Іван Швед: «На вулиці від голоду я знепритомнів, мене кинули в яму»

Сьогодні - день пам'яті жертв Голодомору років 1932-1933. 92-річний житель Волині Іван Швед, який вижив у тому пеклі, поділився з "ФАКТАМИ" спогадами про те, як людям вдавалося уникнути страшної смерті, яку їм приготувала радянська влада. Зокрема, варто зауважити, у ті часи дітей в його селі потайки рятувала від голоду правнучка Великого Кобзаря Тараса Шевченка, шкільна вчителька Віра Тимофіївна Шевченко (по лінії старшого брата Микити, бо власних дітей у Тараса Григоровича не було).

Житель Каменя-Каширського Волинської області 92-річний Іван Никифорович Швед, незважаючи на поважний вік, не скаржиться на пам'ять і зір. Ветеран Другої світової війни видав кілька збірок віршів. Він уважно стежить за ситуацією в Україні, хвилюється за хлопців, які зараз знаходяться в зоні АТО, і ... дає розпорядження чиновникам.



- Нещодавно Іван Швед подзвонив і наказав перепоховати вояків УПА - розповіла директор Пнівненской загальноосвітньої школи Тамара Пугач. - Вони покояться у братській могилі в лісі, недалеко від нашого села. Однак перенести останки не так просто. По-перше, потрібно подолати бюрократичну тяганину, а ще знайти гроші на перепоховання. Іван Никифорович багато років керував нашою школою, його обожнювали учні, поважали колеги. Проте від посади директора його звільнили ... за безпартійність.

- Все було добре, поки мене одного разу не запитали, скільки років я в партії - згадує Іван Швед. - Обласне начальство, дізнавшись, що я не є членом Комуністичної партії СРСР, обурилось. Мене стали періодично викликати в район і прохати вступити в партію, обіцяли навіть посаду завідувача районним відділом освіти. Так змучили ці щотижневі походи в райцентр! Адже потрібно було пішки пройти 25 кілометрів тільки для того, щоб почути "Ну що, вже надумав писати заяву в партію?" Коли зрозуміли, що нічого не вийде, вирішили будь-якими способами звільнити з посади. Це зрозуміло, адже я не вписувався в райкомівську звітність - був єдиним безпартійним директором школи. І почалися перевірки за перевірками ... Мало не щоденні комісії перераховували все: стільці, парти, навіть шиферні листи на даху. Нарешті згадали, що у мене виразка шлунка та наполегливо порекомендували підлікуватися. Не можна, мовляв, ризикувати здоров'ям колишнього фронтовика. Так я став працювати просто вчителем української мови та літератури.

- Але чому ви вперто відмовлялися стати комуністом?

- Як я міг вступити в Компартію, яка так чи інакше винна в загибелі безлічі людей? Минуло багато років, але я добре пам'ятаю Голодомор років 1932-1933, коли люди вимирали цілими сім'ями. Наша сім'я жила тоді в селі Поличенці Вінницької області. Перед тим як заморити народ голодом, його повністю пограбували: забрали зерно, овочі, навіть насіння. Влада все відбирали у людей, називаючи це хлібозаготівлями. Насправді тоді конфіскували абсолютно всі продовольчі запаси. Пам'ятаю, у нас забрали не тільки зерно, а й картоплю, буряк, гарбуз, капусту ... У родині було семеро маленьких дітей, мати просила хоч щось залишити з продуктів, але над нею тільки посміялися ...

Дивом уцілів мішок квасолі. Мама веліла нам віднести його на горище і розсипати там, перемішавши з тирсою. Але оперуповноважений, який в черговий раз прийшов до нас додому з двома "заготівельниками", побачив одну квасолину. Нас змусили все зібрати, очистити і скласти назад в мішок. Я потайки затиснув у руці жменю квасолі. Але він помітив і це. Рукояткою нагана ударив мене по зап'ястку, долонька розкрилася, і квасоля покотилася по підлозі разом з моїми сльозами. Рука опухла, і мама потім довго її лікувала.

У селі почався голод. Батьки маленького Івана поховали двох дочок.

- Від постійного голоду у мене опухли ноги, здувся живіт - продовжує Іван Швед. - Я не міг ходити, пересувався тільки повзком. В черговий раз виповз з дому, щоб пошукати на вулиці що-небудь їстівне, але знепритомнів. А повз нашої хати якраз їхали "збирачі" померлих. Мене вважали мертвим, завантажили на віз, а потім кинули в яму, заповнену трупами. Величезну яму наповнювали зазвичай декілька днів, а потім засипали. Я прокинувся від моторошного запаху і поворушив рукою. На моє щастя, це помітила маленька дівчинка, розповіла дорослим. Мене витягли, перевірили пульс і відвезли додому - сам-то йти не міг. Так я повернувся з того світу ...

- Як рятувалася ваша сім'я?

- Моїм батькам якимось дивом вдалося заховати корову Діну. Адже всіх корів в селі або конфіскували "заготівельники" або потайки від них з'їли господарі. Діна ж терпіла голод разом з нами, була страшно худа, у неї стирчали ребрами, і корова нагадувала скелет, обтягнутий шкірою. Але саме їй ми зобов'язані життям. Корова давала щодня цівку молока, ми ділили між собою по краплині. "Заготівельники» на той час вивезли вже все, що змогли знайти, і не показувалися в нашому селі, тому Діну можна було не ховати. Але ми все одно не спускали з неї очей ні вдень, ні вночі: корова жила разом з нами, в хаті. Якби залишили в сараї або хоч на хвилину на вулиці без нагляду, її вкрали б і з'їли. Ми врятували корову, а вона врятувала нас.

З великими труднощами Діна дожила разом з нами до весни, коли із землі пробилася першого трава, і корову можна було вигнати пастися. Але я так знесилів від голоду, що не міг самостійно дійти до луки. Мати прив'язувала мене до Діни, і я просто волочився за коровою. На пасовищі я підповзав до неї і смоктав вим'я.

- Бували в селі випадки канібалізму?

- Пам'ятаю, люди ходили на своїх ногах, а на наступний день їх вже більше ніхто не бачив - наче крізь землю провалилися. У селі, звичайно, здогадувалися, що того чи іншого з'їли, але робили вигляд, що нічого не помічають. Місцева влада теж знали про канібалізм, але ніяких заходів не вживали: вони побоювалися зайвий раз з'являтися в селі.

- Ви ходили в школу?

- Навесні з'явилася трава, листочки, жучки, равлики ... І люди могли вже хоч щось покласти в рот. Наша корова їла вдосталь зелену траву, трохи поправилася і давала більше молока. Я трошки зміцнів і разом з іншими дітьми став ходити до школи.

У нас була дуже добра вчителька Віра Тимофіївна Шевченко. (До слова, як повідомляла Волинська газета, Віра Тимофіївна Шевченко - правнучка Великого Кобзаря Тараса Шевченка. Віра Шевченко була родом із села Моринці, у 1932 році її прислали вчителювати у школу села Поличенці Козятинського району Вінничини, де на той час Іван Никифорович навчався у 3 класі та був просто Іваном Шведом. Але перші враження про Віру Тимофіївну в нього закарбувалися назавжди: «Такої ласкавої, добродушної і щиросердечної вчительки, як вона, в школі ще не знали…»).

Щоб підгодувати голодуючих дітей, вона в портфелі разом з зошитами приносила крихітні варені картоплини і роздавала їх учням. Де вона роздобувати цю картоплю, не знаю досі. Але комусь не сподобалося, що вчителька підгодовує голодних дітей, і на неї донесли. Віру Тимофіївну забрали прямо з уроку. Двоє озброєних чоловіків посадили її в "воронок» і відвезли. А сумували учням пояснили, що вчителька - ворог радянської влади, і за це її посадять у в'язницю. Більше ми Віру Тимофіївну не бачили.

Хочу сьогодні запитати: що поганого зробила моя вчителька? Вона просто приносила картоплю і не давала нам померти з голоду. Якщо мою сім'ю врятувала корова Діна, то Віра Шевченко врятувала життя не одній дитині. Діти ходили в школу, щоб отримати з рук вчительки крихітну картоплину.

Іван Швед зізнався, що в його житті відбувалося багато щасливих випадковостей.

- Про деякі людей говорять: народився в сорочці, а я, уявіть, в прямому сенсі слова народився в овечому кожусі - посміхається Іван Никифорович. - Взимку 1923 року, на Різдво, мої батьки зібралися в сусіднє село до діда. Батько запріг коня в сани і, посадивши на них вагітну маму, відправився в гості. Несподівано в полі розігралася хуртовина, а у мами почалися пологи .... Через хуртовину не можна було зрозуміти, куди їхати. Кінь зупинилася. Тоді батько, недовго думаючи, розстелив в санях кожух і прийняв пологи. Пуповину він перегриз зубами. Незабаром хуртовина вщухла, і до дідуся батьки приїхали вже разом зі мною.

Батько Івана Шведа довго не хотів йти до колгоспу, але врешті-решт піддався на вмовляння.

- Першими записалися сільські бідняки, а потім вже середняки, такі, як наша сім'я - згадує Іван Никифорович. - У нас був кінь, плуги, культиватори, борони, три десятини землі ... Коли батько вступив у колгосп, то наступного ж дня до нас додому прийшли голова, секретар і кілька сільських активістів. Вони розібрали сарай і вивезли весь інвентар, повели худобу. Пояснили, що тепер це суспільне. Довелося все заново наживати ...

- Як ви опинилися на Волині?

- Коли почалася війна, я пішов добровольцем на фронт. Перемогу зустрів у Празі. Демобілізувавшись, пішов вчитися в педінститут. Після війни, в 1947 році, на Вінниччині знову було голодно. Я з дитинства добре пам'ятав це моторошне відчуття, коли постійно хочеться їсти. Вирішив рятуватися в західній Україні. У Пнівненской школі спочатку викладав українську мову та літературу, а в 1948 році мене, як колишнього фронтовика, призначили директором. Тут познайомився з майбутньою дружиною Галиною, вчителькою історії. У нас народилися троє дітей - синочки Ігор та Іван, і донечка Леся.

Іван Швед досі пише вірші, видав кілька поетичних збірок.

- Не можу забути Голодомор, цій темі я присвятив чимало рядків - каже Іван Никифорович. - Хоч і минуло багато часу, біль не проходить. Часто в пам'яті спливають страшні сцени, бачу гори людських трупів. Особи померлих людей переслідують мене, не дають спокійно спати. Ми не вправі забути про тих, хто помер в муках голоду.

ЧИТАТИ ЩЕ: СКОРБОТНІ ЗАХОДИ У ЛУЦЬКУ В ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ 28 ЛИСТОПАДА

Єдине, що можемо зараз зробити,

Хай струни душевні звучать —

На пам’ять свічу воскову запалити —

Хай плаче із нами свіча!

ЧИТАТИ ЩЕ: У ВАШИНГТОНІ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ. ФОТО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---