«Моїм букварем була зброя», – волинський партизан часів Другої світової

31 Липня 2015 17:38

Жахливі події 1941-го тривожать пам’ять живих свідків тих кровопролитних та важких часів. Лише боротьба за Батьківщину та непереборний патріотизм українців, що, здається, передавався з материнським молоком, зміг перебороти фашистську несправедливість. Про своє важке дитинство зі зброєю в руках та дитячий ентузіазм під час війни репортеру Інформаційного агентства Волинські Новини розповідає свідок, ба більше, – активний учасник підпільного руху на Волині Іван Маркович Глущук.

ПОЧАТОК БОРОТЬБИ: БРАТИ ШКОВОРОДИ ТА МАТРОС «АВРОРИ»

...1940-й рік, чути голосний «стогін» літаків, у повітрі пахне страхом – скоро війна…

«Цього року всі відчули дуже напружену ситуацію. Пам’ятаю, батьки, передчуваючи страшне, закопали в землю велику скриню з житом.

У той час у нас на хуторі Поварово села Гута, Ратнівського району, звідки я родом, організовували колгосп, і в селян забирали практично все. Тоді ми з мамою віддали нашого плуга, довго його тягнули…

Потім почалась війна. Ворог дуже швидко захопив територію – західну Україну, західну Білорусь, а сталося це все тому, що кордон між Польщею, західною Україною і західною Білоруссю був погано укріплений, і коли фашисти нападали на Радянський Союз, то створили свою владу і почали грабувати місцеве населення, забирати велику рогату худобу, свиней, курей, вивозити частину на свій фронт, а частину – до Німеччини. Навіть наш чорнозем грузили у вагони і відправлялив свою країну. Не обійшлося без робочого рабства. Хтозна, скільки тоді молодих людей віком від 14 до 42 років у якості робочої сили забрали», – пригадує Іван Маркович.

Тоді ж зі столиці закликали до партизанської боротьби та почали формували партизанські групи на місцях.

«У нас на хуторі жив матрос Григорій Іванович Головій. Він у свій час служив на крейсері «Аврора». В його хаті збиралася передова інтелігенція району, навколишніх сіл, навіть Білорусі. Саме там формувалося підпільне угрупування під керівництвом Степана Шковороди і його брата Корнила. До нього увійшли депутати сільських та районних рад Ратнівського, Заболотівського, Шацького районів та білоруські партизани.

А оскільки його хата була поруч із нашою, то деякі хлопці жили з нами. Ми їх годували, одягали.

У нашій хаті стояла гармата, а мені ж малому було цікаво. Я ще не вмів ні читати, ні писати. Моїм букварем була зброя, яка цікавила мене значно більше, ніж будь-що», – з усмішкою пригадує Іван Маркович.

СЕКРЕТНІ ЗАВДАННЯ ТА ЗНИЩЕННЯ БРОНЕПОТЯГА

Згодом хлопча взяли «послушником» до партизанів. Із 12-ти дітей у сім’ї вижило тільки шестеро.

«Старшому брату Серафиму на той час було 27 років, сестрі Тетяні – 25 років, Арсену – 15 років, Софії – 11 років, Кулині – 9 років, а мені тоді було 7.

Усі ми та наші батьки були задіяні у партизанському русі. Але визнаний партизанами тільки був один я. І лише в 1996 році українська влада знайшла всі документи», – розповідає співрозмовник.

Із неабияким ентузіазмом маленький Іванко виконував завдання, які йому доручали партизани. Одним із найважливіших було розносити спеціальні листівки, у яких закликали до непокори фашистам та до створення партизанських загонів.

«Ці листівки скидали літаки з «великої землі», тобто неокупованої території. Вони починалися і закінчувалися словами: «Смерть німецьким окупантам!».

Я їх розносив хуторами, селами, станціями. Але був не сам, за мною йшов партизан-охоронець, який стежив, щоб зі мною нічого не сталося.

Роздавав листівки приховано – під виглядом жебрака чи пастуха. Для «ролі», щоб нічого не зрозуміли німецькі патрульні, доводилось просити їсти і закурити», – каже Іван Маркович.

Окрім цього, на плечі дитини поклали іще одну місію: разом із батьком блокувати залізницю Ковель-Брест, закладаючи міни під мости, щоб вона не працювала і ворог не міг виносити награбоване.

«Також брав участь у знищенні німецького бронепотяга, який курсував із Бреста до Ковеля. Його завданням було охороняти залізницю і наводити жах на партизанів. Але нам поставили завдання знищити цю машину будь-якою ціною. Моєю функцією було розвідати, коли вона зупиниться на нашій станції.

І 12-го березня 1944 року його вдалося знищити. О 4 години ночі, коли всі спали, хлопці підкотили 2 гармати і завдали удару. Тоді мене від вибуху контузило і поранило обидві ноги. Та нічого, оклигав.

Пам’ятаю, вже коли партизани вибиралися з нашої хати, то один із них подарував мені гарного ліхтарика. Це для мене була дуже радісна подія», – говорить пан Глущук.

ТАЄМНИЦЯ БЕЗЛЮДНОГО ОСТРОВУ

За пасовищем, де ще малим хлопчиськом Іван пас худобу, було густе, заросле вільхою болото. І в тому болоті за 200 метрів від берега був острів. Там і ховалася сім’я Глущаків, коли німці оточили Гуту.

«Щодня ми переходили тягуче болото в 200 метрів туди й назад. Вижили за рахунок м’яса та картоплі, які вдавалось діставати. Але то було дуже важке заняття. Вночі «пливли» в село і ловили овець, телят, діставали картоплю і з цим багажем в руках добиралися до острова. Але привілегія його була в тому, що ніхто й здогадувався, що там хтось живе. Болото й болото – нічого підозрілого.

У нашому селі була велика 6-ти метрова гора. На ні караулили німці з великими гарматами та стрілецькою зброєю. Звідти все село було, мов на долоні. Запальними снарядами вони обстрілювали хати, а ті всі, як сірники горіли, бо ж із солом’яними стріхами.

Якось я на тому острові виліз на дерево і побачив густий дим. І одразу зрозумів – моя хата горить. Спустився з дерева і побіг туди. І почав біля вщент згорілого дому збирати цвяхи. Зверху побачили, що хтось ходить і почали стріляти – поранили в ногу. Та Бог вберіг мене – кістку не зачепило», – ділиться спогадами чоловік.

ПІСЛЯВОЄННИЙ ТЯГАР

Після закінчення партизанського руху, Іван тинявся по дитячих будинках, та через знущання однолітків щоразу тікав. Потім жили то в хаті сестри, то в землянці.

«Після війни життя стало ще важчим. Я ж наймолодшим був, а в братів-сестер уже свої діти й вони більше про них піклувалися.

Одна із сестер жила на іншому хуторі, її хата вціліла, то ми коло неї тулилися, і помаленьку будували свою хату. Коли старший брат прийшов з фронту, ми жили в землянках. Так і виживали, – розповідає Іван Маркович.

Доля хлопця склалася так, що згодом він пішов на роботу на моторно-тракторну станцію, а далі – гірнича школа, будівництво, робота на шахті. Вже у 1953-му Іван поїхав на Херсонщину, та, дуже сумуючи за рідною Волинню, усе ж таки повернувся.

«Коли війна закінчилася, на території нашої області залишилося 36 тисяч партизан і приблизно стільки ж загинуло. Зараз же на Волині лишилося близько 50 чоловік, в тому числі 11 чоловік в Луцьку. Вони й обрали мене головою Волинського обласного та Луцького міського комітетів партизанів і підпільників періоду Другої світової війни», – говорить співрозмовник.

«ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ ТАК, ЯК ЛЮБИМО ЇЇ МИ!»

На питання: що ж допомогло пережити усі ті жахи воєнного часу, Іван Маркович відповідає, не задумуючись.

«Я – українець! Не маю жодного права у цьому сумніватися! Свого часу ми захищали рідну землю, ідучи крізь кулі та страх, аби принести додому мир та спокій. І ви повинні боронити найрідніше. Любіть Україну, так як любимо її ми!», – завершує розмову Іван Глущак.