Лучанка пробігла десять кілометрів разом із сином, який не ходить

Саші п’ятнадцять. Він лежить у ліжку під фотографіями. Тонкі руки й викривлені ноги весь час шукають зручного положення. У хлопця – найважча форма ДЦП. Бог не зберіг йому інтелект. Він не говорить, не грає у м’яча на вулиці з однолітками, не ходить у звичайний туалет. Він ніколи не зможе це робити. Але батьки хлопця кажуть, що його життя – це дар, а не тягар для їхньої родини.

Життя на ДЦП не закінчується

Галина Улаєва завагітніла вдруге у 36. Сім’ї якраз дали нове житло. Було трохи більше грошей, ніж зазвичай. Тому пара наважилася на другу дитину. Саша народився недоношеним – семимісячним. Першу добу лікарі навіть не помітили нічого дивного. А потім хлопчик не міг сам дихати, довелося приєднати його до апаратів. Відтак Галина довго чекала, поки малюк навчиться тримати голову: три місяці, чотири, п’ять… Медики все казали: «Почекайте ще».

«І ми чекали, – каже жінка. – Возили Сашка в усі лікарні, які радили. Робили масажі, купували усі потрібні ліки. Сподівалися, що стан сина таки покращиться, що не все буде так погано. Але краще не ставало. Щоправда, тепер я знаю, як підійти до сина, як нагодувати, як узяти на руки».

Галина зізнається: їй тоді здавалося, що життя скінчилося. Жінку дуже лякала думка, що її дитина буде не така, як усі.

«Подумала: як же я тепер постійно сидітиму вдома? Буду прив’язана до квартири, до сина. Я така людина, яка ніколи не сиділа на одному місці. Однак до всього можна пристосуватися. І я пристосувалася, – каже вона. – У мене не все так погано. Я маю дах над головою, маю чудову сім’ю. Життя на ДЦП не закінчується. Воно триває».

Галина Улаєва уже бабуся, має внука Олексія. Її син Андрій старший за Сашу на 14 років. Він живе у Києві, майже щомісяця провідує батьків та брата. Жінка каже, що брати дуже люблять одне одного.

Поки Галина розповідає, Саша весь час лежить у ліжку, похитується з боку в бік, підкидає ногу. Якоїсь миті різко піднімає руку й намагається щось сказати. «Олексій, – допомагає йому мама. – Так-так, у тебе є племінник Олексій».

Саша усміхається. Ніби пригадує щось приємне. За 15 років життя Галина навчилася добре розуміти мову сина. Вона знає, коли він усміхається, а коли корчиться від болю.

«Багато чого можна виправити, якщо не злякатися й усвідомити, що такій дитині потрібна особлива опіка», – каже вона.

Чоловік Галини Володимир – військовослужбовець. Він рідко буває вдома з сім’єю, змушений нести службу в Києві.«Я не знаю, як усе це пережила б, якби не мій чоловік, – зізнається жінка. – Він дуже мене підтримав, не залишив наодинці з бідою. У нашій сім’ї кожен цікавиться життям інших. Ми усім ділимося. Нам завжди є про що поговорити».Як і кожній мамі, яка виховує дитину з ДЦП, Галині важко. «Коли у мене опускаються руки, то кажу собі, що нині усім важко. Не лише мені», – каже вона.

Марафон із сином у візку? Легенько

Кожен їхній день починається о шостій ранку. Галина одягає Сашка, садить у візок і вони удвох йдуть бігати. Звісно, тоді, коли погода хороша. У їхньому будинку нема ліфта. Галина, маленька тендітна жінка, щодня зносить 15-річного сина разом з візком сходами.

«Іноді сама не знаю, де у мене сила береться. Я люблю сильних духом людей і сама намагаюся бути такою, – каже Галина. – Хотіли встановити відкидний пандус у будинку, бо звичайний тут не зробиш. Ще хтось вб’ється. Син росте, важчає. Не знаю, чи вистачило б мені сили випхати візок угору. Доводиться Сашу садити у візок і зносити сина разом з цим транспортом. Коли нести його самого, то він може просто повиснути на руках. Тому мені легше нести його у візку».

Нещодавно Галина разом з Сашею пробігли в Луцьку марафон – 10 км за годину й кілька хвилин. Жінка бігає не так давно. Тільки п’ять років. Вона каже, що на біг її підсадив старший син Андрій.

«Ми поїхали з Андрієм забирати мою маму з Росії. Адже я родом звідти, – розповідає жінка. – Вона вирішила, що житиме тут. Адже там у неї вже нікого не залишилося. Тож ми поїхали туди продавати квартиру. У мене там був просто гнітючий настрій. Мені було шкода маму, квартиру, кладовище, де поховані усі наші родичі. А коли я дуже хвилююся, то у мене такий стан, ніби проковтнула відбійний молоток і тепер він перевертається у мене в середині. Старший син Андрій якраз збирався бігати. Каже мені: «Мамо, нумо бігати разом зі мною». Я подумала: а чому б і ні? Може, менше думатиму про все, менше переживатиму. Так і сталося».

Син жінки зазвичай бігав ввечері, але почав тренуватися разом з мамою вранці. Адже тоді на вулиці мало людей і транспорту. Так за перший раз Галина пробігла кілометр, за другий – два. А через кілька тижнів подолала вже чотири. Тепер вона бігає по 18 кілометрів і хоче пробігти 21 на наступному марафоні.

«Церква «Фіміам», куди ми ходимо, опікується неповносправними людьми. Туди якраз надійшов спортивний візок і мені його запропонували, сказали, що тепер зможу бігати разом з Сашею, – каже вона. – Я спочатку навіть відмовилася, бо не знала, де тут можна бігати з візком. Якось пішли з сином гуляти й побачили, що на вулицях Арцеулова та Гулака-Артемовського заасфальтовані двори. Забрали цей візок і почали тренуватися».

Торік Галина разом з чоловіком та Сашею уперше поїхали на осінній марафон до Києва. Вони бігли утрьох десять кілометрів. Жінка каже, що в Києві бігти було легше, ніж у Луцьку: коли їй було важко, то візок перехоплював чоловік, а тут доводилося долати усі перешкоди самій.

«Перед першим забігом я не спала всю ніч, хвилювалася, – зізнається Галина. – Тоді була паскудна погода. Вітер і холоднеча. Встала уранці й кажу чоловікові: «У нас три варіанти: або ми біжимо з тобою удвох, або утрьох, або не біжимо зовсім». Вирішили не здаватися й бігти. На всі пагорби візок підіймав чоловік, а я вже бігла з ним униз».

Тож коли Галина дізналася про цьогорічний марафон у Луцьку, то ні хвилинки не вагалася й вирішила бігти разом з Сашею. Каже, що на марафоні теж були сім’ї з такими дітками. За словами жінки, це дуже добре. Адже відчувалася підтримка, вони знали, що таких людей насправді чимало.

«Чоловіка не було в місті. Я знала, що вже можу пробігти з сином 10 кілометрів, тому вирішила, що треба спробувати, – усміхається спортсменка. – За годину і три хвилини ми впоралися. Вважаю, що це непоганий результат».Спорт як шлях до щастя

Жінка запевняє: зробила це не для себе та сина, а для батьків, які мають таких діток, щоб вони не впадали у відчай.

«Смертність серед таких дітей зменшилася. Їх виходжують і віддають батькам. А ті не знають, що з ними робити. У нас нема психологів, які могли б підтримати цих батьків. Тому такі люди вважають себе покинутими. Не треба себе обмежувати. Є багато речей, які можна і треба робити. Головне – знайти те, що можна робити. У Луцьку багато дітей з інвалідністю. Скажіть, ви їх бачите? Одні живуть у дитбудинках, інші – з сім’ями. У батьків відокремлене життя, у них мало радості й позитивних емоцій. А щастя ж хочеться. Спорт – це шлях до щастя, біг об’єднує».

Цієї миті Саша починає чомусь радіти. Радіє він не так, як усі. У нього особлива манера, яка спочатку може здатися незвичною. Він спілкується по-своєму: звуками, мугиканням або легким криком.

Жінка каже, що суспільство по-різному реагує на дітей з ДЦП.

«Діти часто тицяють на нас пальцями. Кажуть: «Мамо, дивися, він такий великий, а його возять на візку». Але на це не ображаюся. Це ж діти. Я просто підходжу до них і розповідаю, чому він у візку. А дорослі є всякі, можуть і образити. Та я на них не зважаю. Просто знаю: розумний ніколи не образить слабшу за себе людину».

Мамам, у яких є діти з ДЦП, Галина радить ніколи не опускати рук, показувати своїх дітей суспільству. Бо це не соромно і може статися з кожним.«Якби можна було щось змінити у своєму житті, я із задоволенням зробила б так, щоб Саша був здоровий. Багато разів питала себе, чи щаслива я людина. І зрозуміла, що таки щаслива. Бо у мене є все для цього. Я не залишаюся сама з цією проблемою. Моя дитина не просто лежить на канапі, вона – член суспільства. Ми показуємо його людям. Щоб вони знали, що такі діти є і будуть. Не треба їх соромитися, закривати в квартирах чи будинках. Ми стараємося, щоб син жив як звичайна дитина, хоч це і важко зробити.

Звісно, ровесники з ним не спілкуються, бо він не говорить, не може розказати про свої почуття, але я його розумію».

Після недовгої паузи жінка дивиться на сина і починає його обіймати.«Як мама тебе любить? Мама дуже-дуже тебе любить», – каже Галина й намагається посадити Сашка, аби я могла їх сфотографувати разом. Мамина рука – то його опора в житті. Якщо її відпустити, Саша впаде. Навіть якщо є за що триматися. Нічого не діє. Потрібна лише рука. Так йому безпечно. Можна більше не боятися.


Лілія БОНДАР, Луцьк

Фото з особистого архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---