити вище за матеріальне, хоча часто їм задають і таке запитання — за рахунок чого ви тут живете? Ось і ми запитали про це у наших співрозмовників:

«За рахунок своїх рук і землі. Я ж не інвалід якийсь — можу кахлі класти, піч, покрівлю полагодити. Знаєте, одна людина хоче бути священиком, інша — начальником чи просто все життя байдикувати. Я хочу бути творцем своєї долі й відповідати тому, що я кажу й роблю. І не хочу стати рабом речей. У мене все те було — садиби, машини, трактори й екскаватори. Дехто вважає нас ледве не божевільними, бо ми не ганяємось за матеріальним благами, а задоволені ось цим життєвим простором».



Іноді людині потрібно повернутися обличчям до природи, полюбити її і саме тут шукати своє призначення на землі. Можливо, саме там, у забутій уже за кілька віків глиняній хаті-мазанці, що її зводили своїми руками наші діди-прадіди, а нині — екопоселенці, й залишилося те, чого ми так наполегливо шукаємо упродовж усього життя і ніяк не можемо знайти в сучасному світі, — душевний спокій та гармонія, що їх, зазвичай, називають людським щастям.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---