Чужа війна очима волинського бійця

«Не думаю, що ця війна швидко закінчиться, бо для багатьох політиків і олігархів вона просто вигідна…»,– розповідає волинський військовий, який повернувся із пекла та пережив дві війни.

Коли у 80–их роках під час військової строкової служби Василь Куденчук з Берегового Рожищенського району попав в Афганістан, мама Ольга Василівна виплакала всі очі. Вставала і лягала з молитвою на вустах. А як жінка раділа кожній скупій вісточці сина, яку опісля перечитувала по кілька разів.

В далекій невідомій країні, де Василеві довелося під кулями та обстрілами подолати не одну тисячу кілометрів, адже був шофером, він щодня протистояв смерті, не раз переживав втрату товаришів і, щонайголовніше, пізнав справжню чоловіку дружбу, яка нині вже перевірена роками.

Щира мамина молитва вберегла Василя Куденчука, допомогла вижити у тій чужій війні, він щасливо повернувся додому.

Та навіть мирне життя, де було і кохання, і щасливі миті народження дітей, не стерли з пам’яті чоловіка невимовно важкі спогади про афганську війну.

… Село затягувало постійними клопотами. Василь та Тетяна Куденчуки обзавелися чималим господарством, аби в сім’ї був достаток і діти мали все необхідне. У постійних турботах про землю, врожай та господарство непомітно минули роки. І тішилось батьківське серце, що найстарший Андрій вже справжній господар, красунею виросла молодша Ольга, тішила дитячою безпосередністю найменша Катруся. Хоч працювали тяжко, та хліб і до хліба мали.

І тут війна на Донбасі. Війна проти тих, з ким в Афганістані стояли пліч–о–пліч. Усвідомити це було нелегко, та Василь Сафронович бачив для себе єдиний вихід – стати на захист України.

Звичайно, рідні сприйняли рішення глави сімейства неоднозначно. Дружина Тетяна ще намагалась чоловіка відмовити, бо ж не те здоров’я вже на п’ятому десятку, аби воювати, мама ж Ольга Василівна була переконана, що син від свого не відступиться, бо за характером надто впертий, що задумав, те й зробить.

Василь Сафронович вважає своє рішення виваженим. Пояснює коротко, не хотів, аби син у своїх двадцять, коли мобілізують, побачив те, чого набачився він в Афганістані.

– Я вже трохи прожив, та й досвід військовий за плечима маю, тому й пішов у військкомат, – говорить наш співрозмовник.

Василя Куденчука мобілізували під час третьої хвилі. Пройшов навчання на Яворівському полігоні, здобув професію гранатометника. А згодом у складі 24–ої механізованої бригади потрапив у саме пекло військових подій.

Село Кримське Луганської області – передова лінія фронту, де нашому землякові разом з побратимами під постійним вогнем противника, серед поля, в дощ та спеку довелось утримувати українські позиції не один місяць поспіль.

Василь Сафронович ні на що не нарікає, не жаліється, не хизується власними військовими подвигами. Більше говорить про залізну 24–ку загалом (так називали їхню бригаду за мужність, проявлену у боротьбі з ворогом, інші військові). Згадує загиблих товаришів, запеклі бої на 29–ому та 31–ому блокпостах, які контролювали його побратими, постійні артобстріли Бахмутки та атаки сепаратистів на Кримське – цей стратегічний населений пункт, який військові 24-ої бригади утримували на межі людських сил, часто навіть ціною власного життя.

У травні 2015–го гранатометника Василя Куденчука перевели у 53-тю окрему механізовану бригаду. І знову передова – Авдіївка Донецької області. За словами дяді Васі, а саме так нарекли свого старшого товариша побратими, обстріли цього стратегічного населеного пункту практично не закінчувалися ні вдень, ні вночі, ні в період так званого перемир’я.

- Особливо гаряче було, коли стояли на підступах до Донецького аеропорту, всього за чотири кілометри від летовища. Сепари нас щедро посипали Градами, Саушками, а ми давали гідну відсіч. Перший раз в житті відчув себе мільйонером, коли дві машини гранат вистріляв, – зізнається наш співрозмовник.

Загалом 46–річний Василь Куденчук не надто говіркий. Болючі для нього ці спогади. Лише коли згадує про полеглих товаришів, мимохідь говорить і про застарілу техніку, яку доводилось лагодити власноруч, і яка часто підводила (це ж тільки подумати, вояки навіть мали кулемет «Максим» зразка 1910 року, випущений в 44–ому), і про не завжди злагоджені накази керівництва, і про його продажність.

А коли запитуємо, який бачить сценарій розвитку військового протистояння, Василь Сафронович відповідає відверто: «Не думаю, що ця війна швидко закінчиться, бо для багатьох політиків і олігархів вона просто вигідна. Тому нам потрібно згуртуватись, аби побороти зовнішнього ворога і водночас навести лад в країні. І якщо для цього доведеться знову взятись за зброю, не буду вагатись ні хвилини, бо хочу, щоб мої діти жили і працювали у мирній країні. А щоб змінити країну на краще, активним повинен бути кожен з нас, бо ж батьківщина у нас – одна».

Нині ж Василь Сафронович вже близько півроку намагається відновити душевну рівновагу після пережитого у колі дружної родини. А війна йому сниться чи не щоночі, і та – чужа, і сьогоднішня.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---