«Ми пройшли крізь пекло на землі…», - ветерани УПА

Сім членів братства ветеранів ОУН УПА Волинського краю імені Клима Савура відкрили гутіркову сцену третього дня Бандерштату-2017.

Зі слів голови братства, найстаршому з ветернів 89 років, наймолодшому - 87. А під час війни усім їм було не більше 14. Зброю ж в руках тримав лише один із присутніх, решта допомагали повстанцям вести підпільну боротьбу. Також він повідомив, що активних учасників визвольної війни ОУН-УПА на Волині залишилося всього 10 чоловік.«Ми є, ми ще живі. Закликаємо вас бути готовими до боротьби за Україну, яка зараз відбувається на сході. Ви повинні завжди бути готовими завжди стати в стрій та боронити свою державу», - звернулася до гостей гутірки найстарша з ветеранів Віра Шевчук.

Вона була організатором юнацької сітки ОУН УПА в одному із сіл неподалік Луцька.

«Ми здавали кгбістів, носили воїнам, які знаходилися в лісах, інформацію про ворогів. За це радянська влада засудила мене на 25 років. Я відбула 10 років покарання в Казахстані», - розповідає пані Віра.

Вона не шкодує за тим, що війна забрала у неї молодість, адже, з її слів, це була боротьба за Україну, за свій народ.«Нас згинуло мільйони. В результаті цієї праведної боротьби, ми сьогодні маємо державу. Але це не та держава, за яку ми гинули», - розпочав свою промову наступний учасник гутірки.

З його слів, усе суспільство можна поділити на два табори: перші - це воїни, другі - пристосуванці. «Так було коли воювали ми, так воно є і зараз, коли наші діти та внуки воюють на сході проти Росії», - каже ветеран.

Він переконаний у тому, що українці повинні пишатися тим, що жителів країни-агресора лякають бандерівцями. «Честь і хвала усім нам! Вони нас бояться і це прекрасно», - заявив ветеран.Наступним взяв слово Антон Костюк. Він розповів, що був репресований у 1951 році за статтею 54, яка передбачає 10 років виправних робіт у концтаборі з конфіскацією майна.

Народився Антон Степанович на Холмщині, але уже на початку війни його з сім'єю було екстрадовано у Одеську область.

З повстанцями познайомився випадково, після повернення на Волинь. Для початку вони дали йому літературу про УПА, а точніше «Декалог українського націоналіста», згодом сам з такими ж молодими хлопцям, як міг, допомагав повстанцям.

За це його засудили до 10 років таборів, які він відбував у Магадані.

«Потрапив у копальню, де видобувають уранову руду. Найважче було дістатися етапом з Луцька. На день нам видавали по 300 грам хліба і якусь похльобку. Вже у таборі за будь-яке порушення режиму розстрілювали без попередження», - згадує ветеран.Ярослава Ільчук розпочала свою розповідь історією зі шкільних часів.

«За часів Польщі я навчалася у першому класі. Там нас били, а після закінчення уроків виводили вчитися прощатися польською мовою. Повірте, діти, це було дуже важко морально, коли тебе примушують говорити чужою мовою», - зізналася вона.

У 1942 році, коли утворилася УПА, батько пані Віри одразу пішов у повстанці. Вона ж ходила в ліс по ягоди для повстанців та носила їм харчі. Батька в перші дні обрали керуючим повстанців.

«З самого дитинства ми вчилися боронити Україну, робили це хто як міг, адже знали, що від цього залежить наше майбутнє», - каже жінка.Родина наступного спікера, пані Софії Королік, складалася із 6 чоловік: мати, батько, 3 доньки та син.

«Мій брат вів український гурток і розповсюджував націоналістичну літературу, надсилав її на схід України. За це брата засудили на 25 років таборів, з яких він відсидів 8. Звичайно ж, сім’я автоматично стала ворогами. Жахіття депортації я пережила у 15 років, у тих страшних вагонах, де немає ні води, ні умов. Я бачила, як викидають мертвих з вагонів, як жінка народжувала прямо у вагоні», - згадує жінка.

Їх поселили у бараці, де одночасно мешкало 80 чоловік. Раз на тиждень привозили хліб і якусь крупу. Воду пили з озера. За рік часу, який довелося провести у тих умовах померло більше половини людей.

«Слава Богу здох Сталін, брата виправдали і йому вдалося добитися нашого повернення до України», - підсумувала вона.Останнім взяв слово Ростислав Кушнірук, відомий поет та пісенник.

«На шлях боротьби я із братом став у 11 років. А вже у 1944 нас із ним вислали у Кіровську область, де ми відбули 14 років каторги», - каже чоловік.

«Найстрашніше було – пережити голод. Коли ти бачиш, як перед тобою людина падає та помирає від знемоги...», - зізнається ветеран.

Зі слів чоловіка, українці - непереможні, адже незважаючи на постійні зазіхання ворогів, ми завжди готові дати їм відсіч.

«Зараз наші герої, котрі на сході, з багнетами зупинили танки. А зазіхання ворогів як були, коли воювали ми, так і будуть надалі», - підсумував Ростислав Григорович.Насамкінець ветерани разом із присутніми заспівали куплет славетної пісні «Ой у лузі червона калина».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---