Політики ховалися за тілами Героїв, – лікар Скальпельної сотні з Луцька

Лікар Скальпельної сотні з Луцька під час розстрілів на Майдані у Києві рятувала поранених, які дуже хотіли жити. Про це пише Вісник+К.

Олена Звєрєва – відомий на Волині клінічний психолог. Працює у психотерапевтичному центрі «IQ» при обласній психіатричній лікарні. З перших днів війни вона влилась у волонтерський рух, а нині координує соціальний і медичний напрямки роботи Центру допомоги учасникам АТО при Волинській ОДА. Для багатьох наших демобілізованих хлопців вона вже стала і мамою, і сестрою, і духівником.

Ця тендітна жінка тягне на собі такий шмат роботи, яку мала би виконувати держава. А ще вона – безпосередній учасник подій на Майдані, надавала першу медичну допомогу пораненим у ті криваві лютневі дні, працюючи у складі так званої «Скальпельної сотні», що діяла в КМДА.

Жінка виносила ліки, а «Беркут» переламав їй руки

«На Майдан я поїхала в січні, коли не було ще розстрілів, але були вже гумові кулі. Ми тоді в Профспілках дислокувалися. Спочатку думала, що надаватиму психологічну допомогу майданівцям. Але такої допомоги там ніхто не потребував. Була гостра потреба у хірургах, лікарів не вистачало. Час від часу поверталася до Луцька, бо ж удома дитина. А у ніч на 19 лютого зрозуміла, що маю бути там, на Майдані, адже цілими ночами сидіти біля телевізора, а під ранок прокидатися з єдиною думкою – «Чи вцілів Майдан?» – стало несила. Вночі виїздив волинський автобус до Києва, я швиденько склала медикаменти, інструментарій, кошти якісь друзі зібрали – і поїхала. Цим же автобусом їхав з нами Іван Тарасюк, цей світлий хлопчина, який через трохи вже загинув на Інститутській… Ми пробралися до КМДА, там уже кипіла робота. Коли в Профспілках усе згоріло, і склади з медикаментами теж, почали розгортати хірургію саме тут. Жінці, яка виносила ящик з ліками з палаючого Будинку профспілок, беркутівці переламали обидві руки. Уявляєте, що це були за люди? В КМДА хлопці знімали двері, клали на тумбочки, і це були наші операційні столи. Розпаковували весь інструментарій, зажими, скальпелі, ми стерилізували все, тобто готувалися надавати допомогу. Але не в такому обсязі й не таку, коли стоїш на колінах і на підлозі робиш пряме переливання крові. Це вже військово-польова медицина, такого на практиці я ніколи не робила», – згадує Олена.

А з хірургією взагалі мали справу раніше?

«Звичайно. Свого часу мені довелося десять років пропрацювати в ургентній хірургії. Тому знала, що і як робити. Але пряме переливання крові – такого не випадало. Так ми рятували пораненого хлопчика з Харкова Влада Зубенка. Двадцять один рік, єдиний син у батьків. У нього було важке поранення кулею СГД (снайперська гвинтівка Драгунова): прострелена печінка, легені, потім куля вдарилася в хребет, посікла повністю нирку. Бік був фактично вирваний. Його донором став хлопчик з Чернівців, у якого виявилася третя група крові резус «мінус». Тільки спитала, чи не хворів гепатитом, і все, напряму через катетер брала шприцом його кров і вливала Владу. Він дуже хотів жити і обіцяв нам: «Доктор, я выживу!» Ми ще жартували: «Владе, ти тепер теж бандерівець, бо в тобі тече западенська кров». Він помер у лікарні десь через тиждень від післяопераційних ускладнень. Коли батьки Влада приїхали по його тіло, вони прийшли до нас у КМДА і сказали: «Большое человеческое спасибо». Ми плакали разом з ними, обнявшись. Тому, коли мені говорять про схід,а,і про Харків зокрема,я кажу: там стільки патріотів, які й зараз воюють, щоб звільнити Україну! Таких ще треба пошукати. Просто там розплодили дуже багато різної сволоти», - розповідає жінка.

Жодна «швидка» на Майдан, де було пекло, не їхала

«Поранених приносили стільки, що вже не йшлося про операційні столи – рятували й надавали допомогу де доводилося. 20 лютого «швидкі» на Майдан не доїжджали, бо міністр охорони здоров’я Богатирьова віддала наказ, щоб жодна машина туди не їхала. Хлопці помирали від крововтрати, больового шоку, від закритого пневмотораксу, коли треба було просто вставити трубочку й вихлюпнути кров – і вони жили б… Таня Мялковська, моя колега, художниця з Луцька, викликала «швидку» з усіх телефонів, які були. Потім прокуратура нам телефонувала, чи можемо дати покази. Які ще покази? Там усюди є записи! Про що ви говорите? Ні одного беркутівця за два роки не посадили, нікого не притягнули до відповідальності. Цирк якийсь роблять, і все! Вони реально думають, що українці дебіли. У мене таке відчуття, що вони навіть переконані, що ми дебіли. Ця зграя нашу доброту сприймає як слабкість. А їх не можна шкодувати. Я зараз страшенно шкодую, що не зробила того, про що просив мене хлопець із перев’язаною головою, коли побачив біля автобуса з кримським «Беркутом» нашого майбутнього гаранта: «Лікарю, можна я йому дам…» Я зашикала на нього: «Ти що, на нас телекамери дивляться! Ми європейці, не ганьбися». Зараз би сама допомогла це зробити. І це вмить сприйнялось як наша слабкість, бо цей автобус почав їхати на нас!

Порошенко просив: «Скажіть, щоб нас не били!»

Це коли виводили кримських беркутівців з Майдану?

«Так. Хлопці прибігли до мене і кажуть: «Все, Майдан зливають!» І розказують, мов, там «Беркут» хочуть вивезти, що робити? Я вийшла просто подивитися. Люди оточили автобус, Порошенко переконує, що в ньому матері ВВСників, які приїхали по своїх синів. Ми стали вимагати, щоб ці матері вийшли й пішли до сцени, де лежали вбиті наші хлопці, яких не було чим вивезти. Лежали, прикриті прапорами, простирадлами. І щоб стали на коліна й попросили прощення у наших матерів так, як вони ставали на коліна перед їхніми синами й просили не стріляти у свій народ. Хлопці від обурення не знали, що робити. Петро Олексійович звертався до мене: «Лікарю, скажіть, щоб нас не били». І Микола Катеринчук раптом намалювався, розказує мені, що Верховна Рада прийняла важливе рішення про відведення військ у місця їхньої дислокації. Він, одягнений з голочки, у кашеміровому пальтечку, пахне французькими парфумами і… коньяком. І це так разюче кидається у вічі, у ніс, бо хлопці стоять закіптюжені, пропахлі паленою гумою, брудні, перебинтовані й закривавлені, а він… Тут лікаря покликали в автобус, і я зайшла всередину. Там сиділи здоровенні дядьки. Може, серед них були і снайпери, які розстрілювали хлопців наших. Один мав перемотану руку. Що, кажу, так молотив майданутих, що мозолі натер? Опустив голову, мовчить. Кажу: «Хлопці, на вихід по одному, попрацюємо трохи на користь України. На Майдані безліч роботи, треба біотуалети почистити, розбирати барикади». І свободівець Ігор Мірошниченко з ними був. Хлопці тримали автобус руками, не відпускали. Потомлені, знесилені, вони не спали кілька діб, але тримали. Потім прокололи шини. Тоді прийшов Дмитро Ярош. Ми казали, що не можна їх відпускати, бо це кримський «Беркут», їх треба судити. Він сказав: «Та ну їх! Потім розберемося. Давайте коридором ганьби хоч проженемо». І ми їх прогнали цим коридором аж до Володимирської гірки. Тепер ці «беркути» в повному складі воюють на Донбасі проти нас. Це все були відомі речі. Просто неймовірно шкода тих жертв, бо вбиті найкращі. І справді починаєш вірити, що на небі бракувало янголів…

Політики ховалися за тілами вбитих

Майдан показував зразки дивовижної мужності й витривалості. Згадала вашу розповідь про львів’янина, якого принесли до вас із простреленою рукою, а у нього чорна вишиванка красива, й ви хотіли розрізати рукав, щоб зняти…

«А він просить: «Не ріжте! Краще з рукою. Це вишиванка моїх прадідів, вона передається в нашому роду найкращому чоловікові. У мене вдома троє синів…» І ми не порізали її, зняли якось і поклали, закривавлену, в пакет, дали йому інший одяг. Надіюся, що з рукою цього чоловіка все гаразд… Я пам’ятаю дуже, як Марко, українець із Америки з позивним «Франко», котрий загинув у Луганській області, на Майдані прийшов до нас у КМДА. Його дружина Уляна була з нами у «Скальпельній сотні». Він обняв її, обоє плакали, бо хлопці загинули. Він казав, що в них усі посли зібралися й казали, що то є Спарта. Історія повторюється фактично один до одного. Нас не змогли перемогти на Майдані, ми вистояли. Вони не думали, що той нарід на таке сподобиться. Тепер нас просто нищать зсередини. Прийшли такі самі з набитими кишенями, для яких богом є тільки гроші. І ціна питання – життя Героїв… Знаю, як їх хотіли відмолотити ще на Майдані, коли хлопці стояли з бруківкою, а вони ховалися за тілами вбитих. Майдан прощався з Небесною Сотнею, а політики стали на коліна на сцені й відразу повтікали. Більше їх ніхто там не бачив. Просто дивуєшся, де на цій бідній, такій добренній, працьовитій нації оце паразитство все побралося?

Уявімо, що було б, якби з владою тоді домовилися, вона попросила вибачення за побитих студентів, народ пробачив, Майдан розійшовся, діждалися б виборів Президента. І що?

«В історії немає «якби». Нічого не змінилося б. Олігархи не мають бути при владі. Це аксіома. Бізнес і політика не можуть об’єднуватися. Знаєте, коли повернулася з Києва додому, я довго не могла плакати. Казала, що ми не маємо піддаватися смутку, маємо продовжувати те, за що віддала життя наша Небесна Сотня. Це наші воїни, наші янголи. Цесправді були найкращі сини нашого народу. Ми хотіли змінити нашу країну. І що після всього прийшло до влади? Таке враження, що загальна маса нашого народу хвора. Бо знову привести до влади таких самих можуть тільки хворі люди. Тому коли мені говорять, що АТОвці хворі, я кажу, що це ми хворі. А вони правдивіші за всіх нас, бо відчувають і знають, що таке неправда, що таке брехня. Так, вони дезадаптовані, не можуть знайти себе у цьому брехливому, зрадливому світі. І через те їхня поведінка може не зовсім в’яжеться з нормальною. А робити вигляд, що в нас немає війни, а тільки АТО, і використовувати найкращих синів, заводити їх у котли і нищити, при цьому набиваючи собі кишені — це нормально?

Ні про що не шкодуєте?

«Більше шкодую про те, чого не встигла зробити. Моя донька весь час просила, щоб узяла її на Майдан. Я пообіцяла: коли припинять стріляти, поїдемо. Ми приїхали, ходили по Майдану. Ніби додому повернулася, таке все було рідне до болю. Пішли в КМДА, туди вже нікого не пропускали, бо почався ремонт. І раптом хлопець із охорони кричить: «Лікарю, ви повернулися?» Виявляється, я йому голову зашивала. Дочка попросила показати нашу операційну, де ми рятували поранених. На дверях ще залишилася наклейка «Скальпельна сотня». Коли ми вийшли з КМДА, моя дитина сказала таку фразу: «Мамо, я хочу прожити життя так, як ти». І для мене то була найвища оцінка мого внеску…».

Розмовляла Ніна Романюк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---