Чого боїться Донбас: фотоподорож у минуле

Прихід Євросоюзу на ці землі у свідомості людей означає кінець усьому. Вони бояться, що їхні підприємства більше не відповідатимуть стандартам, що "все відберуть", і буде нічим годувати дружину та дітей.

Що відбувалося на Донбасі до початку збройного конфлікту? Які процеси передували перетворенню цього робітничого регіону на гарячу точку на мапі Європі? Ці питання не давали спокою Валерії Мироненко - молодій фотохудожниці із Алчевська. Про це повідомляє "BBC-Україна".

Три роки тому вона переїхала жити до Північної Америки, але на Донбасі залишилася її родина, тож вона часто повертається додому. Під час таких відвідин у Валерії і виникла ідея зафіксувати життя на сході України таким, як воно є, адже багато цікавих деталей вдалося розгледіти саме з відстані.

Так вона створила цілий Клацнути проект. Дивлячись на ці знімки, люди часто нарікають, нібито їх зняли багато років тому, але авторка відповідає, що насправді більшість фото зробила минулого літа.

Все через те, що Донбас, за її словами, наче застиг у радянській епосі - за 20 років там майже нічого не змінилося, особливо якщо говорити про робітничі поселення, як Алчевськ і Первомайськ.



На світлинах Валерії багато людей старшого віку. Вона пояснює це тим, що багато молоді справді намагається виїхати до більших міст, де заробити на життя можна не лише фізичною працею.

До того ж, старші люди, на переконання фотохудожниці - найактивніші жителі регіону. Вони ходять на вибори, беруть активну участь у мітингах, стежать за новинами. Через це виходить, що долю Донбасу здебільшого вирішує покоління, що народилося у 50-60 роках минулого століття, каже Валерія.



На знімку вгорі - оселя однієї алчевської бабусі. Валерія спілкувалася із такими, як вона, готуючи фотопроект про ветеранів. Розповідає, що здебільшого такі люди живуть бідно - бабуся запропонувала гості чаю, але виявилося, що цукру у неї вдома немає.

Написи ручкою на шпалерах - це номери телефонів. Бабуся - єдина, у кого в під'їзді все ще є телефон, тож сусіди приходять до неї, коли потрібно викликати швидку або зателефонувати комусь, і залишають потрібні цифри прямо на стіні.



Ці квартири давно не бачили ремонту та нових меблів. Житло цього чоловіка "оздоблене" газетами та рекламними буклетами, вікна затулені деревиною, щоб було тепліше - зими на Донбасі, хоча й здебільшого без снігу, але холодні.



Напевно, колись це була найкрасивіша будівля в Алчевську. Багатозальний кінотеатр, збудований німецькими полоненими після Другої світової, мав свою "родзинку" - у центральній залі висів величезний портрет Сталіна, який створював ілюзію, ніби радянський правитель спускається сходами вниз. Нині кінотеатр в аварійному стані і не працює. Але сторож будівлі досі переконаний, що народові потрібна "сильна рука", як у Сталіна.

Такої руки прагнуть багато людей на Донбасі, розповідає Валерія, і багато з них як приклад бажаного бачать Володимира Путіна.



Кіоски, на переконання авторки, є ще однією рисою міст, яка нагадує про їхнє радянське минуле. Торгівля і малий бізнес на Донбасі менш розвинені, ніж, приміром, на заході України, помітила вона. За її словами, більшість людей працюють у "секторі на зарплаті".

У цьому, за її словами, справжня різниця між жителями сходу і заходу України: на відміну від більшості надуманих приводів для ворожнечі, люди справді по-різному заробляють гроші, вони оточені різними картинами щоденного життя.



Кожна залізнична станція на Донбасі - це завод і поселення, що виникло навколо нього. Вражають масштаби цих радянських гігантів, що інколи більші за місто. У США чи Канаді таких заводів не знайти, каже Валерія, яка останнім часом жила здебільшого у тих країнах.

Багато площ цих велетенських споруд перестали використовувати, а коли завод зупиняється повністю - місто поблизу нього помалу вимирає. Навіть затримка із зарплатнею на такому підприємстві раптово стає відчутною для всіх жителів. Попри міцні сталеві опори, це дуже тендітний організм.





Коли завод зупиняється, людям не залишається нічого іншого, окрім як піти працювати на копанку. Якщо подивитися на Донбас із космосу, то такими нелегальними шахтами, наче місячними кратерами, він скопаний весь. Більшість із них розташовані далеко у степу.

Побувавши біля такого отвору в породі, спершу важко повірити, що для людей це просто вхід на роботу, ділиться враженнями фотохудожниця: "Ти сідаєш і їдеш невідомо куди".



За допомогою автомобіля людину спускають до шахти - за породою. "Москвич" - це розкіш, каже Валерія, зазвичай для цього використовують двигун від мотоцикла. Тут навіть існує власна "професійна мова": двічі смикнути за трос - ванна повна вугілля, тричі - "перекур". Так спілкуються між собою той, хто на поверхні, і той, хто під землею.

Але працювати на копанці, за словами гірників, все одно краще, ніж на шахті: по-перше, не треба платити хабара, щоб влаштуватися; по-друге - зарплату платять щодня. До того ж, працювати доводиться набагато ближче до поверхні.





Шахти Донбасу - справді страшне місце. Їхня глибина нерідко сягає кілометра. Опустившись, ще 5-7 кілометрів треба іти до місця виробки, несучи на собі обладнання. Єдине світло навколо - це ліхтарики, закріплені на головах шахтарів. А тоді - лізти у виробку всього 80 сантиметрів заввишки. І так щодня...

Буває, що це вугілля не покидає меж складу, оскільки його вартість через таку тяжку працю людей стає надто високою, каже Валерія. Більшість обладнання на шахтах давно застаріла, і аби продовжити роботу, його потрібно негайно модернізовувати.



Доменна піч



Але ще страшніше, ніж у шахті - у доменній печі. Бо у шахті тихо, а в печі ріки розпеченого чавуну, усе грюкає - розповідають робітники. Піч на фото - одна з найбільших у колишньому СРСР. Коли перебуваєш всередині, обличчя буквально обпалює, розповіла авторка знімків.



Коксохімічний завод

Коксохімічний завод в Алчевську - ще небезпечніше підприємство. Здоров'ю, окрім всього іншого, шкодить ще й радіація. Але його робітники отримують доплати, житло.

Валерія Мироненко розповідає, що прихід Євросоюзу на ці землі у свідомості людей означає кінець усьому. Вони бояться, що їхні підприємства більше не відповідатимуть стандартам, що "все відберуть", і буде нічим годувати дружину та дітей. Саме тому, за її словами, Майдан на Донбасі бачили як проблему, яка порушила їхній спокій.

Хоч життя на Донбасі і демонструє його жителям непрості картини, у них вони бачать власну стабільність, яку так цінують у цьому регіоні, додає фотохудожниця.



Усі знімки - Валерії Мироненко. Текст - Валерії Мироненко і Романа Лебедя.

ЧИТАТИ ЩЕ: ЧОМУ ПОРОШЕНКО НЕ ВВОДИТЬ ВІЙСЬКОВИЙ СТАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---