МандроСвіт із Луцька - нарешті в Африці

Коли в подорожі питання грошей стоїть гостро, доводиться шукати найдешевші способи проживання, харчування і розміщення. І при всій нашій любові до автостопу, іноді це - не найдешевший спосіб мандрівки.

Тому, зваживши всі за і проти, ми з Оленою вирішили з Мадрида в Марокко летіти літаком. Знайшли квитки з Мадрида в Марракеш за 18 євро, і це розвіяло всі сумніви. Тим більше, що строки «піджимали» - от-от мали почати діяти наші потом і кров’ю зароблені марокканські візи.

Тож, купили квитки туди й назад, але ще довелося доплатити 15 євро за 15 кілограмів багажу, бо авікомпанія RYANAIR не включає його у вартість квитка. І хоч які ми аскети, але в ті 15 "кеге" вмістився тільки один рюкзак, а вміст іншого та спальники ми майстерно розприділили в ручну поклажу.



Вдень 11 січня доїхали міським автобусом № 200 із Мадрида в аеропорт, пройшли 5 ступенів перевірки, перш ніж потрапити на борт маленького літачка. Набираючи висоту, милувалися вражаючим видом на нічний Мадрид. Дорогою познайомилися з сусідом по кріслу. Його звати Салах, він непогано говорить англійською і трішки російською, бо щоліта працює кухарем у ресторані на Майорці. Салах розпитав нас про нашу мандрівку і запросив до себе в гості в Сахару, де він живе з батьками і сестрою в затишній оазі.

І от, 11 січня пізно ввечері ми приземлилися на далекій і омріяній марокканській землі. І ми були б не ми, якби проходили паспортний контроль без пригод. Ще під час польоту стюардеса роздала всім невеличкі декларації, де треба було вказати свої дані для поліції – ім’я, вік, національність, професію і місце зупинки в Марокко. І чи то втома далася взнаки, чи я просто така нерозумна, але в графі професія взяла і написала «журналіст», хоча коли подавала документи на візу, то клялася-божилася, що менеджер. Олена, побачивши «журналіста», штурхає мене в бік і каже, який ти, мовляв, журналіст, ти ж менеджер. Тому біля журналіста я дописую ще й менеджера. Такий собі журналіст-менеджер.

З місцем перебування в Марокко ми з Оленою теж «відмітилися». Звісно, ми позабували адреси готелів, які бронювали перед подачею документів на візу, бо жити в них ніхто не збирався, броні ми скасували, щойно отримали візу. Але ж розказувати прикордоннику про Каучсерфінг теж не годиться, бо туристи з туристичними візами апріорі мають жити в готелях. Тому ми написали просто «Марракеш», достатньо!



І от, значить, підходимо до віконечка, де відпочиває суворий службовець. Олена першою дає паспорт і декларацію. Той вивчає документи і питає: «Адреса в Марракеші?». Олена починає йому втирати про готель «Централь» (з переляку згадала його назву), адреса якого написана в блокноті, а блокнот в багажі. Прикордонник, звісно, нічого з того не розуміє, бо іноземна мова в них тут – французька. Ми дописуємо в графу назву готелю «Централь», Олену відпускають. Підходжу я, даю документи. Прикодродонник їх оглядає, потім піднімає на мене круглі очі: «Журналіст!?». І тут до мене доходить весь «епік фейл» ситуації: ох, не треба було називатися журналістом після того, як днями мусульмани постріляли журналістів у Парижі... Думаю, ну, все, буде Лєна сама в Марокко тусуватися, а я повернуся в Європу.

Вирішую владнати ситуацію, роблю невинний вираз обличчя і кажу: «Нооот журналіст, ноооот! Менеджер!» і затуляю того «журналіста» пальцем. Прикордонник довго-довго і дуже пильно на мене дивиться, я усміхаюся найщирішою і найдобрішою зі своїх усмішок, а в самої око сіпається. Прикордонник про щось радиться з колегою, повертається до мене і питає: «Фрілансер?», з полегшенням відповідаю: «Так, так, фрілансер, не газета, онлайн блог!». Прикордоник ставить в паспорт штамп і каже «Оревуар». Відходжу від віконечка, прямую до скляних дверей, де мене чекає Лєна і Салах, і думаю: «Ну, це ж треба, ніби й не терорист, і не злочинець, а на рівному місці можна проблеми знайти».

Забрали свій рюкзак, Салах на наше прохання подзвонив до нашого хостера Мустафи, сказав, що ми долетіли і чекаємо його в аеропорту. За хвилин 20 Мустафа приїхав в аеропорт на власному авто і забрав нас додому. Добре, що не довелося добиратися туди вночі самим.

Мустафа став першим, хто познайомив нас із культурою новою країни і допоміг до неї адаптуватися. Мустафі - 56 років, він - учитель англійської мови в державній школі Марракеша, живе сам і приймає по 6 каучсерферів одночасно. Збирається згодом купити будинок, щоб мати змогу приймати в себе ще більше гостей. Йому подобається допомагати людям. Добре, що зарплата вчителя в Марокко дозволяє йому це робити. Разом із нами в його домі гостювали ще двоє дівчат із Південної Кореї та брат із сестрою з Канади. Такий собі маленький світ в одній квартирі.



Щоранку Мустафа годував нас типовими для північної частини Марокко сніданками, які зазвичай складаються з покришеного вареного яйця, в яке додається сіль, тертий кумин і оливкова олія. Ця ароматна субстанція набирається шматком свіжого ранкового хліба і вкидається в рот. Мустафа каже, що оливкова олія на сніданок – це запорука довголіття марокканців. Його батько, до прикладу, ніколи не був у лікаря і планує дожити до ста років у доброму здоров’ї.

Окремої уваги заслуговує марокканський чай, який вперше ми спробували в домі Мустафи. Це може бути як чорний, так і зелений чай із додаванням великої кількості свіжої м’яти та цукру. Подають його в спеціальних металевих чайничках і наливають у маленькі скляночки, високо підіймаючи чайник так, щоб у склянці утворювалася піна. Так чай збагачується киснем. Це дуже смачно! І доступно для приготування в Україні.

Ще Мустафа готував для нас тажин – традиційну марокканську страву з великої кількості овочів. Це схоже на рагу, але овочі нарізаються дуже великими шматками і не втрачають свого смаку. Зазвичай в неї додається ще м’ясо – яловичина чи баранина, але на наше прохання Мустафа готував вегетаріанський тажин, тому канадійцям і корейкам довелося з цим змиритися. А готується тажин у спеціальному керамічному посуді, який теж називається тажин.

Отак, із допомогою Мустафи, ми адаптуємося до Марокко, досліджуємо гамірний і туристичний Марракеш, прокладаємо маршрут по країні, який будемо долати автостопом. Цікаво, але тільки в Марокко ми нарешті відчули, що подорожуємо. Звісно, Європа нас дивувала, але тут – це щось зовсім інакше і часом незбагненне, це Африка!

Апельсини!

Заклинателі змій в Марракеші

Центральна площа Марракешу DJEMAA EL FNA

Найбільша мечеть в Марракеші

Хулігани пишуть на кактусах

Олена і агави

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---