Майя Москвич: «Треба давати волю своїм внутрішнім воїнам і не знищувати власні мрії»

Тендітна й сильна. Красива й мудра. Дівчина-воїн. Справжня амазонка. Патріотка. Вона пішла добровольцем на війну і служила більш як три роки, а після повернення виборола золото на Іграх Нескорених. Це Майя Москвич. Нещодавно дівчина повернулася з Франції, куди їздила в рамках проєкту «Амбасадор ветеранської дипломатії».

– Його створили українські ветерани й ветеранки на підтримку української позиції за кордоном в інформаційній війні, – пояснює Майя. – Ми їдемо за кордон, показуємо фільми, спілкуємося, розповідаємо про те, що відбувається в Україні, про війну. Люди мають можливість поспілкуватися з безпосередніми її учасниками, це дуже цікаво й пожвавлює діалог щодо України.

– Як приймали вас у Франції з фільмом «Невидимий батальйон»?

– Приймали нас чудово. На зустрічі приходили і представники діаспори, і французи. Загалом ми робимо ставку на іноземців. Фільм має субтитри французькою мовою. Мушу сказати, що він вражає, після перегляду треба кілька хвилин посидіти й подумати. Але люди відгукувалися про фільм позитивно. Особисто мені дивитися його було дуже важко. Коли кожен перегляд пробиває тебе на емоції, ти входиш у цей стан спогадів, це виснажує. На перший погляд може видатися, що поїздки «Амбасадора» – це легко й весело. Насправді ж – це робочі місії, які вимагають зусиль. Я тиждень відходила після поїздки, не могла нічого робити.

– Війна змінює людей…

– Вона змінює цінності. Я можу, звісно, говорити за себе. Війна мене зламала. Тобто я сама зламала свою конструкцію цінностей. Проте якщо ти зламаний, але живий, можна збирати себе по-новому. Що означає зламатися? Це коли руйнується та система цінностей, за якою ти жив. Якщо ламається той твій життєвий каркас, отже, він був не надто практичним, не зовсім об’єктивним. Гадаю, я ще й зараз перебуваю в процесі вибудовування свого нового каркасу. Але в цьому немає нічого страшного.



– Як загалом ви вчитеся жити не на війні?

– У мене є набір правил, які мені написав терапевт. Коли я їх виконую, тоді все гаразд, я живу. Але, зізнаюся, трохи лінуюся. І коли перестаю виконувати вправи, цей стан до мене повертається. Наскільки я зараз розумію, треба постійно тримати себе на контролі й не «вилітати». Наприклад, заняття спортом дуже допомагають не поринати знову в ці думки. Або ж дихальні вправи. Коли їх робити систематично, за місяць буде результат. Це може здатися фантастикою, але за допомогою дихальних вправ і спорту можна себе витягнути.

– Ваш улюблений вид спорту – стрільба з лука?

– Цей вид спорту я полюбила, коли брала участь в Іграх Нескорених. А коли виграла змагання, то була свідомо готова до того, щоб передати енергію, цю іскорку Ігор Нескорених десь далі. Тож вирішила в Луцьку створити місце, де інші ветерани могли б тренуватися. 10 липня ми стартували. Двоє учасників-лучан тренувалися до Ігор Нескорених зі стрільби з лука. Один з них потрапив до збірної України. За ці три місяці виявилося, що дуже багато людей, які хотіли стріляти, – цивільні. Хочуть до нас і чимало дітей, але поки що в нас немає для них луків. Ми працюємо над тим, щоб орендувати приміщення, написали проєкт щодо створення повноцінної загальнодоступної секції стрільби з лука в Луцьку, сподіваюся, він набере потрібну кількість голосів і нам усе вдасться (за проєкт можна проголосувати ТУТ).



– Хто вам допомагає в цьому?

– На початках у деяких питаннях мені допомагали друзі. Один з них виготовив щити. Базову підтримку надав «Інваспорт». Його директор Віктор Йосипович Галан-Влащук пішов нам назустріч. Він просто сказав: «Це класна ідея. Роби». Потім, коли я зрозуміла, що вже треба виходити на інший рівень, ми пішли до міської ради і сказали: «Давайте розвивати стрільбу з лука, тому що це олімпійський вид спорту, а в місті такого ще немає». Мали розмову з Ігорем Поліщуком та Григорієм Пустовітом, тоді ще був і Олексій Веремійчик. Нам висловили підтримку. Нині працюємо над орендою приміщення. Це підвал 19-ї школи. Щоправда, він у занедбаному стані, але це класно, бо є шанс зробити приміщення придатним для тренувань.

– А як щодо вашої мрії організувати змагання зі стрільби з лука?

– Над цим ми працюємо зі Львовом. І наразі в нас стоїть питання, де їх проводити: у Львові чи в Луцьку. Організація, від якої ми це робитимемо, львівська, у них є судді, є обладнання, потрібне для проведення змагань. У Луцьку ж нема нічого. Але я хотіла б, щоб турнір відбувався в нас. Треба, щоб виник інтерес до цього виду спорту, щоб і містяни, і влада ним зацікавилися, щоб було зрозуміло, що потрібно для того, аби його в нас розвивати. Щоби більше ветеранів сюди притягнути. У процесі підготовки я виявила, що в місті є тільки один номер у готелі, пристосований для перебування людей на візках. Тобто потрібно працювати над інфраструктурою. Проведення таких змагань виявило ті точки, які треба вдосконалювати. Поки що ми не вирішили остаточно, яке місто прийматиме змагання.



– У вересні ви були в Лондоні. Розкажіть про цю поїздку.

– Це була поїздка на святкування річниці Ігор Нескорених. Ми мали зустріч з принцом Гаррі. Цей візит мене дуже надихнув. І, власне, там у мене й виникло бажання робити щось масштабніше, як-от змагання зі стрільби з лука. Але ще раніш в Україні здійснювати задумане мене надихнув отець Андрій, капелан, який мав лекцію на одному зі Злетів ветеранок. Він сказав таку річ: «Коли у людини народжується мрія, разом з нею народжується воїн, який починає боротися за цю мрію». І цей воїн штурхає уранці підніматися, щось робити. Треба давати волю своїм внутрішнім воїнам і не знищувати власні мрії. Бо коли гине мрія, гине і воїн. От мої внутрішні воїни рухають мене вперед.

– Що думаєте про нинішню ситуацію із розведенням військ?

– Я зараз нічого не пишу про розведення і ситуацію, що відбувається на фронті. Я не військовий експерт. Коли служила на фронті, то була рядовим солдатом і виконувала накази, навіть не знаючи, що роблю. Але я можу почитати документи і проаналізувати ситуацію здоровим глуздом. Якщо це має вигляд капітуляції, якщо в документі написано, що це капітуляція, то, напевно, це і є капітуляція. Я дуже ретельно дослідила Мінські домовленості, договір про їх імплементацію, ще один тристоронній документ, дослідила формулу Штайнмаєра в англійському варіанті. Робила це перед поїздкою до Франції, бо в нас була ще одна мета – максимально донести, що формула Штайнмаєра – це недобре для України. І в процесі підготовки я дійшла висновку: нам, людям, які в громадсько-політичному житті, які були на війні, знаємо історію, загалом – в темі, потрібно було досить багато часу, щоб у цьому розібратися. Президент був абсолютно не в темі. Прийшов і перебрав на себе всю державу. Я не вірю, що він у цьому всьому розібрався. Таке враження, що він «не в’їжджає». Цей ролик про поїздку в Золоте – кіно у стилі «Слуги народу», яке сприймуть хіба ті, хто не знав реальності.

Що таке формула Штайнмаєра? Це те, яким чином реалізовуватимуть Мінські домовленості, які було підписано в 2014 році. У них в 12 пунктах прописано порядок врегулювання ситуації на сході: припинення вогню, виведення військ, роззброєння збройних формувань, амністія, особливий статус Донбасу, вибори, децентралізація тощо. Після того як їх підписали, вогонь припинили. В лютому було підписано комплекс заходів для імплементації Мінських домовленостей. Після цього у нас було ухвалено закон про особливий статус Донбасу. Є ще один документ, підписаний у нормандському форматі, про те, що розведення військ може відбуватися після семиденного режиму тиші. Це все лежало, Росія не виконувала умов, а Україна казала, мовляв, Росія не виконує – вводьте їм санкції. І все. У мене є підозра, що тоді Порошенко, як зараз Зеленський, «не вкурював» тему. Але потім розібрався і просто не рухався в цьому напрямку, тому що там, по суті, прописано капітуляцію перед Росією. Документ є, а що за чим треба робити – не прописано. Пункти ніби пронумеровані, але в нелогічному порядку. Формула Штайнмаєра – це документ, у якому прописано почерговість. Згідно з ним, перше, що треба зробити, – провести вибори за цих безпекових умов, коли там розташовані російські війська, озброєні бойовики. У нас зараз – півтора мільйона переселенців. Вони не зможуть проголосувати там. Але вибори все одно мають відбутися й Україна має їх визнати. Після того запускаються інші механізми, як-от амністія.

– Що це означає для України?

– Відбудуться вибори, буде ухвалено закон про особливий статус Донбасу. По-перше, Україна забере свої війська і ми не матимемо кордону з цими територіями. А по-друге, ми будемо їх фінансувати. Відповідно до цих домовленостей, Україна не бере під контроль кордону з Росією, він лишається відкритим. Збройні формування, назвавшись загонами народної міліції, опиняться при владі, а їхні ватажки – у Верховній Раді. Ми будемо зобов’язані розвивати російську мову, транскордонну співпрацю з Росією, вливати в ці території гроші незалежно від рівня бюджету. По суті, Україна муситиме фінансувати терористів, яких зараз фінансує Росія. Ось що вони пропонують. І це може погано для нас завершитися.

– Чи можна цьому запобігти?

– Так. Я думаю, що навіть зараз ще не пізно. Є дуже багато механізмів. Навіть якщо зараз вони розведуть війська й буде оголошено амністію бойовикам, українська сторона може ж сказати: «Ми вас амністуємо, але даємо три місяці на те, щоб ви покинули територію України». І це набагато краще, ніж садити їх у тюрму. Адже тоді доведеться їх ще й утримувати. Отож, будь-який із пунктів ми можемо перетворити на виграш. Але треба, щоб над цим хтось працював.

Я зараз опрацьовую такий документ, як доктрина Макрона. Французький президент виголосив промову, в якій виклав своє стратегічне бачення. І знаєте, як Франція бачить Україну? Ніяк! А Росія для них – цивілізаційний двигун. Про Україну – нуль згадувань, про Росію – 33. Ми для Франції – лишень територія, через яку вона може налагодити відносини з Росією. Річ у тім, що держави, пропри якісь домовленості, реалізовують свої національні стратегії. Макрон просто першим про це заговорив. Усі починають розуміти, що світ перебудовується.

Французький президент вважає, що зараз є два полюси: Китай і США, а Євросоюз скоро зникне. На Європейському континенті нині відбувається боротьба Китаю з Америкою, і він каже, що це недобре й Франції треба виходити у велику гру. І цю велику гру Макрон бачить у союзі з Росією, щоби разом вклинитися третім гравцем у боротьбу Китаю і США. Він вважає, що тільки налагодивши відносини з Росією, можна вберегти Європу від краху, що санкції проти Росії невигідні Франції, каже, що вороги наших друзів не обов’язково мають бути нашими ворогами. Він також вважає, що й Росія без Європи не виживе, бо ВВП там, як в Іспанії, населення старіє, країна ізольована. Тому, мовляв, Франції та Росії треба об’єднуватися і вклинюватися третім гравцем у велику гру, інакше США та Китай просто розділять світ.

Ці країни мають національні стратегії. Україна, на жаль, її не має.

А коли держава не має національної стратегії, тоді вона стає територією для реалізації чужих стратегій. Тому все, що нам потрібно, – бачити своє майбутнє. Коли інші країни думають наперед на десятиліття, Україна живе від виборів до виборів. Тож випрацювати національну стратегію – завдання номер один. Інакше нас просто розділять ті, хто її має і чітко бачить, куди йде. Поки що хтось дуже вміло це робить. А ми мусимо об’єднатися і йти в одному напрямку. Хай йому грець! Україна – найбільша держава Європи. Чому нас мають не помічати? Або ми недостатньо говоримо про це, або нічого не пропонуємо, або ми просто ніхто. А в нас насправді є що пропонувати тій же Франції. У нас все є і ми все можемо, тільки чомусь топчемося на місці й через міжусобиці не бачимо навколо ворогів, які нас уже ділять. Маємо зробити все для того, щоби світ побачив нас нарешті як державу.

Оксана ГОЛОВІЙ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---