Історія життя: волинянка-довгожителька розповіла про 100-річний шлях

Довгожителька із села Соловичі Турійського району попри 100-річний вік має світлу пам’ять. За плечима у неї — гектари обробленого, висапаного її руками поля. Під час гостини бабуся розповіла про нелегке життя вдови фронтовика, а ще заспівала нам пісні своєї молодості «Ой воли ж мої круторогії» та «Доля дівчини», - інформує Волинь-нова.

Ганна Самчук була дванадцятою дитиною в Іллі та Клеопатри (Аніхватки – так через незвичне ім'я, дане священиком, звали матір по–вуличному). Говорячи про дитинство, згадує відразу Першу світову війну, коли батьки з дітьми мусили втікати в Росію. А як повернулися в Соловичі, то застали на місці своєї хатини лише купку ще теплого попелу. Тож змерзла дітвора, не довго думаючи, повсаджувала туди руки, аби хоч трішки нагрітися. Заново все наживати було нелегко. З раннього дитинства довелося важко працювати й Ганні. Грошей майже не бачили, от тільки як місцеві польські пани з роду Косінських чи Павулів наймуть, то могли заробити декілька злотих.

— А одного разу покликала нас пані хату білити, – розповідає бабуся. – Їсти нічого з собою не взяли, бо й не було що. За день натомилися, що ледь ноги волокли, а за роботу з нами розрахувалися лише яблуками. Коли ж гроші давали, то могли купити хустину чи взуття якесь.

Одяг же, як розповідає співрозмовниця, виготовляли самі. Сіяли льон, коноплі, робили з них волокно, потім пряли, ткали. Теплі речі шили з домотканого сукна, для цього родина тримала вівці.

У 24 роки зустріла Ганна свою долю – Максима з хутора Чийчево, що розкинувся неподалік Мокреця. Та у травні 41-го забрали його на військову муштру під Овадне. А далі – війна. Не судилося жінці більше зустрітися з чоловіком. Дізналася лише від односельчан, яким вдалося втекти з полону, що він опинився у концтаборі в Хелмі. До початку 90-их Ганна Іллівна так і не відала про долю коханого. Лише при незалежній Україні дочка Надія надіслала в Москву в Товариство Червоного Хреста запит, на який їй дали відповідь, що Максим Самчук помер 3 жовтня 1942 року в концтаборі для військовополонених в німецькому місті Трір.

Піднімати у післявоєнні роки на ноги трьох дочок — Олену, Марію та Надію — вдові було важко. Не раз навіть ходила просити милостиню у сусідні райони. Сама ставала за плуг та борони. На щастя, хата у війну вціліла.

— Як почали німці наступати, то ми зібрали деякі пожитки та й давай тікати, – ділиться спогадами Ганна Іллівна. – Їдемо підводами через поле, а літаки над головами так і гуркочуть. Навіть не знаю, як живими залишились тоді. А коли повернулись, то раділи, що хата ціла. В кімнатах великі вазони стояли, дивани, столи, мабуть, німці штаб тут зробили, а ще — дві великі ікони.

На думку бабусі, саме вони вберегли їхню оселю. Тож і нині ці образи стоять на чільному місці у її домі. Торкнулися сім’ї Самчуків і колективізація, і продрозверстка.

— Приїхала одного разу головиха колгоспу та й давай снопки з хати стягувати, – розповідає Ганна Іллівна. – А я — в плач, прошу, щоб хати не руйнувала, бо хто ж буде бідній вдові ремонтувати. Та як не впиралися, а мусили з хутора в село перебиратися. Забрали в нас сім гектарів поля, пару коней із реманентом та хліва. Хату та деякі пожитки повантажили на дванадцять підвод, та й поїхали у Соловичі. А зруб же потрібно назад скласти. Майстрам заплатити немає чим. То я тим чоловікам, що нам хату будували, переписала трудодні свої і ще двох дочок. А жили на те, що менша заробляла: Надя пасла корів, і за це їй давали зерно. Добре, що корову в нас не забрали. Але сметани та масла ми не бачили, бо все норми встановлювали по здачі продуктів. Бувало, що й зерно майже все забирали.

— Ви стільки пережили за свій столітній вік. А чи довгим він вам видався? – запитую в бабусі Ганни.
— Промайнуло все, як одна мить, – із загадковою усмішкою каже вона. – А жити хочеться. Особливо зараз, коли відчуваю увагу односельців.

Як розповіли рідні Ганни Самчук, її часто відвідують школярі, сусіди, родичі, соц-працівники: допомагають з ремонтом, забезпечують на зиму дровами, заходять та цікавляться життям односельчанки. А ще Ганна Іллівна щаслива від того, що діждала п’ятеро внуків, одинадцять правнуків та шестеро праправнуків.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---