Чорнобиль. Таємниці «міста-примари» очима лучанина

Чорнобиль… Уже 28 років він болить пекучою раною на території рідної України. Страшна катастрофа залишила після себе «міста-примари» та купу нерозгаданих таємниць. Однак і сьогодні є люди, які, попри усі перестороги, їдуть на заборонену територію, аби на власні очі побачити страшну велич екологічного апокаліпсису.

Серед таких екстремалі й лучанин Олег Мелещук, якого навідати «радіоактивну зону» переконав власний кум. У повсякденному житті Олег працює звукооператором, однак того разу він вирішив відірватися від рутинного життя та переступити межу непізнаного. Хлопець каже, що після поїздки у «мертву зону» його життя та світогляд змінилися назавжди.

Як народилась ідея відвідати зону відчуження? Адже багато хто остерігається радіації…

Така ідея виникла спонтанно. Все дуже просто: мій кум запропонував мені поїхати з ним на проводи. Він сам переселенець з Чорнобиля. Йому було років шість, коли вони разом з родиною звідти виїхали. Кожного року на 9 травня туди їздить безкоштовний автобус. Усі, хто раніше жив на цій території, їздять на цвинтар вшанувати пам'ять померлих родичів та подивитись на оселю, у якій мешкали. Утім, як правило, до хати дістатися годі. Адже за стільки років усі стежки позаростали деревами та кущами. За ними будинків й не видно.

Коли ми йшли до колишнього помешкання кума, побачили лише ліс – справа та зліва суцільний чагарник. Він каже: «Уявляєш, це моя вулиця». Я довго не міг повірити, як таке може бути. Однак, придивившись, я побачив зарослі мохом хати.

Взагалі знайомі вважали мою поїздку до Прип’яті дурістю. Усім було важко второпати, чому ж я туди їду.

А дозиметра з собою брали?

Звісно, нас перевіряли й до в’їзду в зону Відчуження, й тоді, коли поверталися додому – уже в автобусі. До речі, норма радіації у тій місцині перевищена у п’ять разів. А якщо ненароком зійти убік з потрібної стежки, доза радіації може збільшитись іще в кілька десятків разів.

Косервація часу, або «музей Радянського Союзу»

Найбільше мене здивувало те, що там – своєрідний музей Радянського Союзу, тобто усе так, як і було раніше. Звичайно, хати напівзруйновані та закинуті, без вікон та без дверей. А якщо врахувати те, що у центрі міста стоїть величезний пам’ятник Леніну, а з гучномовця лунає радянська музика (її завбачливо увімкнув хтось із персоналу), то це взагалі... Того дня туди приїхало близьк 40 автобусів зусієї України. Що дивує. Що коли ми приїхали – це було начебто живе місто, але минув день, і усі поїхали. Тож місто затихло та знову вимерло. Залишився лише обслуговуючий персонал.

Ти спілкувався з місцевим населенням? Чи вони не бажають йти на контакт?

Ні, якраз таки навпаки. Вони із задоволенням спілкуються. Адже таку кількість людей вони можуть побачити лише один-два рази на рік. Насправді місцеві живуть один від одного дуже далеко. Може бути один житловий будинок, а через кілометр ще один, тоді два наступні ще через кілометр.

Молоді у Чорнобилі немає взагалі

Наскільки я знаю, на території Чорнобиля дітям жити законодавство не дозволяє взагалі. Там мешкають ті, хто свого часу повернувся на цю територію. В основному це старі люди. Мені довелось зустріти дідуся, який вирощував на території зони відчуження бичків та корівок. Хотів нас вгостити молоком, але ми тактовно відмовились. Багато риби у річках. Ми не хотіли брати. Може, там і нема радіації, однак якось лячно. І знамениті чорнобильські соми – це не міф. Вони повсюди.

На конях Пржевальського проводять досліди

Так, тварини там є, але особисто я окрім комарів нікого не помічав. Хоча ні, коли ми в’їжджали, на території Чорнобиля паслись коні Пржевальського. Кажуть, що на них проводять досліди, визначаючи яким чином радіація впливає на тварин.

Вразив «рудий ліс». Він не надто відрізняється від звичайного лісу, але його колір дуже похмурий. Там «фонить». Тому наша група в ліс не їздила.

У Чорнобилі думки чорно-білого кольору, тоді як у повсякденному житті - кольорові

Його я бачив тільки здалеку. Коли приїжджаєш до Чорнобиля, одразу з’являються філософські думки. Різниця у тому, що в повсякденному житті ми звикли думати «по-кольоровому», а там – «по-чорно-білому». Гнітить досить важка та тягуча атмосфера, від того й виникають тяжкі думки: для чого, навіщо, скільки території, скільки людей загинуло заради прогресу?

У Чорнобилі є пам’ятник ангелу. З арматури…

Нас привезли до Чорнобиля. Спочатку ми походили по території, аби освоїтись. Там є центральна частина, де й знаходиться пам’ятник Леніну. Його ще на зруйнували. Є й магазин, у якому я, знову ж таки, боявся щось купувати. Ще у центрі є алея із назвами сіл, які зникли з обличчя Землі.

Вразив і пам’ятник ангела, виконаний із арматури.

Цвинтар техніки

Я бачив справжнє кладовище техніки. Не військової, а повсякденної. У Чорнобилі є цілий парк, куди звозили тролейбуси, автомобілі та навіть танки після вибуху на ЧАЕС. Кажуть, що ліпше туди не йти, аби не опромінитись радіацією. Тож я спостерігав за цим «цвинтарем» здаля.

Майно із закинутих будинків розтягнули мародери

Я бачив закинуті будинки, точніше те, що від них залишилось. Люди покидали їх в екстреному порядку, тобто усе відбувалося дуже швидко. Одна жінка, якій не пощастило усе пережити, розповідала, що під час евакуації встигла вхопити лише подушку та трохи одягу. Все інше залишилось: меблі, залишки одягу. Тепер ці оселі порожні – їх розграбували мародери та мисливці за металом. Собі на згадку про поїздку не взяв нічого й кума переконав не брати.

То все ж таки, чи варто туди їхати?

Однозначно! Бо з моменту в’їзду на територію Чорнобиля змінюється усе: думка, світогляд. Починаєш серйозніше дивитись на речі. Навряд чи ті, хто побував у цьому місті, викинуть звичайну батарейку на смітник замість того, аби віднести на пункт утилізації. Виникає неабиякий страх перед екологічною катастрофою внаслідок забруднення навколишнього середовища.

Довідково:

Чорнобильська катастрофа — екологічно-соціальна катасрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року року, розташованої на території України (у той час — Української РСР ). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім.

Дозиметр— обладнання, прилад для визначення або потужності дози іонізуючого випромінювання (радіації), отриманої приладом (і тим, хто ним користується) за деякий проміжок часу, наприклад, за період перебування на деякій території або за робочу зміну. Вимірювання вищезгаданих величин називається дозиметрією.

Кінь Пржевальського - прародич свійського коня. В Монголії цей вид називають "тахі". Відрізняється від останнього генетично і має 66 хромосом, замість 64. Власне це і є східний підвид диких коней, західний підвид якого — тарпан, очевидно, був пращуром свійських коней. Оскільки тарпанів було винищено до кінця 19 століття, то зараз кінь Пржевальського — це єдиний існучий вид диких коней.

Розмовляла Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---