Полковник у відставці з Волині, який поповнив лави добровольців

Йому - за шістдесят. Він давно у відставці, але пішов добровольцем до ЗСУ. Полковник внутрішньої служби Ігор Лейбик розповідає, не може сидіти вдома, коли на фронті гинуть молоді хлопці. Поки Ігор Іванович несе службу у Володимир-Волинському у 14-й ОМБр. Але у будь-який момент готовий вирушити на схід. Про це інформує Слово Правди.

Охайно одягнений у військову форму старого зразка, з галстуком, офіцерською виправкою він чергує на КПП 14-ї ОМБр. Повз нього ніхто не пройде не поміченим. Побачивши біля пункту пропуску підозріле авто або ж людину, одразу доповідає по команді. І звертається до усіх виключно на «ви», не зважаючи на те, хто перед ним: молодий солдат, чи старший по званню. Військовослужбовці називають його «Івановичем», «батею». А він інколи кличе їх синками, а до кожного офіцера звертається «пане командире».

Ігор Лейбик, полковник внутрішньої служби. Обіймав посаду першого заступника начальника обласного управління кримінальної виконавчої служби, заступника начальника управління Укртрансінспекції у області. Пішов у відставку полковником, але і далі продовжував трудитися.

- Більше чверть століття я пропрацював у кримінальній виконавчій системі нашої області, - розповідає Ігор Лейбик. – Забезпечував охорону, нагляд та безпеку у місцях позбавлення волі. Після виходу на пенсію вирішив ще попрацювати, і так сталося, що майже п'ятнадцять років трудився у цій сфері. Як тільки розпочалась війна на сході, не міг спокійно дивитися, як гинуть молоді бійці, як їх привозять у трунах і як від горя чорніють матері та дружини. Мене мучила совість, що я тут, а вони там. Нерідко доводилося чути про хлопців, які плачуть в окопах, у моменти, коли на їх очах гинуть товариші, і коли вони самі прощаються з життям. Від почутого і побаченого серце стискалось і на очах виступали сльози, хоча мені за життя багато довелось побачити.

У січні цього року, коли розпочалася четверта хвиля мобілізації, я прийняв рішення добровільно вступити до лав ЗСУ. Зізнаюся, що багато знайомих та й мої рідні мене не зрозуміли, і досі відмовляються розуміти. Чого мені у шістдесят років, будучи на такій посаді, та ще й маючи пенсію, іти на війну? Який з мене воїн? Але тим не менше, я вмію тримати зброю, і я - чоловік. А чоловічий обов’язок - захищати свій дім. Та командування 14-ї ОМБр, куди мене направили, вирішило поки залишити мене тут. А знаєте, я коли йшов до війська, взяв із собою форму, у якій ще служив в армії при Радянському союзі. Навіть зимова шапка з тих часів лежить у речовому мішку. Все чекав, що ось-ось мене відправлять на фронт. Та керівництву видніше, кому воювати, а кому і тут бути. Бо хто його знає, що може трапитись у будь-який момент і в нас. Хоча я готовий за наказом у будь-який момент вирушити на схід і захищати Україну.

А ще скажу кілька слів про командування бригади, на чолі з командиром бригади полковником Олександром Жакуном. Це - розумне керівництво, яке віддається справі сповна. Офіцери, які служать тут, роблять свою справу мудро, чітко, а ще серед них спостерігається висока самодисципліна, повага один до одного і підтримка. Порівнюючи з радянськими мірками, українські офіцери є справжніми патріотами. Вони знають, за що воюють і проти кого. І це викликає захоплення ними.

Наша розмова відбувалась на КПП. Щоразу доводилось переривати її, оскільки Ігор Іванович відволікався, щоб перевірити тих людей, які прямували через пункт пропуску. До кожного звертався через «будь ласка» і закінчував словами «дякую, можете пройти». А ще хлопці, які служать разом з ним і з якими також вдалося поспілкуватися, розповідають про те, що Іванович - найдисциплінованіший сержант. У нього завжди чиста постіль, ніби у дома. Поруч квітнуть вазони, за якими він старанно доглядає. І навіть один зацвів за багато років. А ще, як зізнається сам полковник, у вільний від нарядів час, читає книги.

- Зараз перечитую Віктора Гюго, - розповідає він. – Вдень у казармі тихо, оскільки бійці проходять навчання, і я після чергування можу відкрити книгу. А ввечері, коли всі приходять, стає шумно та гамірно. Ви б бачили хлопців, які ремонтують техніку. Немов шахтарі після зміни: чорні, засмальцьовані, втомлені. Чесно кажучи, дивлюсь на них і шкода мені їх усіх. Молоді всі, удома сім’ї, діти, дружини. А вони тут чекають на відправку. Не думав, що доживу до того, щоб побачити війну на своїй землі. Та й ніхто не думав про це. Сподіваюся, що вона скоро закінчиться і хлопці повернуться додому. Інакше бути не може.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---