Погляд колишнього жителя Прип’яті на осіннє безлюдне місто. Фоторепортаж

Рідний клас під завалами зруйнованої школи та нерозуміння тих, хто приїздить у зону відчуження лише заради фото на фоні саркофагу: найпопулярнішу локацію зони відчуження, місто Прип’ять, показав один із авторів унікального путівника Чорнобильською зоною, колишній житель покинутого міста Олександр Сирота.

Як зазначають автори путівника, який презентували 25 вересня, зона відчуження, а особливо покинуте місто Прип’ять – дивовижна машина часу з подвійним ефектом, що ілюструє крах СРСР і водночас показує, що чекає людей у майбутньому, якщо вони не будуть гармонійно співіснувати з природою та одне з одним.

Місто Прип’ять розпочали будувати одночасно з АЕС, воно мало забезпечити житлом атомників та їхні сім’ї. Подібних моно-міст в СРСР було 28. Атомогради, на відміну від більшості моно-міст, проектувалися із застосуванням передових ідей організації міста, вони будували практично «з чистого листа», на вирівняному майданчику. У радянську епоху їх відрізняла висока якість життя навіть порівняно з обласними та республіканськими центрами.

На час аварії на ЧАЕС у місті нараховувалося 49 тисяч жителів, середній вік становив 26 років. Тут налічувалося 160 будинків із 13 414 квартирами, діяли палац культури, дитяча музична школа, 10 спортзалів та три басейни. Все змінилося після 26 квітня 1986 року. У ніч на 27 квітня до міста направили колону з 1100 автобусів та 200 бортових автомобілів, на станції Янів сформували два дизель-потяги на 1500 місць. Протягом дня жителів молодого зразкового атомограду евакуювали.

З кінця 1986 року місто використовували для потреб зони: тут розташовувалися адміністративні та виробничі підрозділи підприємств. Вдень тут перебували декілька тисяч осіб. Наприкінці 1990-их років більшість підприємств перевели до міста Чорнобиль, тому що там «чистіше». Тоді місто знелюдніло вдруге.

Відтоді природа розпочала наступ, і тепер Прип’ять влітку подібна до покинутих палаців у джунглях південно-східної Азії, у місті налічується 110 видів і форм деревних та кущових рослин, понад 230 видів трав’янистих у різноманітних поєднаннях. Тварини також полюбили покинуте людиною місто: тут живуть мишоподібні гризуни, зайці, лиси. Великі тварини – вовк, рись, дика свиня, лось, олень, козуля до міста навідуються, але постійно в ньому не живуть. Натомість тут оселився невеликий сокіл-боривітер. Птах полює на мишей та ящірок, будує гнізда на балконах, дахах та у квартирах.Один із авторів путівника, голова правління міжнародної громадської організації «Прип’ять.ком», колишній житель міста Прип’ять Олександр Сирота провів екскурсію містом, де досі почувається наче вдома. На центральному майдані Прип’яті, який нині заріс деревами, розташований палац культури «Енергетик». Олександр Сирота продемонстрував світлину закладу, зроблену до аварії на ЧАЕС, у 1984-85 роках. На іншому архівному фото – його матір Любов Сирота на фоні афіші диско-спектаклю, присвяченого творчості Марини Цвєтаєвої. Спектакль ставила його мама якраз напередодні аварії – з грудня 1985 року до весни 1986.Навпроти палацу культури здіймається так званий «білий дім» - багатоповерхівка, у якій отримували квартири керівники великих підприємств, зокрема директор ЧАЕС Брюханов. На першому поверсі будинку працював магазин промтоварів «Райдуга». До будинку веде зарослий нині проспект Леніна.Вигляд алеї занедбаного парку має нині вулиця Курчатова, якою колись пролягав маршрут міських змагань з бігу та інших спортивних заходів.Поблизу рідної школи №1 Олександр Сирота розповідає, що його маму запросили у місто Прип’ять для того, аби очолити творче об’єднання палацу культури. До переїзду у місто атомників родина жила у місті Комсомольск-на-Дніпрі (нині Горішні Плавні). Втім, усі яскраві дитячі спогади Олександра пов’язані із Прип’яттю, де спочатку майже рік родина прожила в готелі «Полісся».

Стоячи перед будівлею школи, він розповідає, що закінчував тут третій клас. Через відсутність обслуговування частина будівлі його школи обвалилася у 2013 році і саме приміщення його класу тепер опинилося під завалами.Розказуючи про фатальне 26 квітня 1986 року, Олександр Сирота згадує, що запам’яталися гелікоптери, які летіли до станції, несучи якісь вантажі. Тоді він планував підготувати подарунок до 1 травня мамі – виготовляли обмазану глиною та оздоблену іншими прикрасами пляшку. Разом з другом вони вирішили накопати глини замість того, щоб йти на уроки. Для цього спустилися до річки, накопали чогось подібного до глини, заховали його, вимазавшись при цьому з ніг до голови. Коли він повернувся додому, то пояснив мамі, що буцімто у той день в школі організували суботник. Мамина реакція хлопця дуже здивувала – вона дуже розсердилася, зачинила його вдома і побігла до школи, щоб розібратися, що трапилося – школи № 2 та 3 не випускають дітей на вулицю, тому що на станції щось трапилося, а ці ідіоти влаштовують суботник. Мама до школи так і не дійшла, тому що знайомі дорогою їй розповіли, що трапилося на АЕС. Через певний час у двері квартири постукали: працівники ЖЕКу промовили коротку завчену фразу про те, що відбуватиметься евакуація на три дні до найближчого наметового містечка, тому не треба з собою брати зайвих речей та домашніх тварин, потрібно чекати наступних розпоряджень.«Уявіть собі місто Прип’ять, на відстані 20 кілометрів від 4-го енергоблоку ЧАЕС, на вулиці до п’яти рентгенів на годину, діти граються в пісочницях, дорослі обговорюють між собою те, що такого не може бути, це лише навчання з громадянської оборони до травневих свят, атомні станції не вибухають, а радянські АЕС - найбезпечніші у світі. Це все замість того, щоб сказати людям: «сидіть вдома, зачиніть вікна, нікуди не виходьте», що знищило б колективні дози в десятки, якщо не в сотні разів», - розповідає Олександр Сирота.

Звісно, 26 квітня евакуація ще не відбулася, декілька годин люди перебували під дією високих полів радіації, зрештою, розійшлися по домівках. Мама вклала його спати в одязі, щоб не втрачати час, якщо щось відбуватиметься вночі. Зранку вона вирушила на роботу, щоб з’ясувати, буде все ж таки евакуація чи ні. Приблизно о 12 годині наступного дня міською мережею гучномовців він почув оголошення про евакуацію. Саме тоді хлопцю стало трішки страшно, при чому, не від евакуації, адже він не знав, що це таке: було страшно, тому що мами немає вдома, а зараз розпочнеться щось цікаве, а він це все пропустить. О пів на другу годину квартирами ходили співробітники міліції разом із представниками виконкому, повторюючи про евакуацію на три дні. Рекомендували поставитися до цього, як до додаткових вихідних, що, зрештою, і робили всі жителі Прип’яті – ніхто не сприймав це серйозно, ніхто не знав, що виїжджає назавжди.

Олександр Сирота зізнається, що щоразу повертається у мертве нині місто, як додому. Чорнобильською темою він займається протягом тривалого часу. Нині головними завданнями він називає доведення міста Прип’яті до музеєфікації та захисту його або з боку ЮНЕСКО або держави. Також серед завдань громадської організації – збір інформації, відновлення архівних матеріалів, робота з пресою, кінематографістами. Чоловік активно займається підготовкою та реалізацією різноманітних зйомок у зоні відчуження. Так, організація працювали з HBO, збирали для них інформацію, організовували зйомки у зоні відчуження. Значна частина сучасного кіно про Чорнобиль за останні 10-15 років пов’язана з роботою МГО «Прип’ять.ком».Фото та відео, які він показує під час екскурсій – з архіву, який відновили, знайшли, з матеріалів, якими діляться земляки. Відео походять переважно з архіву аматорської студії «Прип’ятьфільм».

«У мене не було вибору, мене все життя розвертало у бік Чорнобиля, чим би я не займався», - пояснює він.

До прикладу, він працював у сфері будівництва, проектував басейни і одного разу його запросили, щоб оглянути басейн. Як виявилося, йшлося про басейн «Лазурний» у Прип’яті, який на той час усе ще експлуатували для персоналу зони. Об’єкт перебував в жахливому стані, його вже планували закрити, але завгосп вирішив з власної ініціативи з’ясувати, скільки коштуватиме ремонт басейну. Звісно, у зони таких коштів не було і питання ремонту ніхто не розглядав. Однак, Олександр Сирота, який жив у Києві, потрапив у рідну колись Прип’ять через таку ситуацію.

Щодо рівня радіації на території покинутого міста, він повідомляє, демонструючи дозиметр, що наразі рівень становить 0,6 мікрозіверта на годину, що приблизно у 5-6 разів вище, ніж фонове значення у Києві та лише вдвічі перевищує санітарну норму. Це безпечно за умов дотримання правил перебування.Під час екскурсій його завдання – показати, що відбулося з містом, щоб людина це пропустила крізь себе і в майбутньому не допускала нового Чорнобиля. Якщо ж люди просто приїздять, щоб зробити фото «я на фоні саркофагу, а навколо мене рентгени», йому таке нецікаво.

Нагадаємо, циклопічні споруди поблизу Прип’яті – система «Дуга», можуть у майбутньому стати музеєм холодної війни.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---