Ми вже не ті, які були в 2014-ому: укропи з 14 ОМБ зірвали бойовикам парад
Командир 1-го батальйону 14 бригади Михайло Прокопів пишається своїми бійцями, які добре навчилися воювати і готові не тільки до ведення оборонних боїв, але й наступальних. "Якщо ми кинемо зброю і скажемо: "та навіщо воно нам треба", то втратимо не тільки схід, але й всю державу!", - запевняє комбат.
Попри так зване перемир’я, бої на сході тривають, атаки ініціює ворог. Комбат пригадує дуже важкий був бій 18 лютого. Вороги хотіли 23 лютого провести в Мар'їнці парад, але бійці 1-го батальйону 14 бригади, заручившись підтримкою, що за спинами у них напоготові стоятиме техніка, дали гідну відсіч ворогу. «Сєпари навіть не посміли перейти через річку, яка є лінією розмежування між моїми та їхніми позиціями. Ворог цей бій запам’ятав надовго».
Про це комбат Михайло Прокопів розповів у своєму інтерв’ю на Цензор.нет.
Навчався спочатку у Мінському військовому училищі, потім закінчив Харківське вище танкове командне училище, - розповідає про себе Михайло Прокопів. Прослужив 32 роки в Збройних силах. Звільнився в 2009 році, тому що за віком вже не міг перебувати на службі. У грудні 2014 року я добровільно пішов у військовий комісаріат з проханням призвати мене по мобілізації. Прийняв таке рішення, бо як фахівець і патріот вважав, що повинен бути на передовій. Поїхав у Київ, в Академію ЗСУ імені Черняховського. Там протягом двох тижнів проходив підготовку, і після цього мене розподілили в 93 бригаду, командиром танкового батальйону.
Але в останній момент рішення командування змінилося, і мене призначили командиром механізованого батальйону в 14 ОМБР, яка тоді формувалася в Рівненському навчальному центрі. Це було в березні 2015 року. Коли я приїхав до них на полігон, отримав посаду командира з механізованого батальйону, але особовий склад батальйону, грубо кажучи, розібрали "як донора" інші батальйони, і в результаті там окрім керівного складу і декількох солдат нікого не залишилося. Я розумів, що в такому стані просто залишуся сидіти на полігоні, але я прийшов воювати, тому попросив командира або перевести мене в іншу бригаду, або призначити в інший батальйон. В той самий момент звільнилася посада командира 1-го батальйону, і мене призначили на це місце.
ПІД МАРІУПОЛЕМ
Цей батальйон від самого початку готувався як нічний, і всі наші навчання та заняття проводились тільки вночі. Нас більш-менш забезпечили приладами нічного бачення. Бойове злагодження проходили на трьох полігонах протягом 3 місяців, закінчили його в червні 15-го року. Нас готували досить серйозно. На початку липня батальйон у складі бригади увійшов у зону АТО і зайняв район оборони на передній лінії перед Маріуполем (м. Талаківка, Гнутово, Павлопіль, Сартана). Завдання ми там виконували протягом 2 місяців. Батальйону навіть вдалося просунутися вперед на 2 з половиною кілометри у напрямку села Комінтерново - це було бойове розпорядження старшого начальника і ми його виконали.
Взагалі, по наших позиціях на тому напрямку дуже щільно працювала ворожа артилерія, "Гради", міномети. В основному сепаратисти починали обстріли десь о 21:30, і до 2-3 години ночі ми з ними перестрілювалися. Одночасно працювала у відповідь і наша артилерія. Коли закінчувалися обстріли, ми виходили зі своїх бліндажів та інших захисних споруд, перевіряли, чи є поранені або загиблі, і бачили безліч воронок від снарядів.
В районі Маріуполя ми воювали до кінця серпня і не думали, що нас будуть переводити. Бо батальйон добре знав позиції і гарно підготував бліндажі, але 1 вересня 2015 року нас перемістили в Мар’їнку – це також перша лінія оборони в Донецькій області.
МАР’ЇНКА
Мар’їнка – специфічна ділянка на лінії фронта - місто знаходиться в безпосередньому зіткненні з противником. Фактично, бої ведуться посеред міста, тому що там де закінчується Мар’їнка починається Петровський район Донецька. Відстань від позицій мого батальйону до противника десь від 250 до 400 метрів. Це дуже близько і дуже небезпечно. Перших 4 дні ми разом з бійцями 28 ОМБР, яки стояли тоді у місті, вивчали свої позиції, а також позиції ворогів.
Сепаратисти зустріли нас весело в першу ж ніч, коли ми приїхали у місто. Вийшло так, що підрозділи 28 бригади були в бліндажах, а мої хлопці – на вулиці. Коли почався обстріл, ми одразу прийняли бій. З того моменту щодня по наших позиціях працювали снайпери, а як тільки сутеніло, ворожі обстріли посилювались, і в результаті зав’язувалися бої з противником. Сепаратисти завжди починали першими. Ми ж вивчали їхні вогневі точки. У разі необхідності я з дозволу свого старшого командира відкривав вогонь у відповідь. Обстріли велися зі стрілецької зброї з АГСів, РПГ, Вогів, ЗУшок і Птурів, інколи по нас працювали із мінометів, БМП-2 а також іншої забороненої Мінськими домовленостями зброї. На що ми давали адекватну відповідь.
9 квітня під час чергового бою, коли ми завдали ворогу серйозних втрат в живій силі, техніці, та укріпленнях, ми могли спокійно йти вперед і звільнити від ворога терикон "Крокодил" шахти "Трудовської" (Пануюча висота на ділянці фронту) та прилеглої до неї території, а також позиції ворога в районі славнозвісного Конезаводу і далі в напрямку Петровського району Донецька. Почалося все по їх схемі: вони накидали нам РПГ, але загалом снаряди летіли через наші позиції в місто. Ми досить вдало почали крити ворога. Біля них загорілася суха трава, ще нам посприяла погода - вітер дув з Донецька, тому вся хвиля пожежі понеслася на сепаратистів. Врешті-решт і від наших відповідей, і від диму вороги почали кидати свої позиції. Ми спостерігали в тепловізори, як вони відходять, залишивши своїх "двохсотих" і "трьохсотих" і склади з БК. За ними навіть якась БМП намагалася під’їхати, але ми знищили її прицільним вогнем.
Я доповів командиру бригади, що склалися такі умови, коли ми можемо йти вперед і зайняти терикон "Крокодил" і Петровський район Донецька. Фактично для цього нам була потрібна тільки команда, але нам сказали, що це "сіра зона", і йти туди не можна. Я вважаю, що найбільша проблема цієї війни, що ніхто не хоче брати на себе відповідальність за прийняття нестандартних рішень, тому ми часто втрачаємо можливості відвойовувати свої землі і швидше закінчити цю війну, хоча та сторона не питає, чи атакувати наші позиції, і щодня намагаються це зробити. Є враження, що ми будемо сидіти в окопах вічно. В батальйоні багато патріотів і добровольців, які добре навчилися воювати і готові не тільки до ведення оборонних боїв, але й наступальних. Проте я не знаю, що їм казати, коли вони дивлячись в очі мені, своєму командиру, задають запитання: "Чому ми не рухаємося вперед?"
ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ - УЖЕ НЕ ТІ, ЩО БУЛИ
Я вважаю, що мій батальйон - дуже бойовий і один з найкращих і підготовлених батальйонів в ЗСУ, - продовжує розповідь комбат. Ворог називає нас "Чорна сотня", "Каратєлі", тому що ми даємо їм зрозуміти, що Збройні сили вже не ті, які були в 14-му році. Саме тому, що ми увесь час на передку, в мене немало поранених. Але приємно, що багато хто з хлопців з легкими пораненнями повертаються до батальйону.
Бої в Мар’їнці були різного масштабу і харакетру. Були й важкі, такі, що тяглися по 9 годин, а були й такі, які нагадували провокацію зі сторони противника.
Якось, ще одразу, як тільки ми прибули в Мар’їнку, з того боку з нами воював Моторола. Я перебував на КСП батальйону, керував боєм і чув по рації-прослушці, як він своїх сєпарів налаштовував: "мы сейчас придем к укропам в Марьинку и будем из них шашлык жарить". Але ми їм тоді дали таких шашликів, що вони забули про свої бажання надовго.
Дуже важкий був бій 18 лютого і запам’ятався він тому, що вороги хотіли 23 числа провести в Мар'їнці парад. Але мої бійці і командири молодці – відпрацювали прекрасно. Під час цього бою я весь час спілкувався з командуванням сектора, і керівником АТО, і вони ставили мені тільки одне запитання: "Ти впораєшся? Втримаєш Мар’їнку?” І єдине, що я їм сказав, що якщо з того боку піде щось важке, я хочу, щоб за моєю спиною теж була техніка. Мені відповіли, щоб я не переживав, бо від Маріуполя вже все підтяглося в мій бік. І це дійсно було так. В піхоти тоді виросли крила. В результаті у сєпарів не те що параду на 23 не вийшло, а вони навіть не посміли перейти через річку, яка є лінією розмежування між моїми і їхніми позиціями. Ворог цей бій запам’ятав надовго.
В Мар’їнці є дуже хороші люди – справжні українці. Вони завжди дуже просять нас: "Не здайте Мар’їнку, не здайте нас!” Наш підрозділ ось-ось мають вивести на ротацію, і тим, хто прийде сюди на наше місце, я буду казати так само: "Дивіться, хлопці, тільки не здайте Мар’їнку!" Мені дуже хочеться, щоб ті, хто прийдуть, продовжували нашу справу, не перекреслили усе те, що було зроблено нами. А ми зробили немало.
НАСТРОЇ СЕРЕД МІСЦЕВИХ
Щодо місцевих, то спочатку, коли ми тільки прибули в місто, деякі люди відвертали від нас голову. Таких, які б були лояльні до ЗСУ, було небагато. Але згодом ми з замполітом Сан Саничем приїхали у Мар’їнську міську раду, для того, щоб налагодити зв’язки. Районна міська адміністрація уся виїхала в Курахово ще в 14-му році. Тож ми познайомились із секретарем Гавришем Андрієм Степановичем. Пізніше я дізнався, що він з сєпарськими настроями. Перше питання цього секретаря до мене, як до командира батальйону, було таке: "А Ви зможете мене звідси вивести, якщо щось почнеться?" Слухати це було дуже неприємно. Я подумав, а чим інші люди відрізняються від тебе?
Коли я познайомився з місцевими волонтерами, був вражений, бо коли ми їхали сюди, думали, що тут немає патріотів. Вони разом з ними почали організовувати походи в школи. Ми приходили не з пустими руками, а приносили дітям консерви, солодощі і так далі. Зустрічалися з директорами, вчителями, побачили, в яких умовах навчаються школярі.
У приміщеннях всі вікна були закладені мішками, холодно. Опалення не було. Усі грілися обігрівачами. В класах сиділо по 4-8 учнів. Тому ми підняли питання, щоб місцева влада займалися в першу чергу школами. Правда, якийсь рух почався вже ближче до Нового року. Посклили вінка, потім запустили котельню і почали потихеньку обігрівати школи.
В цей час в Мар’їнці вже призначили військово-цивільну адміністрацію, і працювати в цьому напрямку стало легше.
Окрім того, що ми вітали дітей на різні свята, ми брали участь в заходах, які проводили місцеві органи влади. На Масляну на центральній площі масово пригощали людей солдатською кашею, чаєм, солодощами, і люди залишилися задоволеними. А коли на Мар’їнський район від Червоного Хреста приходила гуманітарна, ми давали місцевим свої машини, щоб її розвозити. Тому з часом люди почали до нас тягнутися і довіряти нам.
ЗУПИНИЛИ ПОТІК КОНТРАБАНДИ
А ще ми перекрили потік контрабанди через Мар’їнку по так званій "Дорозі життя". Спочатку я не міг собі уявити, як це так - групи цивільних людей ходять з Мар’їнки в Донецьк, або в зворотному напрямку через місток, повз позиції батальйону. Взагалі так звану "сіру зону" ніхто не має права ніяк пересікати, а тільки через встановлений КПВВ, якого в Мар’їнці не було. Я прийняв рішення разом зі своїми заступниками протягом тижня виїжджати на блокпост, через який перевозили контрабанду.
Знизу і зверху вулиці Леніна ми поставили різного роду інженерні загородження, щоб перекрити цю дорогу. А щоб забезпечувати громадський порядок, залучили місцеву міліцію. Спочатку люди, які збиралися по обидві сторони того блокпосту, були дуже агресивно налаштовані, в нашу сторону сипали звинувачення і погрози, але з кожним днем було видно результат: людей ставало щодня менше, і їхні настрої змінювалися.
Ми працювали у такому режимі десь близько тижня - і в результаті повністю закрили потік контрабанди через свої позиції, чого не змогли зробити до нас ті підрозділи, які займали район оборони в місті до приходу мого батальйону. Дехто з місцевих одразу подякував нам за це. Ну а згодом на трасі Запоріжжя – Донецьк відкрили КПВВ, тепер за порядок там відповідають підрозділи Державної прикордонної служби, Національної гвардії та митники.
МАР’ЇНКА СЬОГОДНІ
Зараз народ повертається в Мар’їнку, хоча тут бойові дії все ще тривають.
Почали працювати магазини і ринок. Нещодавно майже в центрі міста відкрили пекарню. За період, що ми тут, я бачу зміни серед місцевих - люди повірили нам. І тепер дуже хочуть, щоб ми повернулися в місто після ротації. Я знаю, що люди збирали підписи, писали листи на ім’я Міністра Оборони, начальника Генерального штабу, Командувача Сухопутних військ, з таким проханням. Звичайно, ми прикіпили до цього міста - це по-перше, а по-друге, місцеві в нас вірять.
Мені дуже хочеться, щоб Збройні сили в державі були спроможними виконувати свої завдання, щоб не було так, як було до цієї війни – розвалена і деморалізована армія. Я вважаю, що частину Донбасу ми втратили саме тому, що армія в нас на той час не була боєздатна.
Зараз в мене є певні розчарування і в керівництві ЗСУ, і в керівництві держави, але питання не в настрої - тут треба думати трохи глибше. Якщо ми будемо розчаровуватися, кинемо зброю і скажемо: "Та нахрєн воно нам терба, розбирайтеся без нас!", - то ми можемо втратити не тільки схід України, але й всю державу. Тому в мене і в моїх побратимів потенціалу робити свою справу ще вистачить надовго. Я думаю, що кожна нормальна людина розуміє - якщо це твоя земля, то ти повинен її берегти, та не потурати ворогу і чекати кабали. Все буде добре. Все буде Україна. Ми в це віримо!!!
Текст і фото: Віка ЯСИНСЬКА
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Попри так зване перемир’я, бої на сході тривають, атаки ініціює ворог. Комбат пригадує дуже важкий був бій 18 лютого. Вороги хотіли 23 лютого провести в Мар'їнці парад, але бійці 1-го батальйону 14 бригади, заручившись підтримкою, що за спинами у них напоготові стоятиме техніка, дали гідну відсіч ворогу. «Сєпари навіть не посміли перейти через річку, яка є лінією розмежування між моїми та їхніми позиціями. Ворог цей бій запам’ятав надовго».
Про це комбат Михайло Прокопів розповів у своєму інтерв’ю на Цензор.нет.
Навчався спочатку у Мінському військовому училищі, потім закінчив Харківське вище танкове командне училище, - розповідає про себе Михайло Прокопів. Прослужив 32 роки в Збройних силах. Звільнився в 2009 році, тому що за віком вже не міг перебувати на службі. У грудні 2014 року я добровільно пішов у військовий комісаріат з проханням призвати мене по мобілізації. Прийняв таке рішення, бо як фахівець і патріот вважав, що повинен бути на передовій. Поїхав у Київ, в Академію ЗСУ імені Черняховського. Там протягом двох тижнів проходив підготовку, і після цього мене розподілили в 93 бригаду, командиром танкового батальйону.
Але в останній момент рішення командування змінилося, і мене призначили командиром механізованого батальйону в 14 ОМБР, яка тоді формувалася в Рівненському навчальному центрі. Це було в березні 2015 року. Коли я приїхав до них на полігон, отримав посаду командира з механізованого батальйону, але особовий склад батальйону, грубо кажучи, розібрали "як донора" інші батальйони, і в результаті там окрім керівного складу і декількох солдат нікого не залишилося. Я розумів, що в такому стані просто залишуся сидіти на полігоні, але я прийшов воювати, тому попросив командира або перевести мене в іншу бригаду, або призначити в інший батальйон. В той самий момент звільнилася посада командира 1-го батальйону, і мене призначили на це місце.
ПІД МАРІУПОЛЕМ
Цей батальйон від самого початку готувався як нічний, і всі наші навчання та заняття проводились тільки вночі. Нас більш-менш забезпечили приладами нічного бачення. Бойове злагодження проходили на трьох полігонах протягом 3 місяців, закінчили його в червні 15-го року. Нас готували досить серйозно. На початку липня батальйон у складі бригади увійшов у зону АТО і зайняв район оборони на передній лінії перед Маріуполем (м. Талаківка, Гнутово, Павлопіль, Сартана). Завдання ми там виконували протягом 2 місяців. Батальйону навіть вдалося просунутися вперед на 2 з половиною кілометри у напрямку села Комінтерново - це було бойове розпорядження старшого начальника і ми його виконали.
Взагалі, по наших позиціях на тому напрямку дуже щільно працювала ворожа артилерія, "Гради", міномети. В основному сепаратисти починали обстріли десь о 21:30, і до 2-3 години ночі ми з ними перестрілювалися. Одночасно працювала у відповідь і наша артилерія. Коли закінчувалися обстріли, ми виходили зі своїх бліндажів та інших захисних споруд, перевіряли, чи є поранені або загиблі, і бачили безліч воронок від снарядів.
В районі Маріуполя ми воювали до кінця серпня і не думали, що нас будуть переводити. Бо батальйон добре знав позиції і гарно підготував бліндажі, але 1 вересня 2015 року нас перемістили в Мар’їнку – це також перша лінія оборони в Донецькій області.
МАР’ЇНКА
Мар’їнка – специфічна ділянка на лінії фронта - місто знаходиться в безпосередньому зіткненні з противником. Фактично, бої ведуться посеред міста, тому що там де закінчується Мар’їнка починається Петровський район Донецька. Відстань від позицій мого батальйону до противника десь від 250 до 400 метрів. Це дуже близько і дуже небезпечно. Перших 4 дні ми разом з бійцями 28 ОМБР, яки стояли тоді у місті, вивчали свої позиції, а також позиції ворогів.
Сепаратисти зустріли нас весело в першу ж ніч, коли ми приїхали у місто. Вийшло так, що підрозділи 28 бригади були в бліндажах, а мої хлопці – на вулиці. Коли почався обстріл, ми одразу прийняли бій. З того моменту щодня по наших позиціях працювали снайпери, а як тільки сутеніло, ворожі обстріли посилювались, і в результаті зав’язувалися бої з противником. Сепаратисти завжди починали першими. Ми ж вивчали їхні вогневі точки. У разі необхідності я з дозволу свого старшого командира відкривав вогонь у відповідь. Обстріли велися зі стрілецької зброї з АГСів, РПГ, Вогів, ЗУшок і Птурів, інколи по нас працювали із мінометів, БМП-2 а також іншої забороненої Мінськими домовленостями зброї. На що ми давали адекватну відповідь.
9 квітня під час чергового бою, коли ми завдали ворогу серйозних втрат в живій силі, техніці, та укріпленнях, ми могли спокійно йти вперед і звільнити від ворога терикон "Крокодил" шахти "Трудовської" (Пануюча висота на ділянці фронту) та прилеглої до неї території, а також позиції ворога в районі славнозвісного Конезаводу і далі в напрямку Петровського району Донецька. Почалося все по їх схемі: вони накидали нам РПГ, але загалом снаряди летіли через наші позиції в місто. Ми досить вдало почали крити ворога. Біля них загорілася суха трава, ще нам посприяла погода - вітер дув з Донецька, тому вся хвиля пожежі понеслася на сепаратистів. Врешті-решт і від наших відповідей, і від диму вороги почали кидати свої позиції. Ми спостерігали в тепловізори, як вони відходять, залишивши своїх "двохсотих" і "трьохсотих" і склади з БК. За ними навіть якась БМП намагалася під’їхати, але ми знищили її прицільним вогнем.
Я доповів командиру бригади, що склалися такі умови, коли ми можемо йти вперед і зайняти терикон "Крокодил" і Петровський район Донецька. Фактично для цього нам була потрібна тільки команда, але нам сказали, що це "сіра зона", і йти туди не можна. Я вважаю, що найбільша проблема цієї війни, що ніхто не хоче брати на себе відповідальність за прийняття нестандартних рішень, тому ми часто втрачаємо можливості відвойовувати свої землі і швидше закінчити цю війну, хоча та сторона не питає, чи атакувати наші позиції, і щодня намагаються це зробити. Є враження, що ми будемо сидіти в окопах вічно. В батальйоні багато патріотів і добровольців, які добре навчилися воювати і готові не тільки до ведення оборонних боїв, але й наступальних. Проте я не знаю, що їм казати, коли вони дивлячись в очі мені, своєму командиру, задають запитання: "Чому ми не рухаємося вперед?"
ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ - УЖЕ НЕ ТІ, ЩО БУЛИ
Я вважаю, що мій батальйон - дуже бойовий і один з найкращих і підготовлених батальйонів в ЗСУ, - продовжує розповідь комбат. Ворог називає нас "Чорна сотня", "Каратєлі", тому що ми даємо їм зрозуміти, що Збройні сили вже не ті, які були в 14-му році. Саме тому, що ми увесь час на передку, в мене немало поранених. Але приємно, що багато хто з хлопців з легкими пораненнями повертаються до батальйону.
Бої в Мар’їнці були різного масштабу і харакетру. Були й важкі, такі, що тяглися по 9 годин, а були й такі, які нагадували провокацію зі сторони противника.
Якось, ще одразу, як тільки ми прибули в Мар’їнку, з того боку з нами воював Моторола. Я перебував на КСП батальйону, керував боєм і чув по рації-прослушці, як він своїх сєпарів налаштовував: "мы сейчас придем к укропам в Марьинку и будем из них шашлык жарить". Але ми їм тоді дали таких шашликів, що вони забули про свої бажання надовго.
Дуже важкий був бій 18 лютого і запам’ятався він тому, що вороги хотіли 23 числа провести в Мар'їнці парад. Але мої бійці і командири молодці – відпрацювали прекрасно. Під час цього бою я весь час спілкувався з командуванням сектора, і керівником АТО, і вони ставили мені тільки одне запитання: "Ти впораєшся? Втримаєш Мар’їнку?” І єдине, що я їм сказав, що якщо з того боку піде щось важке, я хочу, щоб за моєю спиною теж була техніка. Мені відповіли, щоб я не переживав, бо від Маріуполя вже все підтяглося в мій бік. І це дійсно було так. В піхоти тоді виросли крила. В результаті у сєпарів не те що параду на 23 не вийшло, а вони навіть не посміли перейти через річку, яка є лінією розмежування між моїми і їхніми позиціями. Ворог цей бій запам’ятав надовго.
В Мар’їнці є дуже хороші люди – справжні українці. Вони завжди дуже просять нас: "Не здайте Мар’їнку, не здайте нас!” Наш підрозділ ось-ось мають вивести на ротацію, і тим, хто прийде сюди на наше місце, я буду казати так само: "Дивіться, хлопці, тільки не здайте Мар’їнку!" Мені дуже хочеться, щоб ті, хто прийдуть, продовжували нашу справу, не перекреслили усе те, що було зроблено нами. А ми зробили немало.
НАСТРОЇ СЕРЕД МІСЦЕВИХ
Щодо місцевих, то спочатку, коли ми тільки прибули в місто, деякі люди відвертали від нас голову. Таких, які б були лояльні до ЗСУ, було небагато. Але згодом ми з замполітом Сан Саничем приїхали у Мар’їнську міську раду, для того, щоб налагодити зв’язки. Районна міська адміністрація уся виїхала в Курахово ще в 14-му році. Тож ми познайомились із секретарем Гавришем Андрієм Степановичем. Пізніше я дізнався, що він з сєпарськими настроями. Перше питання цього секретаря до мене, як до командира батальйону, було таке: "А Ви зможете мене звідси вивести, якщо щось почнеться?" Слухати це було дуже неприємно. Я подумав, а чим інші люди відрізняються від тебе?
Коли я познайомився з місцевими волонтерами, був вражений, бо коли ми їхали сюди, думали, що тут немає патріотів. Вони разом з ними почали організовувати походи в школи. Ми приходили не з пустими руками, а приносили дітям консерви, солодощі і так далі. Зустрічалися з директорами, вчителями, побачили, в яких умовах навчаються школярі.
У приміщеннях всі вікна були закладені мішками, холодно. Опалення не було. Усі грілися обігрівачами. В класах сиділо по 4-8 учнів. Тому ми підняли питання, щоб місцева влада займалися в першу чергу школами. Правда, якийсь рух почався вже ближче до Нового року. Посклили вінка, потім запустили котельню і почали потихеньку обігрівати школи.
В цей час в Мар’їнці вже призначили військово-цивільну адміністрацію, і працювати в цьому напрямку стало легше.
Окрім того, що ми вітали дітей на різні свята, ми брали участь в заходах, які проводили місцеві органи влади. На Масляну на центральній площі масово пригощали людей солдатською кашею, чаєм, солодощами, і люди залишилися задоволеними. А коли на Мар’їнський район від Червоного Хреста приходила гуманітарна, ми давали місцевим свої машини, щоб її розвозити. Тому з часом люди почали до нас тягнутися і довіряти нам.
ЗУПИНИЛИ ПОТІК КОНТРАБАНДИ
А ще ми перекрили потік контрабанди через Мар’їнку по так званій "Дорозі життя". Спочатку я не міг собі уявити, як це так - групи цивільних людей ходять з Мар’їнки в Донецьк, або в зворотному напрямку через місток, повз позиції батальйону. Взагалі так звану "сіру зону" ніхто не має права ніяк пересікати, а тільки через встановлений КПВВ, якого в Мар’їнці не було. Я прийняв рішення разом зі своїми заступниками протягом тижня виїжджати на блокпост, через який перевозили контрабанду.
Знизу і зверху вулиці Леніна ми поставили різного роду інженерні загородження, щоб перекрити цю дорогу. А щоб забезпечувати громадський порядок, залучили місцеву міліцію. Спочатку люди, які збиралися по обидві сторони того блокпосту, були дуже агресивно налаштовані, в нашу сторону сипали звинувачення і погрози, але з кожним днем було видно результат: людей ставало щодня менше, і їхні настрої змінювалися.
Ми працювали у такому режимі десь близько тижня - і в результаті повністю закрили потік контрабанди через свої позиції, чого не змогли зробити до нас ті підрозділи, які займали район оборони в місті до приходу мого батальйону. Дехто з місцевих одразу подякував нам за це. Ну а згодом на трасі Запоріжжя – Донецьк відкрили КПВВ, тепер за порядок там відповідають підрозділи Державної прикордонної служби, Національної гвардії та митники.
МАР’ЇНКА СЬОГОДНІ
Зараз народ повертається в Мар’їнку, хоча тут бойові дії все ще тривають.
Почали працювати магазини і ринок. Нещодавно майже в центрі міста відкрили пекарню. За період, що ми тут, я бачу зміни серед місцевих - люди повірили нам. І тепер дуже хочуть, щоб ми повернулися в місто після ротації. Я знаю, що люди збирали підписи, писали листи на ім’я Міністра Оборони, начальника Генерального штабу, Командувача Сухопутних військ, з таким проханням. Звичайно, ми прикіпили до цього міста - це по-перше, а по-друге, місцеві в нас вірять.
Мені дуже хочеться, щоб Збройні сили в державі були спроможними виконувати свої завдання, щоб не було так, як було до цієї війни – розвалена і деморалізована армія. Я вважаю, що частину Донбасу ми втратили саме тому, що армія в нас на той час не була боєздатна.
Зараз в мене є певні розчарування і в керівництві ЗСУ, і в керівництві держави, але питання не в настрої - тут треба думати трохи глибше. Якщо ми будемо розчаровуватися, кинемо зброю і скажемо: "Та нахрєн воно нам терба, розбирайтеся без нас!", - то ми можемо втратити не тільки схід України, але й всю державу. Тому в мене і в моїх побратимів потенціалу робити свою справу ще вистачить надовго. Я думаю, що кожна нормальна людина розуміє - якщо це твоя земля, то ти повинен її берегти, та не потурати ворогу і чекати кабали. Все буде добре. Все буде Україна. Ми в це віримо!!!
Текст і фото: Віка ЯСИНСЬКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 4
Киянин
Показати IP
20 Вересня 2016 20:41
Верим, ждем дня Победы.
Інна
Показати IP
20 Вересня 2016 21:49
дякую за статтю! дай,Боже,усім цим воінам здоров'я і не розчаруватися,у тому, чому віддали так багато! а дехто-життя...
до Але
Показати IP
21 Вересня 2016 09:44
Ти, суч****ра, лугандонський жополиз, м'якенько намьокуєш на те, як наших хлопців під дулами автоматів провели по Донецьку???? Урод!
Лучанин
Показати IP
21 Вересня 2016 20:38
Честь і хвала нашим захисникам!!!!!
«Люди з інвалідністю – теж люди». Чому військовий з ампутацією виходить на луцькі дороги
Сьогодні 08:10
Сьогодні 08:10
Етноарт хаос на «Фронтері»: у Луцьку виступить гурт NAZVA
Сьогодні 07:42
Сьогодні 07:42
Одна з вулиць Ковеля тимчасово буде без газу
Сьогодні 07:14
Сьогодні 07:14
Вивчатимуть OSINT та зброю: МОН розробило проєкт програми «Захист України» для старшокласників
Сьогодні 06:46
Сьогодні 06:46
Другий в Україні і перший на Волині: у Луцьку запрацював ХАБ для жінок, які постраждали від війни
Сьогодні 06:17
Сьогодні 06:17
24 липня: свята, події, факти. Міжнародний день турботи про себе та День фінансиста в Україні
Сьогодні 00:00
Сьогодні 00:00
На річці біля Ковеля незаконно ловили рибу
23 Липня 2024 23:54
23 Липня 2024 23:54
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.