Давній Володимир. Спогади лікаря

«Я родом з містечка Берестечка. У 1957 році я закінчила Львівський державний медичний інститут, санітарно–гігієнічний факультет. Це був перший випуск на західній Україні лікарів санітарного профілю. До Володимира–Волинського потрапила за направленням міністерства, як лікар– епідеміолог», – розповідає волинянка Галина Мацюк інформаційному агентству Буг.

З Луцька до Володимира тільки двічі на день ходив автобус. А з Берестечка до Луцька і того не було. Отже, до Луцька з Берестечка я летіла тримісним кукурузником. У Луцьку саме проводилося будівництво доріг – кругом все розкопане… Мені потрібно було дістатися «Красного» району у Луцьку. І я пішла пішки: відійду трохи з двома чемоданами і вертаюся за третім. Я зустріла знайомого з Берестечка і він допоміг мені донести мої речі до «Красного», – повідомляє Галина.

Автостанції у Володимирі не було. На місці пам’ятника Данилу Галицькому була маленька дерев’яна будка, де сидів касир і продавав квитки.

У Володимирі я зупинилась на кілька днів у своєї колеги, яка закінчила педіатричний факультет Львівського державного медичного інституту у тому ж році, що і я. На роботу вийшла 12 липня, і до початку серпня мене призначили виконувачем обов’язків головного лікаря. Потім я працювала епідеміологом. Через тиждень приїхала жінка з Одеського інституту, яка вже мала певний стаж в медицині, теж з направленням на посаду епідеміолога. А ставка на той час була тільки одна.

Головним лікарем району була Окладна. І вона попросила, щоб я перейшла на 0,5 ставки в інфекційне відділення, правда ненадовго, бо та жінка не змогла в нас працювати, і їй дали відкріплення. І таким чином я повернулась на посаду епідеміолога. Протиепідеміологічні і санітарно–гігієнічні заходи знаходились на післявоєнному рівні.

У місті вразила велика кількість примітивних буфетів, забігайлівок. Неподалік від собору Різдва Христового був «Голубий Дунай». Холодильників не було, проточної води не було, каналізації не було. Повна антисанітарія! З 1964 року ці забігайлівки почали потрохи закривати, як такі, що не відповідають санітарним нормам. До того часу доводились прикладати багато зусиль, щоб не було спалахів кишкових інфекцій.

Храми міста використовувались не за призначенням. У костелі, наприклад, був меблевий магазин. У соборі Різдва Христового був склад змішторгу. І десь приблизно у 80-их роках там планували зробити РАГС та ресторан.

Будівництво другої школи проводилось без дозволу відповідних служб.

При проведенні геологічних робіт виявили глибокі підвали. І вирішили будувати школу в іншому місці. Але за примхою секретаря райкому партії, що дуже хотів там бачити школу, вночі вирили котлован, і таким чином розпочали будівництво, бо були затрачені певні кошти. Як відомо, через короткий час, приміщення школи було аварійним і виникла необхідність будувати нову школу. Вона була побудована в парку, в гарному місці. Хоча і тут не обійшлося без протиріч. Багато мешканців Володимира хотіли, щоб був збережений парк. Люди, чиї будинки і подвір’я прилягали до парку, також були проти нового будівництва, бо їхні хати йшли під зніс. У той час увага на те, що школа мала будуватись на колишньому кладовищі, не акцентувалась.

Щорічно у парку імені Гагаріна організовували виставки сільськогосподарської продукції : восени вивозили свиней, корів, картоплю, буряк і т.д. Також часто були концерти.

Територія, де зараз площа, була незабудована і використовувалась як базар. Оскільки магазинів не було, там продавалась риба, м’ясо, овочі. Люди ставали у величезні черги, щоб щось купити.

По вулиці Ковельській були одноповерхові напівзруйновані будиночки. Потім, з часом їх трохи підремонтували, а потім позносили і почалося будівництво багатоповерхових будинків.

З 1945 року при Володимир–Волинській районній лікарні було організовано санітарно–епідеміологічне відділення. Воно розміщувалось в житловому комунальному будинку у 3-ох кімнатах, з яких 2 кімнати займали бактеріологічна та санітарно–гігієнічна лабораторії, а в іншій кімнаті–епідеміологічний відділ, дезінфекційний відділ та відділ гігієни харчування. Тут також здійснювалась стерилізація медичних інструментів на керосинових нагріваючих приладах. У відділі працювали лікар–епідеміолог, помічник епідеміолога, помічник санітарного лікаря, дезінструктор, дезінфектор і санітарка.

Санітарно–епідеміологічне відділення було забезпечене гужовим транспортом: підводою та двома кіньми. Радіус обслуговування складав 17 кілометрів. Багато сіл знаходилось у прикордонній полосі, і, щоб потрапити у таке село, треба було мати пропуск. От, наприклад, якщо треба було поїхати до Стенжарич чи до Коритниці, то як зранку виїжджали на підводі, то поверталися аж під вечір. Машини тоді була рідкість. За перепрацювання ніхто нічого нам не платив.

На той час по району реєструвались такі захворювання як: дифтерія, поліомієліт, токсичні форми скарлатини, кір, сипний тиф, туляремія, сибірська виразка, черевний тиф. У нас було декілька випадків поліомієліту серед дітей, декілька випадків дифтерії, багато кишкових захворювань, а найчастіше зустрічалась хвороба Боткіна – до 100 випадків на рік. Вакцинація дітей проводилась на дому.

У 1954 році санітарно–епідеміологічне відділення перемістили в приміщення шкірвендиспансера по вулиці Тельмана, а згодом на вулицю Осипенка. Опалення було пічне. Вранці санітарка розпалювала грубку, а з вікон дуло, бо вікна були благенькі. А вже пізніше наше відділення було підключене до центрального опалення котельні інфекційного відділення. Цим питання довелося займатися мені.

У 1958 році ми отримали перші електричний термостат, автоклав та пересувну дезкамеру, яку за потреби ставили на підводу і їхали в село. Також у цьому році партійними органами була виділена газова плитка і стара машина ГАЗ–51, і це була наша перша автодезкамера у районі.

З 1962 року СЕВ зайняв приміщення по вулиці Осипенка. Там було 7 кімнат. У трьох кімнатах розміщувався оперативний відділ, а в чотирьох – бактеріологічна і санітарно–гігієнічна лабораторії. Пізніше санітарно–гігієнічну лабораторію перевели в окремий будинок.

Протягом 60–70–их років значно покращилась матеріально–технічна база. Виділели 3 автодезкамери, 2 автомашини для оперативної роботи. Лабораторії отримали нове сучасне електрообладнання: автоклави, термостати, сушильні шафи, електричні центрифуги та ваги, холодильники.

У 1964 році СЕВ перейшло в ІІ категорію, а в 1966 – у І категорію. Якщо у районі налічується більше 65 тисяч населення, то має право бути зареєстрована санітарна служба І категорії. Штат був додатково укомплектований лікарями по комунальній гігієні, по гігієні харчування, по гігієні дітей і підлітків, паразитологом та лаборантом.

Пізніше санітарно–епідеміологічний відділ був реорганізований у санепідемстанцію, яка фінансувалася з обласного бюджету. Завдяки роботі цієї служби значно зменшилась кількість захворювань, масштабних спалахів по садочках і по школах не було, траплялись лише поодинокі випадки. Якщо виникало захворювання на кір у дітей, школу закривали на карантин на 21 день, щоб запобігти поширенню хвороби.

Наш район був першим по Україні, де проводились щеплення проти кору. У 70-х роках всі лікарі уже мали вищу категорію та великий стаж роботи.

Головний лікар обласної санстанції Булига домовилася з проектною організацією про виготовлення проекту, а райвиконком мав це оплатити. Звичайно, до нас прийшов голова райвиконкому Олексюк Г.М. оглянути наше приміщення. Жахливі умови праці його вразили і він виділив гроші на проект. Таким чином у 1976 році для нас побудували нове приміщення. Мені доводились багато приділяти уваги доставці будівельних матеріалів. Ми самі своїми силами робили там благоустрій. У нас був дуже дружний колектив.

Весною насадили багато дерев, а дощів було мало, і чоловіки кожного вечора приходили поливати ці дерева.

На технічному оснащенні тоді вже перебувало 3 автодезкамери, пересувна автолабораторія, машини УАЗ–452, ГАЗ–69, Москвич-412. Санстанція була об’єктом цивільної оборони на випадок війни і дублером обласної санепідемстанції.

На той час існувала розгалужена мережа лікувальних закладів: інфекційне відділення, шкірвенвідділення, роддом, онкодиспансер, туберкульозна лікарня. Це були самостійні заклади і кожен мав свого головного лікаря та свою бухгалтерію. З часом всі вони стали відділеннями лікарні, і стали підпорядковуватись одному головному лікарю. Терапевтичне , неврологічне, дитяче відділення, хірургічне відділення розміщувалися в корпусі «білої» лікарні, де зараз роддом, а в підвальному приміщенні була швидка допомога і приймальне відділення. Поліклініка займала частину «червоної» лікарні. За кожним лікарем була закріплена певна установа, де він проводив заняття з цивільної оборони по наданню медичної допомоги. Були створені санітарні дружини. Один раз на рік виїжджали в ліс і проводили конкурси, практичні заняття. Працівники райвиконкому, райкому партії також їздили перевіряти готовність до оборони.

Захворювання на туберкульоз в усьому світі має епідеміологічний характер. Це захворювання успішно лікували у 1956–1957 роках, коли винайдений був стрептоміцин. Зараз туберкульозні палички адаптувались і стали стійкими до антибіотиків. Сучасні нові антибіотики є дорогими і їх не надають медзаклади в достатній кількості для лікування хворих. При призначенні ліків перевага надавалася не наркоманам і алкоголікам, а людям трудівникам. Необхідно було кожного року робити флюрографію та проходити курс протирецидивного лікування весною та восени. Захворювання виявляли при зверненні за медичною допомогою. Алкоголіки, наркомани, бродяги не лікувались і вмирали. Але їхні ряди стали поповнювати люди, що виходили з тюрем. Коли я приїхала на роботу, то туберкульозна лікарня була в Устилузі, в будинку Стравінського, і два відділення на валах городища у Володимирі–Волинському, які з часом були закриті.

Система лікування в Радянському союзі була безкоштовна. Всі лікарні забезпечувались медикаментами. Серед інфекційних хвороб найбільш поширеною була дизентерія. Всі хворі лікувалися в стаціонарі 4 дні одними антибіотиками, 3 дні перерви, а потім 4 дні – іншими антибіотиками, потім знову перерва, і вже після повторного обстеження виписували додому. Якщо це були працівники громадського харчування або транспорту, то їм ще додатково проводили протирецидивне лікування.

Був випадок: в Амбукові захворів чоловік. Поклали його в інфекційне відділення. Виявили у нього черевний тиф. Врятувати його не вдалося. Почали шукати, де б він міг заразитися. Поїхали до нього додому. Жінка виявилась носієм інфекції. Вона була досить активною. Її запрошували на проводи в армію, на весілля для приготування їжі. Це було небезпечно. Її забрали в інфекційне відділення. Вона пройшла три цикли лікування і все одно залишилась носієм інфекції. Захворювання не піддавалось лікуванню навіть в інституті інфекційних захворювань у Києві. У сім`ї було складне становище: дочка працювала зоотехніком у колгоспі. Мала доступ до молока. Її довелося відсторонити від роботи. На щастя, більше ні в кого у сім’ї не виявили тої страшної хвороби. У селі були прикордонники. То лікарі санепідемстанції читали лекції для населення і для військових. І як не дивно, ту жінку і далі запрошували для приготування їжі на весіллях. В одного з прикордонників жінка була медсестрою. Брали вони молоко в інфікованої жінки, хоч і знали, що цього робити не можна. Захворів чоловік, потім і медсестра. А в них була маленька дитина. З Росії приїхали родичі і забрали ту дитинку. Наша СЕС повідомила про цей випадок обласну СЕС, та СЕС по місцю вибуття дитини, а вже там шукали населений пункт, де перебувала дитина. Інфікувалось ще кілька родичів. І так хвороба почала поширюватись далі. Завдяки швидкому реагуванню, поширення хвороби вдалося припинити. Ніхто не помер. Це було у 60-их роках.

Прикрий випадок трапився і на місцевому маслозаводі. Одна із працівниць мала дизентерію. Працювали тоді без рукавичок. Як наслідок, сметана була заражена дизентерійною паличкою. Багато людей потрапили у лікарню. У школах та садочках спалаху хвороби не сталося, бо, згідно з рекомендаціями санітарної служби, сметану давали дітям тільки кип`ячену.

В районі, у Хобултові, була захворюваність на холеру. Спалах цієї хвороби стався в Одесі. Вчителі з Хобултови, які відпочивали на морі, заразилися. На той час санітарна служба працювала досить чітко. В нас вже були дані і ми поїхали з пересувною лабораторією їх обстежити. Захворювання ще не було, а збудник вже виділявся. Необхідна була госпіталізація. З інфекційного відділення виписали всіх хворих. Бо треба було щоб інфіковані холерою хворі не мали ні з ким контакту. Працівники лабораторії та інфекційного відділення під охороною міліції утримувались в лікарні, щоб ніхто не пішов додому, для того щоб запобігти поширенню інфекції. Далі лабораторія обстежила всіх жителів села. В`їзд і виїзд з Хобултови були заборонені. Вивіз молока з місцевого колгоспу також був заборонений. Таким чином, вдалося придушити спалах холери. Цей випадок трапився на початку 80–их років.

Коли сталася Чорнобильська катастрофа, я, як головний лікар санітарної служби, заборонила торгівлю продуктами на вулиці. Але ця пропозиція не була врахована.

Був навіть випадок спалаху сибірки. У Зарічанському колгоспі був падіж худоби. Спочатку думали, що вона чимось отруїлася. А потім виявили сибірську виразку. Із Суходіл помер чоловік, що обслуговував цю ферму. На одній із ферм, де вирощували норок, довелося знищити всіх звірів, яких годували м`ясом павших тварин. Паличка сибірської язви може зберігатися у землі сотні років.

Щоб запобігти виникненню та розповсюдженню інфекційних хвороб СЕС проводила перевірки на таких вразливих об’єктах як кондитерських цех, ковбасний цех, молокозавод, їдальні, дитячі садочки майже щотижня. Основну увагу приділяли санітарним вимогам. Потім нашу діяльність перевіряла прокуратура. І якщо в закладі не було серйозних порушень і не був складений протокол, то вважалось, що наші робітники займаються корупцією. Вимагалось більше шукати порушень та накладати великі штрафи. Це було негарно та несправедливо. Якщо було складено мало протоколів, то лікарям СЕС оголошували догани.

Для працівників СЕС проводились різні заходи.

Наприклад, конкурси кращих за професією. Це було схоже на екзамен. Молоді працівники старалися підучитися, більше навчитися, щоб отримати звання кращого по професії. У певний день збиралася комісія і методом опитування обирався кращий з молодих медиків.

До дня медичного працівника у будинку культури проводилися концерти. На свято міста завжди організовували виставки квітів.

Володимир–Волинська санепідемстанція була школою обласної бази передового досвіду обласної санстанції. У нас часто були міністерські комісії. На нашій базі проводився республіканський семінар по організації профілактики кишкових інфекцій. Сюди з’їхалися представники СЕС з цілої республіки. Проводився цей семінар у передовому колгоспі у Березовичах. Проводився на базі нашої СЕС і виїзний семінар з головними лікарями санепідемстанцій, що проходили місячну перепідготовку в Києві.

Працюючи головним лікарем доводилось багато уваги приділяти молодим лікарям, які майже щорічно мінялись, вибуваючи за місцем проживання. Санепідемстанція займала перше місце в обласному соціалістичному змаганні. За свою працю у 1979 році я отримала почесне звання Заслуженого лікаря України.

Коли я приїхала у Володимир на роботу, птахофабрика являла собою невеликі пташники, збиті з дощок та покриті: які шифером, а які – соломою. Вони знаходились на території, яка зараз прилягає до нинішньої птахофабрики. Також був невеликий корпус, де була адміністрація.

Коли мій чоловік у 1970 отримав пропозицію очолити птахофабрику, вона була у досить занедбаному стані. Не виконували план одержання яєць. Однак до кінця року ситуація змінилась на кращу. За територією птахофабрики почали будувати інкубаторний цех. Потім кожного року добудовували пташники. Для цього треба було у Києві «вибивати» гроші та дозвіл на будівництво. Також будували житло для свої працівників.

Спочатку рідкі відходи вивозили на прилеглі поля, а потім почали зводити очисні споруди. Курячий помет сушився і продавався .

На фабриці ростили курей , що несли яйця та півників на м’ясо, розводили також качок. Територія була досить великою, і щоб не косити траву, завели овець, які успішно цю траву поїдали.

Працівники птахофабрики обідали безкоштовно у фабричній їдальні. Для цього вирощували свиней. Для дозвілля були басейн і сауна.

Птахофабрика була представлена на Виставці досягнень народного господарства Української РСР – як результат багаторічної позитивної роботи. Працівники неодноразово нагороджувалась грамотами ЦК України і ЦК профспілки. Директор Мацюк Віктор Йосипович нагороджений дипломом виставки 1982 року, а також двома орденами.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---