«Пішов на смерть за Україну». Оповіді про волинського батюшку

Меморіальну дошку пам'яті Володимиру Мисечку освятили у Свято-Вознесенському храмі в Горохові. Хто він, ця людина, яка увіковічнила своє ім’я на найвищій духовністю святині горохівчан? Що єднає цю особистість із саме Свято-Вознесенським храмом міста? Відповіді на ці питання – у статті, опублікованій на сайті «Горохів – моє місто».

Богопослушні горохівчани свято бережуть у пам’яті всі проникнуті святістю дати, пов’язані з історією свого Свято-Вознесенського храму.



Свято-Вознесенський храм міста Горохова

Він – оберіг духовності десятків поколінь, тепер невимовно радує своїх парафіян приналежністю до Української Православної Церкви Київського Патріархату, а погляд кожного, хто заходить на подвір’я церкви, зацікавлює меморіальна дошка пам’яті Володимиру Мисечку.



Меморіальна дошка пам’яті Володимиру Мисечку

Перегорнемо сторінки, якими жив одвічно боголюбивий Горохів ще з 1583 року. Принаймні, архівні документи свідчать, що саме відтоді він мав свою церкву, а як у році 1795-му Західну Україну було приєднано до РосіЇ, тоді стрімко активізувалася боротьба проти польсько-католицького впливу. Одним із виявів її було спорудження в місті православних храмів.

У 1814 році в містечку на місці колишнього Божого дому побудовано Свято-Миколаївську церкву, у 1844-му — зведено Вознесенський храм,у яких зберігалися цінні образи так званої волинської школи іконопису ХVII–ХVIII століть.

У храмі Вознесіння Господнього тоді служив священик Іван Скульський, якого миряни поважали за працьовитість, енергійність і високоосвіченість, і служіння людям якого було відзначено царською нагородою. Історики та краєзнавці допускають, що саме за його настоятельства на честь скасування кріпосного права спорудили і Вознесенську каплицю. Працю душпастиря було відзначено царською нагородою.



Вознесенська Каплиця (Часовня). Відбудована в 90-их роках минулого століття.

Згідно з даними 1892 року, Вознесенська церква мала кам’яну дзвіницю. До храму були приписані села Підліски і Старостав. Парафія нараховувала 1950 православних.

1914 року в Горохові правив отець М. Журавський. У 20-х роках минулого століття, як пишуть архівні джерела, процес боротьби за українізацію церкви активізувався. Аж до 1941 року парафіяни потерпали від деспотичного і своєвільного душпастиря-русофіла Мельникова, зненавидівши його до масового бунту і вигнання з парафії.

Ось тоді, у 1941-1942 роках Господь і послав їм священнослужителя від Себе у честь Богослужінь якого задумав, порадившись із мирянами у 2012 році, розмістити меморіальну дошку на стіні храму його нинішній настоятель, декан Горохівського деканату митрофорний протоієрей отець Андрій Сидор. Бо, воістину, завдяки таким українолюбам, духовним настоятелям як Володимир Мисечко, який жив Божими Заповідями і йшов дорогами стражденної долі своєї Ботьківщини, «не вмерла Україна, її слава і воля»!



Урочисте Богослужіння в день храмового свята Вознесіння Господнього, 24 травня 2012 року



Донька отця Володимира Мисечка, яка приїхала з Прешова (Словаччина) на відкриття меморіальної дошки



Урочисте відкриття Меморіальної дошки пам’яті отця Володимиру Мисечку

Його виколисало і благословило на свою угодну Богові і людям життєву дорогу село Вовкошв, що на Рівненщині. Очевидно, що вірою у всемогутність Вседержителя напувався в батьківській світлиці, бо після закінчення у 1926 році в Кременці духовної семінарії, був у Почаєві висвячений на священика і звершував служби Господні на Берестейщині, потім — в одному із сіл нинішнього Старовижівського району, звідки у 1931 році був переведений у Вуйковичі.



Отець Володимир Мисечко. 1935 рік

Де б не горнувся до дарованої Богом долі, всюди його любили люди. Розповідають, що його доброзичлива і щира вдача була незнайомою з гординею, що поважав до зенітної душевної висоти українську національну культуру і служив у церквах лише українською мовою, а його патріотичні проповіді закликали до служіння тій Батьківщині, де велів родитися Бог. Волелюбність своєї держави не лише оспівував сердечними молитвами Всевишньому. У серпні 1941 року був він ще й одним із найбільш активних учасників, а за іншими даними — і організаторів масової акції на вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуно-більшовизму, що відбулася наприкінці серпня 1941 року в Луцьку.

В одній із свої глибоко дослідницьких публікацій «Святий отець пішов на смерть за Україну» в газеті «Волинь-нова» Заслужений журналіст України, наш земляк Петро Боярчук, на жаль, уже покійний, пише: «… Пригадалася давня розмова з учасницею національно-визвольних змагань на Волині сорокових-п’ятдесятих років минулого століття горохівчанкою Галиною Лазар (в дівоцтві — Русанович).

Від осені воєнного 1941 року вона вчилася в Горохові в одному із старших класів тутешньої гімназії, але в 1942 році гітлерівці навчальний заклад закрили, а молодим викладачам та учням старших класів сказали їхати на роботу до Німеччини. Уникнути цього допоміг тоді Галині Русанович, як і багатьом її одноліткам, отець Володимир Мисечко. То ж і на схилі літ пані Галина, якій довелося зазнати немало жорстоких випробувань, оповідала мені про отця Мисечка із вдячністю та глибокою повагою. Говорила, що був справжнім патріотом України і вміло підтримував та виховував патріотичні почуття вірян.



ІІ Курс Торгівельної Школи. Горохів 30 VII 1942 року. В першому ряду в рясі сидить отець Володимир Мисечко



ІІ Курс Торгівельної Школи. Горохів 30 VII 1942 року. В першому ряду в рясі сидить отець Володимир Мисечко

Але, пішовши у 1942 році в повстанське запілля, пані Галина знала тільки те, що невдовзі отець Володимир залишив Горохів. Подальша доля священика достеменно їй не була відома. А журналістська робота звела мене із колишнім мешканцем села Замличі Локачинського району вояком УПА Ростиславом Крутяком. Він не раз бачив і чув отця Володимира Мисечка, який був настоятелем у сусідньому селі Вуйковичі (тепер — Залужне). Але найбільше запам’яталися шістнадцятилітньому тоді юнакові панахида і велелюдний жалобний мітинг біля колишнього монастиря Різдва Пресвятої Богородиці у Новому Загорові Локачинського району.

ЧИТАТИ ЩЕ: НОВИЙ ЗАГОРІВ. СПОГАДИ ОЧЕВИДЦЯ.

Поряд із мурованими сходами, що ведуть на пагорб, де височіє Різдво-Богородицький храм, було насипано високу символічну могилу на вшанування світлої пам’яті кількох тисяч невинно розстріляних енкаведистами 23 червня 1941 року в луцькій в’язниці волинян, серед яких і немало мешканців району. Освятив ту могилу, а потім виголосив на ній проповідь, що із кількох тисяч присутніх на мітингу людей не залишила байдужим жодного, ієрей Володимир Мисечко.



Загорівський монастир на початку ХХ століття

Освячену ж у Новому Загорові отцем Володимиром Мисечком символічну могилу після приходу «визволителів» було знищено. Пізніше розсунули і курган, про який після цього нагадувало тільки ледве помітне узвишшя. На ньому і встановили учасники всеукраїнського автопробігу «Шляхами УПА» у вересні 2011 року залізний кований хрест і меморіальний камінь, напис на якому повідомляє, з якої причини було 1941 року ту могилу насипано та хто її освятив. Так через 70, вважати, літ повернулося ім’я українського патріота Володимира Мисечка».

Не ховав свого правдивого життя, дивлячись щохвилини у вічі небезпеці. Коли загроза арешту стала явною, тодішні церковні ієрархи перевели його з Горохова у Рівне, де отримав сан протоієрея. Однак арешт все ж виявився неминучим. Це сталося в жовтні 1943 року після чергового терористичного акту, що його вчинив червоний розвідник Микола Кузнєцов. Протоієрея Володимира Мисечка фашисти роззстріляли разом із іншими представниками інтелігенції і духовенства.

Розповідаючи в листі до отця Андрія Сидора про батька, його дочка Гелена Копчак написала:

«Він був чудовий промовець і патріот. В Рівному при владиці служив у соборі лише кожну другу неділю, бо росіяни не хотіли віддати собор цілком, та в українській церкві на кладовищі. Був заарештований гестапо разом із дружиною, котру по трьох днях відпустили до дітей… Батька тримали в тюрмі в Рівному. Передач не приймали, побачення також не дозволяли. Але одну передачу ми від батька дістали — це була страшно поплямована густо засохлою кров’ю ряса. Увечері на Покрову нам повідомили, що в’язнів будуть вивозити в кар’єр на околиці Рівного. Коли мама прибула близько до місця страти, звідти вже йшов густий чорний дим і страшний запах палених людських тіл… Гітлерівці на поспіх заграбали недогорілі кістки та попіл в кар’єрі, звідки мама ще теплими набрали цих останків людських душ… Після приходу «визволителів» з великими труднощами добились, що на тому місці положили «надгробний» камінь, де було написано про страту 1200 людей. А недогорілі кісточки і попіл, набрані після страти, зберігались у нас на покуті за образами, де світилась вічна лампадка, до 2001 року, коли ми поховали їх на Кременеччині разом із померлою мамою. Відспівували маму і ті останки у церкві, де колись мама з батьком вінчались».

Ім’я духовного пастиря завдяки горохівчанам і о. Андрієві Сидору повернулося у наше місто, щоб стати вічним нагадуванням усім поколінням про сутність дарованого Богом життя, про його призначення на землі. Повернулося, щоб засвідчити нашу вдячність Володимиру Мисечкові за жертовність, патріотизм і безкорисливість.

Книга про життя і діяльність отця Володимира Мисечка



Фото використано: з книги «Життя для добра» (Клавдія Бачинської), відкриття меморіальної дошки (Андрій Сидор) та фото з приватної колекції Андрія Кленка

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---