1939 рік: шлях Бандери через Волинь
На відміну від «вождя світового пролетаріату» Владіміра Лєніна, нога якого ніколи не ступала на нашу землю, але пам’ятники якому бовваніли чи не в кожному селі, Провідник однієї з гілок ОУН Степан Бандера таки побував на Волині.
Хоча монументів йому не збудували ніде – навіть у Луцьку. До слова, на спорудження пам’ятника Бандері у Луцьку виділені сотні тисяч гривень з міського та обласного бюджетів, однак ці кошти залишаються неосвоєними.
ЧИТАТИ ЩЕ: РОМАНЮК САБОТУЄ СПОРУДЖЕННЯ ПАМ’ЯТНИКА БАНДЕРІ У ЛУЦЬКУ?
Про шлях Бандери через Волинь пише Данило Забайкальський у своїй статті на «Волинській газеті».
13 вересня 1939 р., коли ще гітлерівські полчища продовжували наступ на Варшаву, а західні області Білорусі та України вважалися спокійними тиловими районами, у Брестській тюрмі стався бунт. Група в’язнів-націоналістів, скориставшись розгубленістю наглядачів та адміністрації, зуміла звільнити самих себе, а ще – свого провідника, який перебував в одиночній камері під особливою охороною. Так Степан Бандера зумів вирватися на волю значно раніше обумовленого 13 січня 1935 р. судовим вироком пожиттєвого терміну: вже через 5 років після ув’язнення!
За ґрати Степан Андрійович, як і решта 11 подільників, потрапили не тільки за приналежність до Організації Українських Націоналістів, але й за організацію вбивства тодішнього міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої Броніслава Пєрацкі. Спочатку всіх засудили до смертної кари, але згодом варшавська Феміда змилостивилася, що, врешті-решт, і врятувало Степанові Бандері життя.
Досі тривають дискусії про маршрут пересування Степана Бандери з Бреста до Львова. Зрозуміло, що елементарний аналіз карти бойових дій того часу показує: на польську територію – по той бік нині прикордонної річки Західний Буг – він рухатися не міг. Тому прямував, найімовірніше, на південь у бік або Шацька, або Ратного.
Дорога виявилася не тільки далекою, але й небезпечною. Як на кожній війні, поряд із героями, які воювали з коричневою навалою на фронті, в тилу з’являлися банди злочинців та мародерів, які нерідко скоювали навіть убивства. Загальну нестабільність доповнювала й та обставина, що буквально за 4 дні після втечі Степана Бандери з польської катівні зі Сходу почався наступ «червоних визволителів». А це загрожувало майбутньому провідникові однієї з гілок ОУН неминучою загибеллю – тільки вже в безкрайніх просторах сталінського ГУЛАГу…
Ось як згадував цей епізод свого життя Степан Бандера: «Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як із польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. І на Волині, і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю та інші бойові припаси для майбутньої боротьби».
Оце, власне, й усе, що особисто написав про пересування нашим краєм в охопленому війною вересні 1939-го Степан Андрійович. Із Волині, до речі, він потрапив до Сокаля, а звідтіля – до Львова і, таємно перебравшись через уже радянсько-польський кордон, емігрував в Італію.
А тут, до речі, залишився на чолі оунівців, які вціліли після польських та радянських репресій, Іван Скоп’юк, який на початку німецько-польської війни теж зумів достроково звільнитися з тюрми, де відбував 10-річний термін ув’язнення за так званою «Коломийською справою». Фактично це його зв’язкові й вивели Степана Бандеру з побратимами через наш край на Галичину, і це саме він, втративши після еміграції всіх видних членів ОУН на Заході будь-які контакти з Центральним проводом, до березня 1940-го розбудував в області доволі потужну та дієву сітку націоналістів-нелегалів.
Виступаючи проти політики налагодження контактів із представниками третього рейху, Іван Скоп’юк потрапив у немилість до керівників Центрального проводу ОУН, перейшов на нелегальне становище, де, врешті-решт, був заарештований органами НКВД СССР. 13 липня 1941 р. за вироком військового трибуналу його розстріляли.
Аналізуючи організаційну мережу ОУН на Волині того періоду, слід зазначити, що польські каральні органи доволі ефективно її знищували. Але основоположні структури – вціліли. Вони створювалися, як зазначалося в березневому звіті Головного управління Центральної слідчої служби до Волинського воєводства управління «Про хід ліквідації ОУН на Волині», найбільш активно у 1937 році зусиллями Івана Климіва, який разом із Василем Савичем і Василем Коханським організували з центром у Володимирі-Волинському Окружний провід ОУН.
І саме ті, хто на низовому та середньому рівнях і належали до підпільних осередків волинських націоналістів, і допомогли Степанові Бандері цілим та неушкодженим пробратися через Волинь у безпечніше місце.
Існує також версія, що Степан Андрійович якийсь час переховувався чи то в селищі Луків Турійського району, чи то в селищі Голоби Ковельського району. Мало того, вербальні свідчення (перекази слів тих, хто розказував) навіть доводять, що Степан Бандера зумів налагодити настільки тісний контакт із представниками місцевого населення, що відчув глибоку симпатію до однієї з молодих волинських зв’язкових ОУН. Але документальних підтверджень цього немає.
Відтак лише вересневий шлях Степана Бандери з Берестейщини на Галичину саме через Волинь і залишається єдиним достеменним фактом цікавої, героїчної та трагічної біографії Провідника однієї з гілок ОУН, в’язня польських та німецьких тюрем і концтаборів та жертви підлих убивць із НКВД. Щоправда, досі в нашій області не збудовано жодного пам’ятника на честь Степана Бандери, і навіть у Луцьку зведений кілька років тому постамент досі залишається без скульптурної композиції.
До слова, нещодавно на Волині автопробігом відзначили річницю Колківської республіки, яка утворилася дещо пізніше - у березні 1943 року. Тоді повстанські відділи ОУН-УПА звільнили від фашистів та більшовицьких партизанів населені пункти п'яти районів Волинської області. Утворився острівець вільної, незалежної Української Держави, яка проіснувала по листопад 1943 року.
ЧИТАТИ ДЕТАЛЬНІШЕ: ЯК 70 РОКІВ ТОМУ КОЛКИ ОГОЛОСИЛИ СТОЛИЦЕЮ УКРАЇНИ
Пам’ятник морякам Пінської флотилії та Війська польського, які загинули в боях із більшовиками у вересні 1939 року на кордоні Волинської та Брестської областей.
Головне фото: Степан Бандера у 40-ві роки минулого століття. Фото з архіву та автора.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Хоча монументів йому не збудували ніде – навіть у Луцьку. До слова, на спорудження пам’ятника Бандері у Луцьку виділені сотні тисяч гривень з міського та обласного бюджетів, однак ці кошти залишаються неосвоєними.
ЧИТАТИ ЩЕ: РОМАНЮК САБОТУЄ СПОРУДЖЕННЯ ПАМ’ЯТНИКА БАНДЕРІ У ЛУЦЬКУ?
Про шлях Бандери через Волинь пише Данило Забайкальський у своїй статті на «Волинській газеті».
13 вересня 1939 р., коли ще гітлерівські полчища продовжували наступ на Варшаву, а західні області Білорусі та України вважалися спокійними тиловими районами, у Брестській тюрмі стався бунт. Група в’язнів-націоналістів, скориставшись розгубленістю наглядачів та адміністрації, зуміла звільнити самих себе, а ще – свого провідника, який перебував в одиночній камері під особливою охороною. Так Степан Бандера зумів вирватися на волю значно раніше обумовленого 13 січня 1935 р. судовим вироком пожиттєвого терміну: вже через 5 років після ув’язнення!
За ґрати Степан Андрійович, як і решта 11 подільників, потрапили не тільки за приналежність до Організації Українських Націоналістів, але й за організацію вбивства тодішнього міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої Броніслава Пєрацкі. Спочатку всіх засудили до смертної кари, але згодом варшавська Феміда змилостивилася, що, врешті-решт, і врятувало Степанові Бандері життя.
Досі тривають дискусії про маршрут пересування Степана Бандери з Бреста до Львова. Зрозуміло, що елементарний аналіз карти бойових дій того часу показує: на польську територію – по той бік нині прикордонної річки Західний Буг – він рухатися не міг. Тому прямував, найімовірніше, на південь у бік або Шацька, або Ратного.
Дорога виявилася не тільки далекою, але й небезпечною. Як на кожній війні, поряд із героями, які воювали з коричневою навалою на фронті, в тилу з’являлися банди злочинців та мародерів, які нерідко скоювали навіть убивства. Загальну нестабільність доповнювала й та обставина, що буквально за 4 дні після втечі Степана Бандери з польської катівні зі Сходу почався наступ «червоних визволителів». А це загрожувало майбутньому провідникові однієї з гілок ОУН неминучою загибеллю – тільки вже в безкрайніх просторах сталінського ГУЛАГу…
Ось як згадував цей епізод свого життя Степан Бандера: «Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як із польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. І на Волині, і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю та інші бойові припаси для майбутньої боротьби».
Оце, власне, й усе, що особисто написав про пересування нашим краєм в охопленому війною вересні 1939-го Степан Андрійович. Із Волині, до речі, він потрапив до Сокаля, а звідтіля – до Львова і, таємно перебравшись через уже радянсько-польський кордон, емігрував в Італію.
А тут, до речі, залишився на чолі оунівців, які вціліли після польських та радянських репресій, Іван Скоп’юк, який на початку німецько-польської війни теж зумів достроково звільнитися з тюрми, де відбував 10-річний термін ув’язнення за так званою «Коломийською справою». Фактично це його зв’язкові й вивели Степана Бандеру з побратимами через наш край на Галичину, і це саме він, втративши після еміграції всіх видних членів ОУН на Заході будь-які контакти з Центральним проводом, до березня 1940-го розбудував в області доволі потужну та дієву сітку націоналістів-нелегалів.
Виступаючи проти політики налагодження контактів із представниками третього рейху, Іван Скоп’юк потрапив у немилість до керівників Центрального проводу ОУН, перейшов на нелегальне становище, де, врешті-решт, був заарештований органами НКВД СССР. 13 липня 1941 р. за вироком військового трибуналу його розстріляли.
Аналізуючи організаційну мережу ОУН на Волині того періоду, слід зазначити, що польські каральні органи доволі ефективно її знищували. Але основоположні структури – вціліли. Вони створювалися, як зазначалося в березневому звіті Головного управління Центральної слідчої служби до Волинського воєводства управління «Про хід ліквідації ОУН на Волині», найбільш активно у 1937 році зусиллями Івана Климіва, який разом із Василем Савичем і Василем Коханським організували з центром у Володимирі-Волинському Окружний провід ОУН.
І саме ті, хто на низовому та середньому рівнях і належали до підпільних осередків волинських націоналістів, і допомогли Степанові Бандері цілим та неушкодженим пробратися через Волинь у безпечніше місце.
Існує також версія, що Степан Андрійович якийсь час переховувався чи то в селищі Луків Турійського району, чи то в селищі Голоби Ковельського району. Мало того, вербальні свідчення (перекази слів тих, хто розказував) навіть доводять, що Степан Бандера зумів налагодити настільки тісний контакт із представниками місцевого населення, що відчув глибоку симпатію до однієї з молодих волинських зв’язкових ОУН. Але документальних підтверджень цього немає.
Відтак лише вересневий шлях Степана Бандери з Берестейщини на Галичину саме через Волинь і залишається єдиним достеменним фактом цікавої, героїчної та трагічної біографії Провідника однієї з гілок ОУН, в’язня польських та німецьких тюрем і концтаборів та жертви підлих убивць із НКВД. Щоправда, досі в нашій області не збудовано жодного пам’ятника на честь Степана Бандери, і навіть у Луцьку зведений кілька років тому постамент досі залишається без скульптурної композиції.
До слова, нещодавно на Волині автопробігом відзначили річницю Колківської республіки, яка утворилася дещо пізніше - у березні 1943 року. Тоді повстанські відділи ОУН-УПА звільнили від фашистів та більшовицьких партизанів населені пункти п'яти районів Волинської області. Утворився острівець вільної, незалежної Української Держави, яка проіснувала по листопад 1943 року.
ЧИТАТИ ДЕТАЛЬНІШЕ: ЯК 70 РОКІВ ТОМУ КОЛКИ ОГОЛОСИЛИ СТОЛИЦЕЮ УКРАЇНИ
Пам’ятник морякам Пінської флотилії та Війська польського, які загинули в боях із більшовиками у вересні 1939 року на кордоні Волинської та Брестської областей.
Головне фото: Степан Бандера у 40-ві роки минулого століття. Фото з архіву та автора.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
.jpg)
