Бійці «Світязя» полягли у «коридорі безсмертя». Спогади побратимів

Загиблі бійці роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» - це воїни світла, які назавжди залишаться у серцях рідних та друзів. Спогади бойових побратимів про цих воїнів опублікував сайт волинської міліції.

Тіла п’яти правоохоронців роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» невдовзі повернуться додому скорботним «вантажем 200» після трагедії під Іловайськом і знайдуть спокій у рідній землі.

Нагадаємо, завтра о 10:30 у верхньому храмі Свято-Троїцького кафедрального собору відбудеться відспівування загиблих. Об 11.00 на Театральному майдані - громадянська панахида.

Вони одягнули міліцейську форму і погони не з примусу чи страху, а через винятковий патріотизм і любов до Батьківщини. Вважали своїм обов’язком захищати Україну, тому пішли добровольцями захищати східні рубежі, вступивши до лав спецпідрозділу «Світязь».

Пройшовши бойові хрещення під Ясинуватою та в запеклих боях за Іловайськ, мужні хлопці не зрадили присязі, сумлінно виконуючи всі накази. Однак вони зустріли свою смерть у жорстокому та нерівному бою… 29 серпня бійці «Світязю» разом із добровольчими батальйонами та військовими ЗСУ залишали Іловайськ, ідучи колоною через гарантований «зелений коридор». Хто ж знав, що, здавалося б, безпечний вихід із міста стане для них страшною смертельною пасткою?..

Мирну колону противник засипав нищівним вогнем із різних сторін. Стріляли із артилерійської зброї установок «НОНА» і танків «ПТУРів». Вибухи, залпи… Крики та стогін поранених, сотні бездиханних тіл, земля, омита кров’ю, хаос...

Довгих чотири місяці рідні та колеги сподівалися, що вони живі, жевріла маленька надія побачити живими дорогих синів, чоловіків, батьків. Досі правоохоронці вважалися безвісти зниклими, колеги та керівництво обласного управління міліції доклало чимало зусиль, аби розшукати хлопців, дізнатися про їх подальшу долю. Однак із смертельних лещат вони, як і багато інших бійців, уже не вирвалися. Волинські правоохоронці розділили трагічну долю ще багатьох бойових побратимів, вони стали одними із тих Героїв, які полягли смертю хоробрих. Їх тіла було віддано землі. Поховали бійців у Запоріжжі. Відшукати місця їх поховання вдалося завдяки титанічним зусиллям рідних, родичів та збігами ДНК-профілів у ході досудового розслідування.

БОЄЦЬ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Про загиблого фельдшера роти рядового міліції Олександра Сивого колеги-побратими згадують як про хлопчину із розумними очима, який вмів вислухати, душевно поговорити. Зі слів заступника командира спецпідрозділу Ігоря Дрючана, він мав надзвичайно тонке почуття справедливості та гостро реагував на неправду. Навдивовижу цей хоробрий хлопчина мав тонку душевну організацію. Ставився до роботи та виконання службових обов’язків – надвідповідально.



- Пригадую, коли у нас з’явилися перші поранені, важко було всім дивитися на муки хлопців. Коли Іщук помер на руках «Дока», він до мене підійшов, присівши навпочіпки, зі словами: «Куща» немає…». У безвихідній ситуації він зробив усе, що від нього залежало, але стан Володимира був надто тяжкий, - розповів правоохоронець. - Коли ми були в Іловайську, частина наших на чолі із командиром вирушила на укріп район, зі мною в садку, де ми дислокувалися, лишилося шестеро хлопців. Ближче до ранку почав працювати снайпер. Нас брали штурмом. Сепаратисти вигукували: «Укропы, здавайтесь». Хлопці враз напружилися, в ту мить «Док» розрядив емоційну струну, несподівано заспівавши пісню «А лента за лентою набої подавай…». Ці слова звучали непафосно, а йшли з глибини душі. Ми підхопили цю пісню, настрій відразу змінився, тиша закінчилася, ми дали гідну відсіч ворогу. У ту мить я відкрив його ще одну світлу сторону. Боляче та прикро усвідомлювати, що він не з нами.

Після повернення зі Сходу Олександр планував одружитися…

ВОЇН СВІТЛА

Максим Ляшук став одним із перших добровольців, які поповнили лави «Світязю». Його вибір був зважений та рішучий. Адже йому двічі судилося одягнути міліцейську форму. Вдруге – і в останнє…



Розповідаючи про загиблого командира взводу №2 роти «Світязь» лейтенанта міліції Максима Ляшука, Ігор поділився незнаними сторінками його життєпису. Отримавши травму в підрозділі УБОЗ «Сокіл», де він працював, юнак ще проходив довгу реабілітацію, однак здоров’я не дозволяло повноцінно виконувати службові обов’язки. Тому після служби в ОВС став вчителем. Любив працювати з дітьми, ходив з ними в походи:

- Воїн світла - це наш Максим, наш «Яр». Був надзвичайно дисциплінованим та авторитетним міліціонером. Можу сказати, що він – правильний міліціонер: діяв по честі, по совісті, по справедливості. Він творив Революцію гідності своїми руками: був на Майдані. Завжди відповідальний, рішучий, сміливий, справжній патріот.

Він, як і решта наших колег-побратимів, власною кров’ю прописав сторінку в історії боротьби українців за незалежність. Максим став би гідною основою для нової реформованої міліції.

Коли бійці проходили підготовку перед від’їздом на Схід, «Яр» ділився своїми знаннями, які отримав за роки служби в ОВС. Вчив багатьох елементарних речей – правильно тримати зброю, звільняти захоплені об’єкти, захоплювати заручників. Про сім’ю говорив мало, але із надзвичайною теплотою. Часто переглядав сімейні фото у своєму мобільному телефоні.

Вдома коханого чоловіка не дочекалася молода дружина. Без батьківського плеча назавжди залишився син Матвій...

НАДІЙНИЙ ПОБРАТИМ

Вдивляючись у фото Олександра Сацюка («Бєлого»), Ігор зізнається, що про таку втрату тяжко навіть згадувати. Молодий хлопчина, взяв до рук автомата та прийшов на війну, виборювати незалежність та мир на своїй землі.



- У цей світ людина приходить із світлим і темним началом, – роздумує міліціонер. – В одних переважає зло і жадібність, у інших – добро, любов, щедрість. Війна «сканує» людину, проявляє її якості. У військових подіях ти пізнаєш товариша, друга, брата або ж ворога. Війна відкрила для нас Олександра як надзвичайно світлу людину.

Він не встиг створити власної родини... Йому виповнилося лишень 19, однак був дорослим не за роками - в очах ми бачили розум та мудрість 30-річного зрілого чоловіка. Завжди спокійний та врівноважений, без страху та нервозності, без зайвих емоцій та рухів. Завжди знав та розумів, що він робить, для кого і навіщо.

Зовні зібраний та підтягнутий, самоорганізований. У виконаннях поставлених завдань виявляв справжню рішучість та демонстрував надзвичайну сумлінність і щире прагнення дійти до кінця, тому завжди стояв поруч до бойових побратимів плечем до плеча.

Похід у мирній колоні став навіки останнім для рядового міліції… Вже давно висохли батьківські сльози за загиблим сином...

ПРАВООХОРОНЕЦЬ – У ДУШІ

Серед тих, хто віддав своє життя за вільну Україну, були і досвідчені правоохоронці, і прості хлопці. Ніколи не загояться рани від непоправної втрати у рідних, близьких колег міліціонера взводу №1 Віктора Шолухи. Його жертва ніколи не буде марною.



Період боротьби бійців «Світязю» у боях за Ясинувату та Іловайськ був доволі стислим. Лишень 20 днів на східних рубежах, але тривожних спогадів вистачить на все життя. Про таких, як «Шериф», колегам хочеться згадувати і довго говорити. Простота, невимушеність у спілкуванні відкритість серця, життєлюбство – цей ряд його якостей був нескінченний. Досі колеги згадують його як завзятого бійця, щиру, трудолюбиву людину. Віктор любив роботу, якою все життя жив, любив техніку, з нею він був на «ти».

- Віктор, як професійний водій, від початку нашого відрядження на схід працював із добровольцями батальйону «Миротворець». Згодом у «зеленому коридорі» я потім побачив його обстріляний автобус. Лобове скло було пошите автоматною чергою, а задня частина автобуса була пошкоджена «ПТУРами», поряд працював БТР, лежали мертві. Віктора серед них не було. У мене ще довгий час жевріла надія, що він врятувався: можливо, у полоні і подасть про себе звістку. На жаль … Як він загинув, ніхто не знає, - згадує Ігор.

Він не міг пройти повз, не міг залишитися осторонь. У рядового Шолухи попереду було ціле життя, довга стежина сімейного щастя, але не судилося. Замість полону Віктор обрав героїчну смерть…

ВІРНИЙ ПРИСЯЗІ МІЛІЦІОНЕР

Поранену пам'ять, змучену жахіттями нічних сновидінь тих співробітників, які повернулися, вилікувати неможливо. Іловайський жах не стерти з життя кнопкою на клавіатурі. Однак колеги максимально зберегли у своїх спогадах образ дисциплінованого та небагатослівного міліціонера взводу №1 Сергія Помінкевича («Чех»). Врятуватися, визволити, допомогти – ці якості відрізняли його з-поміж усіх бійців роти.



Зі слів бойових побратимів, мужній правоохоронець дуже відповідально ставився до виконання службових обов’язків та наказів, був надзвичайно відважним і рішучим. Завжди готовий підтримати побратимів. З таким колегою не було страшно на війні. З ним - хоч у бій, хоч у розвідку.

- Останнє, що виразно пам’ятаю ,– це нічний обстріл школи у Іловайську. Не було світла, лише спалахи освічували темні руїни закладу, де колись навчалися діти. Навпроти мене сиділи Маляревський та Сергій, час від часу я бачив їхні освітлені залпами обличчя. Тоді Маляревський сказав: «Таке відчуття, що ми в іншій реальності», на що Сергій відповів: «Я ніколи не подумав би, що за кілька днів міг потрапити у таке пекло. Ніколи б не міг подумати, що це пекло буде на нашій землі». Ці слова назавжди викарбувалися у моїй пам’яті, - пригадує міліціонер.

Ніхто не скаже рідним, за яких обставин загинув «Чех», але можна сказати одне – він поліг смертю хоробрих.

Дружина втратила останню надію на повернення додому чоловіка. Зі східного фронту не дочекалися батька донечки - 1-річна Марта та 4-річна Юлія...

Іловайський коридор став для кожного із них своєю страшною трагедією - недоспіваною піснею, незавершеною справою, розстріляним коханням, обірваним сімейним щастям… Вони покинули це життя на полі страшних втрат, але – непрограної битви...

Герої – серед нас. Вічна слава та пам’ять нашим побратимам!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---