Лучанка заради материнства підробила документи

Хтось мудрий сказав, що жінка народжена для того, щоб ділитися ніжністю, теплом і любов’ю. У когось цього дару немає, а комусь його вистачає, щоб обійняти цілий світ.

Наша героїня – надзвичайно доброзичлива й привітна жінка, хоч доля не раз випробовувала її на міцність. Першим життєвим іспитом для маленької Ліди стало те, що іще першокласницею їй довелося жити далеко від рідного дому, бо навчалася у спеціалізованому закладі для дітей із вадами зору. Приїжджала дівчинка до рідного села лише на вихідні, та й то не кожного тижня.

Про це йдеться на сторінках щотижневика Волинські Новини № 6 від 10 березня 2016 року.

«Важко та сумно було мені без мами й рідних. Тільки навчилася писати – щодня надсилала листи додому. Щоб тиждень скоріше минав, вигадала собі гру, яку називала «доживем до післязавтра»: з понеділка до середи, а там – п’ятниця і вже додому, – усміхається жінка. – Потім так уже й своїх учнів навчала та втішала, їм це дуже допомагало пережити довгий шкільний тиждень».

Відразу після закінчення школи зовсім юна, сповнена надій та мрій дівчина, пішла працювати на Луцьке підприємство для незрячих, виробляла запчастини до автомобілів. Там же співала в аматорському хорі.

«Я і зараз співаю в хорі Волинського товариства сліпих, у жіночому ансамблі «Лучанка» та в церковному хорі, – провадить пані Лідія, – я люблю цю справу».

На роботі вона зустріла першого чоловіка.

«Спочатку жили ми у маленькій кімнаті в гуртожитку по сусідству зі ще однією парою. На побутові негаразди не зважали. Здавалося, ми все зможемо здолати. Але от діток за вісім років подружнього життя не народили. Тож і вирішили взяти дитину із сиротинця, щоб подарувати їй свою любов та зробити щасливою».

Проте легко сказати, та нелегко довести діло до кінця... Довго пані Лідія оббивала пороги держустанов, збираючи довідки та намагаючись домогтися дозволу на те, щоб стати матір’ю. Але скрізь чула лише одне: «Інвалід першої групи не може бути опікуном для дитини!».

Зневірившись у місцевому управлінському апараті, пані Лідія вирішила через знайомих пошукати щастя у далекому Казахстані. Але й там її спіткала невдача. У відчаї жінка разом із родичкою вдалися до крайнощів – порушили закон. У документі про те, що громадянка Лідія не може бути опікуном дівчинки, народженої на території Республіки Казахстан у 1988 році, відчайдушні жінки білизною витерли частку не.

«У мене страшенно стугоніло серце, коли я передавала цей несправжній документ і молила Бога, щоб ніхто нічого не помітив. Вони й не помітили, а може, не хотіли вже помічати. Нарешті на тридцять першому році життя я стала мамою чудової дівчинки, яку назвала Вікторією. Це була моя Вікторія, моя перемога. Перемога материнського серця над законом, бо найвищий закон – то любов».

Здавалося, ось він – той блаженний час радості та втіхи. Проте сімейне життя дало тріщину, і старанно звите, виплекане, вистраждане гніздечко розвалилося. Залишилась Лідія Вікторівна матір’ю-одиначкою.

«Після розлучення не планувала знову одружуватися, жила тільки для своєї дитини. Та доля звела мене з чудовою людиною, нинішнім чоловіком Віктором, з яким ми в парі уже понад 20 років. Я не хотіла вдруге виходити заміж. Та все змінилося, коли почула перший поштовх дитяти у собі. Це було справжнє диво! І я дала згоду на шлюб».

Чимало клопотів було у житті молодої сім’ї: і важка хвороба синочка Павла, і фінансова скрута у 90-ті...

Непростою була розмова з донечкою про те, що вона нерідна.

«Коли Віці виповнилось 12 років, я вирішила розповісти їй усю правду, – пригадує пані Лідія. – Можливо, це й надто рано було, але я дуже боялася, що їй розкаже хтось сторонній, і донечці від цього буде страшенно боляче. Ми довго плакали обнявшись після такої делікатної розмови, а потім ще неодноразово дивилися разом передачу «Жди меня» в надії почути, що хтось із родичів шукає мою дівчинку. Та дарма... Я ніколи не розділяла своїх дітей, старалася все робити так, щоб ні у кого й крихти ревнощів не виникало».

Зараз діти Віктора Павловича та Лідії Вікторівни вже зовсім дорослі. Віка разом з чоловіком виховує свою донечку Кіру. Павло навчається в Одеській консерваторії по класу флейти та грає в оркестрі місцевої філармонії. А мати й батько тихо радіють своєму вистражданому, але такому великому щастю.

Марія КРЕВСЬКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---