Їх проводжали під вигуки «Герої не вмирають!»

«Вони загинули за нас» - під таким заголовком видання "День" опублікувало матеріал про волинян, які боролися за нашу свободу. Вічна пам'ять героям, які віддали свої життя за мирне небо над Україною.

Діти бачитимуть тата тільки на фотографії...

З десяти загиблих під Волновахою військових із Волині найдовше рідні й близькі не знали нічого про Михайла Грицюка з села Милятин.

Дружина Леся весь час казала, що доки не побачить тіла чоловіка, не віритиме у його смерть і чекатиме на нього живого. Одні стверджували, що він таки мертвий, інші — що тільки поранений, і цей період невизначеності тягнувся не один день... Важко уявити, в якому стресі перебувала родина. Та дива не сталося. Михайла Грицюка поховали у Милятині того ж дня, коли хоронили загиблих під Волновахою по всій Волині та на сусідній Рівненщині.

Журналіст із районної газети Леонід Кондратюк говорить, що такого, як цей похорон, округа ще не бачила. Михайла відспівали 11 священиків, дорогу від хати до кладовища встелили живими квітами. На панахиді виступив армійський полковник, який просив пробачення у людей за те, що не вберегли наших хлопців. Від влади не виступив ніхто, то ж сказати, що Грицюк загинув за територіальну цілісність України, за те, що і сам — українець, не було кому.

Михайло — звичайний робочий, як кажуть на Волині, хлопець. Був старшим у багатодітній родині, змалку звик до важкої селянської праці. Мав свою господарку і в Милятині, куди прийшов у приймаки з рідних Топилищ. Ніколи й нікому не відмовляв у допомозі, бо ж чоловічі руки в селі завжди треба. Важко гарував на заробітках у сусідній Польщі. Мріяв про власний будинок для своєї сім’ї, цікавився молодіжною іпотекою, і милятинський сільський голова Валентин Ілов уже підшукав для нього невелику хату. Михайло вже збирався розбудовуватиcь, але його мобілізували в армію. І це незважаючи на те, що на одне око практично не бачив, мав виразку шлунка, а ще двоє малесеньких дітей. Синові тільки два, а дочка народилася у квітні цього року, за три дні до мобілізації. У військкоматі тільки сказали, що снайпером служити не пошлють. І відправили аж під Волноваху...

Про обставини, при яких загинув Михайло, велика родина знає те, що й усі. Де у час розстрілу був він, ніхто їм так і не розказав. 5 червня він мав би відзначити 30 років...

Колеги купили бронежилет, але він уже загинув...

23-річного Миколу Бондарука поминали в кафе, де планував святкувати весілля...

«Центр княгині Ольги». Бо саме тут він хотів відгуляти своє весілля... Кажуть, що на похороні Миколи Бондарука його мама плакала, примовляючи: «Прости, сину, що не відкупили тебе від армії, що не вберегли». Але чи міг проігнорувати повістку з військкомату через кілька днів після Дня народження, якщо строкову службу відслужив у десантних військах? Тому й на світлині, яка залишилася від 23-річного Миколи Бондарука, він у голубому береті, свідкові його чесної служби у лавах армії.

Село Заріччя, де живе родина Бондаруків, — це вже майже Володимир-Волинський: місто закінчується і починається село. Тож і навчався Микола у першій міській школі, потім у місцевому професійному училищі. Працював у місцевій філії «Волиньобленерго». У роботі, згадують, був акуратний, уважний і надійний. Майстер телефонував Миколі в армію й запитував, чи потрібно чимось допомогти: 51 окрема механізована бригада дислокується в цьому місті, і вся округа вже кілька місяців методом народної толоки опікується її матеріальним постачанням. Врешті Микола зізнався: «Дуже потрібен бронежилет, бо наш батальйон супроводжують добре облаштовані міліціонери». Всі у «біоніках» («А ми проти них — як дурники», — ще казав Микола), зі зброєю... Коли кошти зібрали, майстер знову запитав: «Може, ще щось потрібно?» — «Ну, ми весь час у полі, немає де зарядити телефон». Йому пообіцяли передати батарейки, які заряджаються від сонця. Як він зрадів: це ж і хлопці зможуть зарядити телефони й порозмовляти з рідними... Кошти на бронежилет зібрали за кілька днів, передали їх батькам. Та коли останні принесли їх волонтерам, які возять допомогу 51-й бригаді на схід України, Микола Бондарук уже був у списку загиблих...

Добра, совісна дитина. Якщо повертався з роботи, ніколи не минав кафе, в якому працювала мама. Знав, що чекає. Від батька навчився ремонтувати автомобілі й навіть його перевершив. Мав багато друзів, але компанію сприймав тверезу. Грав у двох футбольних командах: за Заріччя і за своє підприємство. Восени мав одружуватися. Звістка про смерть сина застала матір у Польщі, де збиралася заробити трохи грошей на синове весілля. Адже Бондаруки крім двох рідних виховали ще й двох прийомних дітей рано померлої родички. До 4-ї години ранку Микола проговорив по мобілці з коханою дівчиною. Колеги мами просили, щоб вона зробила поминки по синові у їхньому кафе. Та родина вирішила інакше: поминали Миколу в популярному у Володимирі-Волинському кафе «Центр княгині Ольги». Бо саме тут він хотів відгуляти своє весілля... Відспівали ж хлопця у тисячолітньому Свято-Успенському кафедральному соборі міста. Поминальні молитви прочитали настоятель костелу Іоакима й Анни ксьондз Лєшек Кошляга та священик Волинської єпархії УПЦ КП протоієрей Микола Гінайло. Біда об’єднала представників різних церков...

Готувався до весілля, яке мало бути у червні...

33-річний Віталій Махновець стояв на посту, коли отримав несумісне із життям поранення в голову

7 квітня йому виповнилося 33, а вже наступного дня отримав повістку. Як і всіх мобілізованих у 51 бригаду, трохи потримали у Володимирі-Волинському, потім на полігоні під Рівним — і відразу в гарячу точку... На 50 чоловіків підрозділу, в якому служив Віталій, було лише кілька бронежилетів. Не голодували, але харчувалися одноманітно. Недарма ж потім у численних відео, знятих на полі бою під Волновахою, бачимо банки з домашніми закрутками, які приносили місцеві мешканці. Бо були й такі, розповідав Віталій рідним, хто розумів, навіщо тут армія, а були й ті, хто погрожував усіх спалити...

Материне серце відчувало, що син не повернеться додому живим. Того ж дня, коли його мобілізували, потелефонувала подрузі й сказала: «Мого Віталіка там заб’ють!». Сина і дочку Марія Махновець виховувала сама, без допомоги й участі чоловіка. Віталій змалку був їй підтримкою й помічником. Закінчив неповну середню школу й не продовжував, хоч як наполягали вчителі, навчання далі. Хотів швидше здобути професію й приносити в сім’ю гроші. Готувався до весілля, яке мало бути у червні, вже й обручки купив. Тієї ночі, коли волинських солдатів так підло розстріляли під Волновахою, він мав стояти на посту з 3 до 8 години ранку. А постових снайпери, розказують бійці, які вижили у тій бійні, знімали першими... Проте Віталій був тільки важко поранений, у лікарню його доставив своєю машиною хтось із місцевих жителів. Але, на жаль, поранення було несумісне з життям.

Його загибель по-особливому сприйняли у рідній Віталію 17— луцькій школі. Тут його не забули. У пам’ять про загиблих у неоголошеній війні волинян біля школи висадили Алею Героїв із 15 дубків. У вічність пішли хлопці, які й самі були як дуби й могли ще багатьма добрими справами примножити славу України, за яку віддали молоді життя, говорять у школі.

Дмитро Йовзик, Павло Попов і Володя Зарадюк були серед найкращих у своїх громадах.

В один день у Луцьку, на Іваничівщині й Маневиччині, у Володимирі-Ковелі та Нововолинську ховали загиблих хлопців і чоловіків. Волинь і вся Україна втратили кращих своїх синів. Коли знайомишся з їхнім життям, розумієш: це були гарні діти для батьків, кращі учні для школи, надійні партнери для колег по роботі.

Молодший сержант, навідник-оператор Дмитро Йовзик працював водієм луцької маршрутки. Кажуть, що своєрідною його візитівкою була... усмішка. Депутат Луцької міської ради Андрій Осіпов пригадує, як перевіряли водіїв на людяність. У салон заходив потенційний пільговик і заявляв, що він має посвідчення й поїде безкоштовно. Звісно, водії часто сварилися, бо ж держава не надто охоче компенсує такі пільги. І тільки Дмитро зі своєю звичною усмішкою доброзичливо говорив: та їдьте собі безкоштовно і на здоров’я! Був одружений, мріяв про сина.

Павлу Попову з Нововолинська 30 червня минуло б тільки 23. Мав 12 років, коли помер батько. Тому так само поспішав здобути професію, аби приносити гроші в сім’ю. Відслужив у армії, про яку мріяв із дитинства. Після служби влаштувався на роботу в приватний автосервіс, ремонтував автомобілі. Ще не знайшов і своєї коханої... Мамі не зізнався, що потрапив на війну.

23-річний Володя Зарадюк був єдиною дитиною у батьків. Класний керівник пригадує, що коли потрібно було прибрати клас, то з дівчатами завжди залишався Зарадюк. Після 9 класу пішов працювати на завод, щоб бути самостійним. Хоч, звісно, єдиній дитині батьки були готові й небо прихилити. Працював і навчався у вечірній школі. Успішно відслужив армію в Білій Церкві в окремій механізованій мотострілецькій бригаді, мав чимало грамот і подяк від командирів. Після служби працював на так званих шабашках. Руки ж мав золоті. Клав бруківку, крив дахи (перекрив дах на хаті у селі Кульчин, де мешкали дідусь і бабуся, у цьому селі його й поховали), мурував будинки. Удома поклав плитку у ванній та на кухні. З 10 років, кажуть батьки, сам мотоблоком орав город і садив картоплю. З полігону під Рівним, де перебував із 51 бригадою, й потім із Донеччини щоранку телефонував мамі. Ніколи ні на що не скаржився, бо не хотів нервувати рідних...

«Захищати кордон пішов би і без повістки»

Лучанин Володя Прокопчук завжди випромінював приязнь і радість життя

На фотознімку Володя Прокопчук виглядає дитя дитям. Юне й відверте хлопчаче обличчя випромінює приязнь і радість життя. Бо таким воно видавалося безкінечним... Восени мав би одружитися. Після повернення з Донеччини, на що сподівався у червні, погуляти з коханою на весіллі у друзів. Солдати, які вижили в тій бійні під Волновахою, розказують: їх тішили, постоїте, мовляв, через вибори, а там і додому.

На війні свого часу побував і батько Володі. Старший Прокопчук — воїн-»афганець», має бойові нагороди. Він мав інше поняття про те, що коїться на сході України, бо вже був під кулями і побачив на власні очі: це неоголошена війна. Просився, щоб мобілізували не сина, а його. Не взяли. Володя ж тільки півроку як відслужив строкову армію. Пішов у неї добровільно, не сачкував. Друзям казав, що обов’язково має відслужити, аби мати честь і гонор справжнього чоловіка. Батькам же казав, що він — патріот, і якби не прислали повістку, все одно пішов би захищати український кордон. Якийсь час мобілізованих тримали в частині у Володимирі-Волинському, потім — на полігоні під Рівним. Звідти Володю відпустили додому, і це була остання з ним зустріч. На похоронах друзі Володі розказували, що в ніч напередодні підступного нападу на волинську частину під Волновахою він стояв на посту, охороняв сон товаришів. Годині о третій ночі йому зателефонувала кохана дівчина. Сказав, що хоче спати, поговорять завтра, бо вже прийшов напарник і він віддає йому автомат.

А через дві години отримав кульове поранення в голову. Його ще рятували медики, та не змогли. Після «чорного четверга» під Волновахою Володимира Прокопчука і ще трьох його бойових товаришів-лучан привезли у місто в понеділок увечері. Володю не могли й занести, як це прийнято на Волині, на ніч у дім. Бо родина, батько якої свого часу чесно виконав обов’язок перед державою, нічого від держави не отримала. Сім’я, в якій, крім Володі, ще є менший син, мешкає в робітничому гуртожитку на околиці міста, в маленькій кімнатці на 12 квадратних метрів. Тож до гуртожитку й підвезли тіло, над яким протоієрей Миколай Бондарук зі священиками відслужив заупокійну літію за спочилим воїном. Потім хресною ходою Володю понесли в храм святого Іллі на мікрорайоні. Сюди всю ніч ішли і йшли люди... Отець Миколай хрестив Володимира, коли той був немовлям. І його попросили батьки, аби й відспівав, вже воїном та Героєм України.

Коли загиблих під Волновахою проводжали з головного майдану Луцька, де відбулася громадська панахида, проводжали за місто, на міське кладовище, Володю Прокопчука повезли повз педагогічного коледжу. У ньому він навчався до армії, і всі студенти, які були на навчанні, директор Петро Бойчук, педагоги вийшли, щоби вшанувати одного зі своїх кращих учнів. На кладовищі над могилою пролунав військовий салют: загиблих волинян ховали з військовими почестями і на місці, де міська влада вирішила облаштувати Алею почесних поховань. «І знаєте, як здригнулися серця, коли пролунали постріли салюту? Адже від куль, які полетіли у небо, і загинули ці хлопці», — сказав протоієрей Миколай Бондарук.

Вічна пам’ять Героям...

ЧИТАТИ ЩЕ: ВОЛИНСЬКИЙ РАХУНОК НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---