Невідомі сторінки: Волинь і Друга світова

Не оминула війна Волинь. Про невідомі цікаві й невідомі моменти розповідає Валентина ЛЮПА, краєзнавцем, учасником воєнно-історичних конференцій, членом Національної спілки журналістів. Про це детальніше в інтерв'ю видання Слово Волині.

Остаточну крапку в Другій світовій поставили 2 вересня 1945 року, коли на американському лінкорі «Міссурі» підписали акт про капітуляцію Японії: з радянської сторони його підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець села Косинівка, що на Черкащині.

– То як, усе ж, правильно: Друга світова чи Велика Вітчизняна війна?

– На мою думку – Друга світова. Судіть самі, на той час у цій війні брали участь 62 країни з 73. А це 80 відсотків від усього населення Землі. Було охоплено три континенти й чотири океани. Окрім того, застосовували і ядерну зброю. Тобто відбувалося все, образно кажучи, в п’яти театрах воєнних дій: Західно-Європейському, Північно-Європейському, Середземно-Європейському, Африканському та Тихоокеанському. Згадайте, СРСР вступив у війну через 17 днів після протистояння Третього рейху з Польщею. У 1940 році – війна з Фінляндією. Вже потім – із Німеччиною та Японією. А пам’ятаєте, як виспівували у комуністичні часи – «Не стареют душой ветераны, ветераны Второй мировой...»?

– Однією з перших постраждала у воєнних діях початку війни із нацистською Німеччиною і територія Волині. Що героїчного, що цікавого відбувалося тоді тут?

– Найперше, що бойові дії на території Волині розпочалися ще в суботу, 21 червня. У прикордонне село Кречів, біля якого розташовувалася застава старшого лейтенанта Кузьміна, проникла розвідувально-диверсійна група. При спробі її затримання, розпочався бій. Частину ворогів знищили, а решта відступила за річку Буг. Радянським прикордонникам взагалі, вважайте, довелося все прийняти на себе. А це, до речі, не властива їм функція. Героїзм захисників кордону нічим не зміг тут зарадити. Стримувати нападників мали стрілецькі дивізії, які дислокувалися тут спеціально для прикриття кордону.

На нашому напрямку наступала шоста польова німецька армія фон Рейхенау та перша танкова група фон Клейста. Їм протистояла п’ята армія генерала Потапова, штаб якої був у Луцьку. До державного кордону переміщувалися механізовані корпуси, але до 22 червня вони не встигали. Приспіла лише перша протитанкова бригада майбутнього маршала Кирила Москаленка. Їй призначалося при взаємодії з 22 механізованим корпусом відбити ворога, відігнати його на другий бік Бугу, але річки не переходити...

– Але ж були бої запеклі, з мужністю та героїзмом?

– Усе було: і мужність, і героїзм, і зрада. Та героєм одразу і не станеш. Як казав один із «великих»: «Які нагороди, які подвиги, армія відступає». Але подвиги були і нагородження – теж. Наприклад, червоноармієць-артилерист Іван Панфільонок. Він підбив у одному бою 11 ворожих танків, за що його «посмертно» нагородили Золотою Зіркою Героя. Під Торчином і могила його була. А коли краєзнавець Петро Заклекта зустрів одного полковника з таким же прізвищем й насмілився запитати, чи не його, часом, родич похований під Торчином, той остовпів. Довелося полковнику Іванові Панфільонку їхати на Волинь до «своєї» могили.

Або, до прикладу, захисники дотів. Серед них був навіть халхін-гол, Герой Радянського Союзу Сергій Гуденко. Про нього та його побратимів можна книжку писати. А ось меморіальну дошку захисникам чомусь розмістили на іншому укріпленні.

Всіляке тоді бувало. Один із начальників застав 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону в першому бою був поранений і потрапив у полон. Знаходився в штабі військовополонених у Луцьку. Через рік перебування його відпустили, і він повернувся у село, в якому стояла до війни його застава. Там він проживав і після визволення села.

– А якими були часи окупації?

– Чимало було колотнечі. У комуністичні часи любили фразу «Земля горіла під ногами окупанта». Та найбільше біди випало на долю місцевого населення. Всім відомо, скільки згоріло сіл, загинуло мирних людей та виселено до Німеччини. Сьогодні ці моменти теж – біля пляма. Але волиняни не корилися: хтось йшов у підпілля, хтось – у червоні партизани, хтось – в УПА. Декілька років тому голова обласної ветеранської організації розповів мені, що, коли секретаря підпільного обкому партії Федотова направляли на Волинь, він спершу потрапив на прийом до Сталіна. Той в розмові сказав йому, що, мовляв, у області вже є партизани. Називають себе УПА. Б’ються з німцями, але одна біда, у них немає комісарів. І як настанову порадив зв’язатися з ними. За цим фактом вже маю цікаві знахідки для майбутніх публікацій.

Вертаючись до часів окупації, скажу, що найжахливіше в цьому пероіді – це братовбивчі розборки в українсько-польських взаєминах. Це питання найболючіше і найактуальніше до сьогодні.

Попри окупацію, в Луцьку працював театр, у якому ставили українські вистави. Був Волинський хор, який неодноразово виїздив до Німеччини і виступав перед нашими гастарбайтерами.

Працював театр і в Ковелі. Проводили футбольні матчі. До Луцька приїздили артисти з Києва з українським репертуаром. Є що досліджувати, бо багато нерозвіданого.

Не всім, наприклад, відома правда про Кортеліську трагедію.

– Правда, що на Волині перебували власівці?

– Допоки достеменно не відомо. Я ніде не зустрічав у архівах. Були російські військові частини у складі німецького Вермахту. Вони носили георгіївські стрічки, на головних уборах за емблему слугував двоголовий орел, а за знамено – російський триколор. Називали їх колабораціоністами. А для місцевого населення це були «власівці».

– Які полки, групи діяли на нашій території?

– Так, в нашій області, зокрема, в районі Ковеля діяв 11-ий Кубанський зведений полк, який потім передали до 1-ої танкової армії Вермахту. У районі Цумані діяли 5-й зведений полк майора Нікітіна, 14-ий зведений – осавула Філімонова та 12-ий і 18-ий зведені полки «Фон Шуленбург» із групи фон Панвіца. Під час окупації вони вбивали мирне українське та польське населення, палили їхні села, билися з червоними партизанами, загонами УПА та частинами Армії Крайової. Під час наступу Радянської Армії вони були розбиті там же, в районі Цумані. Врятувалася лише невелика частина полку осавула Філімонова, яка увійшла до складу 29-ої російської гренадерської дивізії СС, якою командував вафен-бригаденфюрер Камінський. Вона відома своїми звірствами у Варшаві під час розправи з повстанням влітку 1944 року.

– І ще про визволення Волині – як довго це тривало?

– Довго: зиму, весну та ще половину літа. На цю тему багато публікацій у краєзнавчих збірниках та пресі. Але багато там і загальних фраз. Чомусь не згадують, що 2 лютого Луцьк атакували три кінні дивізії. Кажуть же лише про одну, сьому. А в другій, якою командував генерал Мамсуров, командиром полку був наш земляк Йосип Бєлих, який став героєм Радянського Союзу. Вихідця з села Комарово Турійського району навіть не згадують у дні визволення міста. Не говорять про явні проколи, як-от, що за визволення обласного центру багато військових частин удостоїли почесного найменування... «Луцьких». Такого не було, адже є Ковельські частини, Володимир-Волинські, а Луцьких – немає.

Завершити хочеться словами американського генерала Дугласа Макартура, які він сказав 2 вересня 1945 року, коли поставили крапку у Другій світовій війні: «Будемо молитися, щоб віднині відновився мир, і щоб Бог зберіг його назавжди».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---