Із госпіталю – в бій: волинянин зі «сталевими нервами»

Серед пацієнтів Луцького гарнізонного військового госпіталю чимало таких, які поспішають залікувати рани, аби чимшвидше повернутися на передову, захищати разом з бойовими побратимами Україну від агресора. Та ще й зібрати для друзів теплий одяг та необхідні речі. Один з таких хлопців – боєць батальйону територіальної оборони «Волинь», Василь Михальчук.

Про це повідомляє «Волинська газета».

У Луцькому військовому госпіталі пацієнтів стільки, що яблуку ніде впасти. Ліжка із хворими щільно стоять попід усіма стінами коридору. І саме в такому тісному колі хлопці пробують повертатися у мирне життя.

У кого психіка міцніша, може жартувати і навіть виривати з пам’яті «КамАЗи», доверху заповнені людськими рештками: «Їх ми збирали, коли після обстрілу «градами» йшли обгорілим полем».

Хто не зумів одягнути психологічну броню та досі чує запах «смаженого м’яса і людських кісток» – із ними спілкуються психологи, психіатри.

Але серед сотень хворих є такі «сталеві нерви», які про повернення в бій не лише на камеру говорять.

От і Василь Михальчук із села Березичі Любешівського р-ну прибув до госпіталю з-під Дебальцевого, хвору ногу за два тижні підлікував і відразу тут, у палаті, домовився з бойовими товаришами: «Мене сьогодні виписують! Чекайте! За пару днів приїду!».

Невже, запитаєте ви, 21-річному хлопцеві знову хочеться в сирі окопи? Невже не страшно вкотре опинитися під «градами»?

– Кожному страшно за своє життя , – відповідає Василь. – Але сховатися за випискою лікаря і почуватися зрадником – це ще гірше. Тим більше, там, під Дебальцево, лишився мій товариш, земляк Андрій Шпанчик. Він теж із Березичів, сусід. Коли вся та заваруха почалася, ми разом поїхали в Маневичі у військкомат, записалися добровольцями, півтора місяця проходили бойове злагодження у Володимирі-Волинському і там же ввійшли до складу батальйону територіальної оборони «Волинь».

Про те, що спочатку хлопців обіцяли лишити для захисту області, потім дислокували на кордони Чернігівщини та Сумщини, а зрештою кинули на передову, боєць Михальчук не нарікає. Каже: така вже доля в їхнього роду:

– Мій дід Берлін брав, баба красноармійкою була, тато три місяці партизанив. От і я вирішив не зганьбити честь. Тим паче, четверо моїх старших братів в армію не ходили і зараз воювати – «профнепридатні».

– А як вас рідні на війну відпустили?

– Та ясно, як. Мамка: «Вай-вай-вай!» – вичитала, як на похоронах. А тато – вже як мужик: раз за разом на вулицю виходив, курив, переживав. Але ні слова не сказав: мовляв, не йди.

На запитання, чи повністю укомплектований, Василь Михальчук зізнається:

– Коли у травні пішов добровольцем, то люди з нашого села в церкві гроші зібрали і всім, хто «на фронт», дали по 1 тисячі 200 гривень. «Броніки», на які держава мільйони виділяла, нам в останній момент закупила Любешівська райдержадміністрація. А все решта – одяг, взуття, прилади нічного бачення, ліхтарик – то все волонтери. Якби не вони, то вже давно би наша армія зогнила. Так що честь їм і хвала!

– І кевларову каску маєте?

– Та нє! Вона дорогуща: майже три тисячі коштує. То ми, як починають шмаляти, зразу в окопи ховаємося.

Саме під час обстрілу березичівський захисник травмував ногу, порвав зв’язки та змушений був пройти курс лікування в Луцькому військовому госпіталі.

Минулими вихідними хлопець провідав рідну Любешівщину, розказав землякам політику партії, почув побажання «Тримайся!» та разом із друзями-патріотами знову поїхав на Донеччину.

– Із цими трьома хлопцями ми вже п’ять місяців в одному окопі. У спільному, зрозуміло, а не в тому самому. Бо тербатальйон «Волинь» постійно перекидають. Зараз он узагалі хочуть переформувати (через що ми в Луцьку й мітингували під стінами «білого дому»), – додає Василь. – Так-от, із цими трьома хлопцями разом воювали, в той самий період на Волинь приїхали: я – в госпіталь, Толя із Шацька взяв відпустку через сімейні обставини (в нього троє дітей), Олег із Ратного теж лікувався (бо якраз перед мобілізацією попав в аварію і крепко голова весь час боліла), а Володя з Луцька приїхав і дітей провідати (в нього їх двоє), і власну машину на Схід забрати.

На запитання, що за авто і для чого, Володимир Харченко, 41-річний боєць, відповідає:

– Доки в мирний час у Луцьку працював, купив собі джипа. Але місяць пробув на Донеччині і зрозумів: там із таким транспортом легше буде бойові задачі виконувати.

З яким настроєм дружина та двоє дітей відпускали Володимира, не варто й запитувати. Бо якщо він залишив бізнес, родину, ще навесні записався в батальйон тероборони «Волинь» і не відмовився разом із товаришами зайняти першу лінію захисту, то тут усе без слів ясно.

– За тих чотири дні, скільки я в Луцьку, стараємося разом із друзями зібрати якомога більше теплих речей. Бо хлопці там реально мерзнуть і будуть вдячні за будь-який одяг. Непогано було б тепловізорів підкинути. Словом, багато чого. А ще було боляче дивитися на політичну рекламу, за гроші якої можна весь батальйон «Волинь» одягнути, взути і всім необхідним оснастити.

Зачепивши тему виборів, бійці сміються:

– Були би раді побачити кожного політика особисто: щоб приїхав, передвиборчу програму розказав, – жартує Володя Харченко. – Після такої агітації шляхом природного відбору їх би на порядок менше стало. І серед тих, хто не побоїться бойове хрещення пройти, можна було б і достойних вибрати.

Але довго розмовляти у хлопців немає часу. Але мужні воїни пообіцяли: «Оце повернемося з перемогою – тоді й інтерв’ю будемо роздавати».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---