«Ліпших за німців людей не стрічав!», – ветеран з Волині

У свої 93 Володимир Кицун не перестає жити Україною. І хоча бойові поранення майже прикували чоловіка до ліжка, щодня ветеран умикає «брехунця», аби послухати пряму трансляцію із сесійної зали парламенту. «Бо як же, – дивується, – не послухати, як я у п’ятьох государствах жив: польськім, совєтськім, німецькім, зновка совєтськім і тепер – українськім?..».

Про це йдеться у матеріалі газети Волинські Новини №14 від 5 травня 2016 року.

Коли в далекому 1930-му Микола Кицун забирав зі Львівщини свою сім’ю, думав, заживе на Волині! Після тісного Дрогобича сім гектарів рожищенської землі здавалися раєм. А з п’ятьма синами господарювати – не те що не тяжко, радісно!

«Як переїхали ми в село Кияж, то крім тлумаків, більш нічого не мали. Хоч бери й просто неба лягай. Але жив тут, на Кольонії, німець Шульц. Так-от він, уявіть, забрав нас до себе, дав нічліг, ціле літо годував і тільки на осінь, як батько свою хату звів, ми від німця пішли», – пригадує Володимир Миколайович.

На ту пору в Кияжі, до речі, не лише німецькі родини жили. Чехів було багато, євреїв. Коли всіх порахувати, то українці взагалі в меншості були. Але ніхто й ніколи не почувався безправним. Навпаки: у католиків Пасха – православні на знак пошани й у себе нічого не роблять. У євреїв свято – сусіди-християни здоровкаються і теж із празником вітають. А коли прийшла на рожищенські землі Друга світова, то сусідство з німецькими переселенцями врятувало сот­ні українських родин.

«Нас і фронт не зачепив. І до Німеччини жодної душі не вивезли. Над ким із українців яка загроза нависала – німецькі родини таких до себе забирали й переховували. Так що ліпших за німців людей не стрічав! – піднявши вказівного пальця, промовляє оповідач. – А от коли совєти прийшли – отоді ми побачили, що таке окупація...».

На ту пору, а було це навесні 1944-го, п’ятеро Кицунових синів уже росли без батька (той іще раніше від хвороби Боткіна помер). Маючи коня, давали раду чималому господарству. Та з приходом червонозоряних «освободітєлєй» усе змінилося.

«Ніхто з людей не хотів воювати. Думка була: хай собі Гітлер зі Сталіним чубляться, а наше діло – хліб засівати, – зізнається ветеран. – Тож ховалися, хто куди міг. Але красні ловили чоловіків по полях і відправляли на фронт».

Забрали й Кицунових хлопців. Усіх п’ятьох. Тож мати одна-однісінька зосталася на чужині дітей чекати.

«Одразу опинився я на першому балтійському фронті. Двадцять другий рік мені йшов... – продовжує чоловік. – Багато там було молодих. Боялися ми крепко. Але наказ надійшов: «За Родіну! За Сталіна!». І ми – «Ур-р-ра!», та й біжимо».

У радянській армії солдатів ніхто не рахував. Маршал Жуков казав: «Русская баба єщьо нарожаєт». От і вийшло, що з п’ятьох Кицунових синів один загинув, двох тяжко поранило та ще двоє повернулися відносно здоровими.

«Бойове поранення я отримав через дев’ять місяців після мобілізації біля латвійського міста Лієпая. Якраз 1 січня 1945-го. Ногу так мені роздробило, що хотіли ампутувати. Але лікарка мене пошкодувала. Ту ділянку, де кістку роздробило, відрізала, а цілі частини докупи стулила. Вийшло, що одна кінцівка стала коротшою за другу на 14 сантиметрів. Та головне, що дві ноги зосталося».9 травня – день з’яви червоного прапора над німецьким Бундестагом – волинянин зустрів у лікарні підмосковного міста Мурома: «Цього дня ми на радощах так кричали, що здавалося, небо од щастя розколеться: П-О-Б-Є-Е-Е-Д-А-А-А!!! А вже як у червні на Красній площі парад ішов, то я на милицях додому прямував: з Москви – на Київ, далі – на Луцьк, у Рожище і звідти в Кияж мене знайомі довезли».

Володю в селі стрічали мати і наймолодший брат, який на фронті був мінером, тяжко захворів та дочасно пішов і з фронту, і з життя.

«Додому вернувся – а тут власть совєтська на повну катушку! – провадить співрозмовник. – Щоб ви зрозуміли, що то за власть була, розкажу один випадок: лютий, дороги так розвезло, що грузнуть і коні, і люди. Сидимо ми з головою у сільраді (звідти чоловіка на Сибір вивезли, а на його хаті прапора червоного повісили). Сидимо, аж тут двері – рип. Грузин якийсь заходить. І криком так: воза йому і коней – до райцентру доїхати! Ми пояснюємо, що не вийде. Та він аж багровіє: «Да я с вас шкуру спущу! – за кобуру хапається. – Да я вас на пожизнєнно!». Отак-то...».

...Через 70 років після трагічних подій свідок Другої світової знову ніби в минуле повернувся. Воєнні «сводки» щодня ловить: про кількість обстрілів, про те, скільки загиб­лих і поранених.«За що на нас Путін напав? За що?.. – перепитує останній із живих у селі ветеранів. Непрохана сльоза котиться старечою щокою і падає на бойовий мундир, на якому – близько трьох десятків орденів та медалей. – ...Це, дитино, велика політика. І... велика історія... Тішить тільки, що тепер нашим воїнам трудно, та тоді було набагато трудніше. Зараз десятеро хлопців із нашої сільради пішли воювати, а тоді з одної тільки хати п’ятьох нас забрали, і коли я з фронту прийшов, то в Кияжі самі баби й діти зосталися. Тепер як хто з АТО вернеться – йому пільги, допомога. А в мене – каліки – пенсія три рублі була, і щоб трьох дітей прогодувати, моя жінка ветеранський сухпайок на базар виносила. Діти малі такі, заглядають на той сахар, на ковбасу, але ж ні – мусиш продати, щоб у школі не гірші за інших були, щоб книжки їм купити. Так що теперішня українська власть, скажу вам, непогана. Аби тільки крала менше...».

Оксана БУБЕНЩИКОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---