Для тих, хто в окопах, «чужої України немає», - журналіст-боєць АТО з Волині

Він був там, де на лінії вогню боряться правда з брехнею, де своє істинне обличчя показують вороги і друзі, де є ті, кому не байдуже і кому - всеодно. Журналіст, редактор інтернет-видання «Вісті Каменя», боєць батальону «Донбас» Богдан Пташник, який отримав поранення на сході, каже, що не шкодує про свій вибір. Про справжніх патріотів України розповідає боєць на сторінках свого видання.

Зараз змушений бути не на передовій, разом з побратимами, а в глибокому тилу – тут, в своєму районі. Через поранення я не можу знову стати в стрій… поки що, принаймні. Я допомагаю нашим місцевим волонтерам. Намагаюсь хоча б якось бути корисним Україні. Я не шкодую ні про що! Не шкодую за втраченим здоров’ям і обмеженнями внаслідок цього, з якими я зіштовхуюся щодня. Я знав на що йду і що може статися. І, якби можна було повернути час назад, без роздумів пройшов би цей самий шлях ще раз. Я пробув на сході не довго, я не здійснив ніяких подвигів, але навряд чи хтось з мої побратимів може сказати, що я погано воював або вчинив безчесну справу… Тому, думаю, маю невелике право висловитись щодо подій в районі, за якими спостерігаю вже більше, ніж два місяці.

Я твердо знаю – те, що ця війна ведеться на сході нашої держави, а не тут, на території Волині, виключно завдяки тисячам і тисячам воїнів-патріотів, які зупинили москальську армію і її приспішників-терористів з так званого ДНР і ЛНР саме там. І не пускають цю чуму вглиб України ціною своїх життів, втраченого здоров'я, загублених кар'єр, бізнесу, нерідко, сімей. Те, що гармати ще не стріляють по наших, волинських, хатах це - їх заслуга!!!

Повірте, з нашим ворогом не можна домовитись. Якщо хтось наївно думає, що «братам північним» потрібні Луганська чи Донецька області, він помиляється. Не зупинили б ми їх там, москалі дійшли би до польського кордону! Сприйміть це як АКСІОМУ, яка не потребує доведень чи обговорень. Озирніться в нашу історію – ви побачите їй тисячу підтверджень.

Але навіть те, що війна йде на нашій луганській і донецькій землі, – мені болить. Бо там я зустрів безліч патріотів, які не роздумуючи віддавали своє життя за Україну! Не розмежовуючи на східну-західну, бідну-багату, російськомовну-українськомовну, свою-чужу, бо для них там, на сході, в окопах, чужої України немає!!!

І сьогодні, коли я чую з уст земляків: «а чого я?», «а за кого я маю воювати – за депутатів і олігархів?», «а мені треба той Донбас і Крим?», «нехай спочатку підуть ті, що при владі, а потім і я», «спочатку дайте мені мало не космічну зброю, тоді я піду» тощо, - мені стає соромно. Справді соромно, бо так говорять мої земляки. Їм, виявляється, наплювати на землю і народ. Бо ж «от коли російські танки підійдуть до нас, тоді Я ПІДУ ВОЮВАТИ!!!». А коли нашу землю плюндрують на донеччині чи луганщині – значить це нормально?! Вдумайтесь: «коли російські танки підійдуть до нас, тоді Я!!!! ПІДУ ВОЮВАТИ!!!»… тоді для чого потрібен будеш один з другим, коли москалі прийдуть аж сюди!!! Тоді вже пізно буде. Ось відповідь вам усім на такі питання! Та ви й самі знаєте її. Просто такими «відмазками» намагаєтесь, хоч якось, хоч перед самими собою, виправдати власні нікчемність і боягузство.

Краще – мовчати. Не хочеш воювати, волонтерити чи допомагати нашим воїнам – не треба! Якось обійдемось без вас. Але не смій один з другим відкривати рота і «нести» таку ахінею. Особливо, коли ховаєшся за жінок і матерів, які оббивають пороги військкоматів, органів влади, лікарень. Їх я зрозуміти можу. Кожна матір хоче, щоб її син був живий і неушкоджений. Кожна дружина прагне, щоб чоловік був поряд… Ще раз скажу – жінок, матерів, сестер я можу зрозуміти. Але не здорових бугаїв, які пускають соплі до пупа і канючать про важку долю, вибиваючи собі комісовку чи звільнення від призову, а потім круто «рассєкають» по кафе і барам, хизуються, геройствують… І на своє виправдання «народжують» вищевказані і їм подібні запитання-виправдання.

… У нашій історії є один дуже повчальний епізод: В 1675 році кошовий отаман Сірко визволив iз кримського полону 7 тисяч бранців. Чотири тисячі сприйняли це з радістю і охоче поверталися в Україну. Решта ж три тисячі висловили бажання залишитися в Криму, бо там у них залишились майно, будинки... Отаман Сірко вирішив проблему дуже просто: послав козаків і ті порубали зрадників… ...Сірко став на коліна і гірко заплакав, промовляючи: «Пробачте мене, мої земляки, але краще буде, якщо душі ваші спочинуть в ангельських обіймах, ніж ви будете народжувати ворогів землі української на наші козацькі голови».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---