«Допомагатиму, доки не закінчиться війна»,- волонтерка-переселенка в Луцьку

Ця тендітна жінка втекла із пекла війни до Луцька. Але її життя безповоротно змінилося. Світлана Чернобаєва почала займатися волонтерством і допомагає таким, як вона сама – тимчасовим переселенцям і українським військовим, які перебувають у зоні АТО.

Нагадаємо, 5 грудня – Міжнародний день волонтера. Саме ці люди щодня доводять, що не все житті продається й купується, що є в нашому світі місце для самопожертви і душевної доброти. Якби не ці люди – хто зна, як жили б українські військові на передовій і переселенці, яких війна змусила залишати свої домівки.

Світлана Чернобаєва півроку тому приїхала до Луцька з Краматорська. З двома дітьми на руках родина втікала від війни. ЇЇ чоловік отримав повістку до військкомату. Там йому написали, що поки що за станом здоров’я він непридатний. Однак, в разі загальної мобілізації його заберуть теж. Він не ховатиметься – переконує дружина. А поки що по кілька годин щодня вона проводить у центрі «ВолиньSOS».

«Робитиму це, доки не закінчиться війна»

«Це - не робота, це - поклик душі, поклик серця. Я, коли сюди приїхала, побачила як люди стараються, допомагають переселенцям, хлопцям в АТО. Це мене настільки вразило, що я запропонувала свою допомогу. Це для мене не як робота, чи захоплення, це - важливіше. Я дякую тим людям, які відкрили для мене волонтерство і дали можливість цим займатися. Це Тетяна Должко і Юра Волинчук. Вони продемонстрували, як люди можуть стояти один за одного, діяти, допомагати всім, хто цього потребує.Я і раніше я допомагала людям. Мене завжди називали матір’ю-Терезою. Чому? Бо в мене постійно вдома знаходилися ті, хто опинився в складних обставинах. Хоч і мені було не легше. Але я намагалася допомагати людям. І я буду це продовжувати робити, доки не закінчиться війна. І навіть після того допомагатиму, чим зможу».

«Діти-переселенці з Донецької області вболівали за волинську команду»

«Моя основна робота - з переселенцями. Я їх зустрічаю, допомагаю, підказую, куди звернутися з тими чи іншими проблемами. Коли приходить гуманітарна допомога – перебираю речі, складаю передачі на АТО. Скільки у Луцьку переселенців - немає точного підрахунку. Люди то приїжджають, то виїжджають. Але близько 100 родин в Луцьку є.

В основному ми допомагаємо речами. Приходить допомога іноді у вигляді продуктів, миючих засобів. Є й медикаменти, коли, наприклад, захворіла дитина. Основний напрямок нашої роботи - допомога дітям.Проводимо акції, організовуємо дозвілля, водимо на заходи, які в Луцьку відбуваються. Нещодавно Волинь грала з однією з донецьких команд, і ми туди водили дітей. І знаєте, що приємно? Діти-переселенці з Донецької області вболівали за волинську команду. І вони щиро раділи перемозі команди».

«Мій старший син постійно малює для солдатів»

«На потреби АТО ми збираємо і передаємо теплі речі, балаклави, продукти, берці, ліки, бушлати. Всім українським батальйонам ми допомагаємо, хто звертаєься до нас. Мій старший син дуже любить малювати, і він постійно малює для солдатів. Ось тут висять два малюнки. Вдома ними ціла стіна обклеєна. Діти з 17-ї школи теж долучилися і малюють для солдатів, аби передати їм підтримку з власних рук. Це теж важливо.

А ще ми ріжемо матеріал для маскувальних сіток і передаємо ці смужки дівчатам в Самооборону, які їх плетуть. Зараз ми ріжемо білу тканину для зимових маскувальних сіток. Потім вони поїдуть нашим воїнам. Вся консервація, яку ми зібрали, піде на АТО, також ми вже зібрали теплі речі».«Зараз немає жодного бажання повертатися»

«Засновник нашого центру – Тетяна Должко. Але більшість наших волонтерів – переселенці. Я не боялася, що тут їдять дітей, чи лінчують за російську мову. Я боялася лише довгої дороги, бо в нас двоє дітей на руках. Ми їхали навмання, без житла, без перспектив, тут в нас нікого немає. Нам допомагали і волонтери, і звичайні лучани. Без їх допомоги було б тяжко, ми їм невимовно вдячні. Допопомагали Самооборона, автомайдан. Зараз ми вже зняли квартиру, діти ходять в садочок і школу, ми з чоловіком працюємо.Якщо чесно, ми коли сюди їхали, то думали, що трохи побудемо - і повернемось.

Але зараз немає жодного бажання повертатися. Ми готові тут жити далі, працювати, щоб діти тут росли. В Краматорську ми теж платили за зйомне житло. Єдине, що ми втратили – реєстрацію. Нам немає різниці, де знімати квартиру. От лише дітям зміна обстановки далася важче. Вони частіше стали хворіти. Старший трохи легше все переніс, він починає розуміти, що там була війна, згадує, як там стріляли. Молодший переживає це складніше. І зміна клімату на здоров’ї відбилася».«Я зараз живу справді в Україні, і я рада цьому»

«Зараз наше місто звільнене. Але, хоч там стоїть українська армія, в людей залишилось те саме мислення. Вони не хочуть розуміти, що відбувається. Там люди, які залишилися кажуть: нам все одно з ким, аби не бомбили. Я зараз живу справді в Україні, і я рада цьому. Я відчуваю що живу на своїй землі».Розмовляла Юлія Малєєва

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---