Добрий, як дитинство. Одне із прижиттєвих інтерв'ю Бориса Ревенка

Борис Ревенко – заслужений працівник культури України, член Національної спілки кінематографістів України. Він був керівниом Народно-аматорської кіностудії «Волинь». Чимала колекція кіноапаратури, кажуть працівники студії, - це все його заслуга бо і частину зарплатні віддає справі. Вже більше 40 років він дивиться на світ через об’єктив кінокамери.

Серце Майстром перестало битися 4 червня 2015 року на 78 році життя. 6 червня у Луцьку Волинь попрощається з митцем.

Інтерв'ю з Борисом Ревенком подаємо без змін:

«Я тут опинився випадково»

Борисе Павловичу, як так склалося, що Ваше життя пов’язане з волинською кінематографією?

Чесно кажучи, сюди я потрапив випадково. Я ж був моряк антарктичної китобійної флотилії. Зробив за моряцьку кар’єру 13 рейсів. У нас було так: три рейси працюєш – рік вдома сидиш у відпустці. Приїхав сюди, а тут був такий методист Павло Пастушенко в Будинку народної творчості. Йому Амосов зробив на серці операцію і сказав рік не працювати. Тож Пастушенко мене запросив попрацювати тимчасово методистом. Це було в 1974 році. Так починалася моя офіційна кар’єра у волинському кіно.

А доти кіномистецтвом цікавилися?

Я свого часу закінчив фото- кінокурси. Ще на флоті організував фото-кіноклуб «Антарктика», там ми проводили фотовиставки. Одного разу, навіть, організували міжнародну виставку робіт, які пов’язані з морем. Кіно знімали аматорське. Про нас і «Комсомольська правда» писала, що в Антарктиці є така кіностудія.

До Луцька як потрапили?

На той час я вже тут мав квартиру. В 1972 році проводився аматорський кінофестиваль і я на нього потрапив. У них було 12 невеличких фільмів. Журі вирішило, що фільми ці слабенькі. Я ж висловив власну думку. Кажу: нічого подібного, є хороші моменти, тільки в деяких місцях зробив би так і так. Вони мене тоді помітили, познайомилися. Приїздив на фестивалі і в наступні роки. Потім й почав працювати на місці Пастушенка, хоч то було тимчасово.

І потім повернулися в море?

Цілий рік пропрацював методистом, і вже збирався знову в рейс. А мене викликають в обком партії і кажуть: «Ти нам тут потрібен. Ми тобі зробимо і заслуженого діяча культури, тільки не їдь». Але й з флоту не хотіли відпускати, кілька разів продовжували мою річну відпустку.

Я ж кажу, що там робити, якщо немає студії? Тоді в них був невеличкий центр – дві кімнаточки, в одній збиралися, в другій проявляли. Був такий Василь Рябунець, він тут починав. Потім кілька років керував письменник Іван Головня. А тож у 1975 році знайшли це приміщення. Стіни були в грибкові, води по коліна, щурі бігали, бомжі у вікно лазили. Ми два роки робили тут ремонт. Він, на той час, обійшовся державі у 22 тисячі радянських рублів. Згодом нам пропонували віддати будинок учителя. Та нам уже тут добре, ми тут звикли.



«Будь-який фільм можна переробити в однохвилинний»

Ви у кіностудії торік отримали гран-прі за однохвилинний фільм. Зараз він демонструється в Австрії під час міжнародного кінофестивалю, який організовує UNIKA майже сорок років. За плечима – не один фестиваль. Маєте чимало нагород, навіть, міжнародні…

Так, торік ми отримали гран-прі за однохвилинний фільм. Зараз він демонструється в Австрії під час міжнародного кінофестивалю.

Знаю, що днями кіностудія братиме участь у фестивалі «Берегиня». А ще є якісь проекти, які реалізовуєте зараз?

Під кінець року у нас багато різноманітних заходів. І в усіх хочеться взяти участь, хоча це не так просто. Всі фестивалі практично одночасно відбуваються. У нас буде «Берегиня» і вона по часу співпадає з фестивалем «Кінокімерія» в Херсонській області. Зараз ще один фестиваль проходить у Дніпропетровську, куди фільми послали. Ще буде фестиваль на екологічну тему в Полтаві 4-6 жовтня. Дуже хочеться туди поїхати. Я був там ще 30 років тому. Ми надіслали туди дев’ять фільмів, чотири з них уже відібрали.





Розкажіть про деякі найновіші роботи студії.

Можу розповісти про речі, які відіслали на Херсон. У фільмі «Наша мова солов’їна» відзнято, як хлопчик у класі розповідає про мову солов’їну, згодом біжить додому, вмикає телебачення, а там виступає наш прем’єр-міністр…

Або фільм «Дорослі діти». До речі, торік авторка фільму була ще школяркою Героїня фільму – маленька дівчинка бігає по школі, зазирає у класи а там то курять, то обіймаються, цілуються. І дитина думає, чи варто вже йти до тієї школи.

Такі контрасти – це спеціальний прийом?

Звичайно. Свого часу ми знімали фільм про голодомор, а за кадром лунає пісня про Сталіна, яку написав Максим Рильський:

«Із-за гір, та з-за визоких

Сизокрил орел летить...

Не зламати крил широких,

Того льоту не спинить! »

І на фоні цієї пісні вмирають люди. Це такий режисерський підхід. Мене так вчили, що на контрастах все набагато краще сприймається.



До речі, про контрасти. Є в доробку одного нашого автора фільм, який на різних фестивалях сприйняли зовсім по-різному. Кіно це було про лесбійок. Хлопець готується до зустрічі з дівчиною, причісується, одягається, вибігає на вулицю, а вона обіймається з іншою дівчиною. У нас цей фільм дуже критично сприйняли, в Херсоні на фестивалі він був сприйнятий неоднозначно. А надіслали його у Польщу і автор отримав близько тисячі доларів премії. Отакі контрасти ще бувають.

Короткометражні фільми – це теж історії. Кожен однохвилинний фільм повинен мати зав’язку, кульмінацію, розв’язку.



То Ви більше знімаєте однохвилинні фільми?

Зараз така мода. Знаєте, з будь-якого фільму можна зробити однохвилинний. З будь-якого. Просто треба виокремити основне, але для цього потрібно мати досвід. Треба тільки вміти дивитися. Подивився якісний однохвилинний фільм – і не треба довго дивитися. Економія часу.

«Коли виносили померлого скульптора, статуї плакали»

А як із фінансуванням?

Та ніяк, нуль. Ми самі заробляємо гроші, відсилаємо на фестивалі доробки. Скажімо, у Чернівцях 2,5 тисячі отримали і придбали за ці гроші відеопроектор, ще на один виграш придбали комп’ютер. До слова, за комуністів ми мали все що треба. Одне добре, хоч зарплату платять.

Та й на фестивалі зараз коштів мало держава виділяє, щопрада на створення фільмів молодими випускниками інституту кінематографії їм дають по 20-30 тисяч гривень на фільм. Для молодих це дуже добре. От на останньому з’їзді кінематографістів ветерани кіно нагадують, що молодим виділяють гроші, а їм ні. Час такий прийшов. Є такі, що знаходять спонсорів, але це дуже рідко. Спонсори краще придбають якогось футболіста за десятки мільйонів доларів, ніж дадуть на кіно. Хоча мистецтво в усьому світі тримається на спонсорстві.



Але ж знімаються фільми, варті уваги в сучасній кінематографії?

Звичайно. Варто згадати наших земляків. Олесь Санін знаю зараз знімає фільм «Поводир», Сергій Михальчук має купу нагород. Я ще пам’ятаю, як вони п’ятнадцятирічними хлопчаками сюди приходили. Хороший має бути фільм про Параджанова. Є в кіно якийсь рух. Не так як колись, звичайно, але не стоїмо на місці. Розвивається наше документальне кіно.

Який фільм зі свого доробку вважаєте одним із найкращих?

Я не можу так сказати. Але от був такий фільм, називався «Чародій з Луцька» про скульптора-примітивіста Станіслава Серцевича. Я працював над ним близько трьох років. Знімав, ніби, як прихованою камерою. А у 1985 році я приходжу, а мені кажуть, що дідусь Станіслав уже помер. Як зараз це пам’ятаю, це було 5 березня. Того дня йшов лапатий сніг. В обід як його з будинку виносили пригріло сонце і ті скульптури, припорошені снігом стали «плакати». Сніг танув, а фігури ніби плачуть. Цей фільм був настільки психологічно сильний, що здобув гран-прі міністерства культури СРСР в Москві. І профспілки теж віддали цьому фільму перше місце.

І фільм цей у мене вкрали. Років через десять знайомі приїжджають із Аргентини кажуть – ми ваш фільм бачили за океаном. А на цей фестиваль були запрошені кіноаматори звідти. Там усі коробки разом лежали – хтось і взяв. Ми потім зробили спільно з Київською студією кіно під назвою «Я покажу вам свій сад», де були використані кадри, які я зняв. Але то були дублі. То вже не мій фільм

Я так собі думаю: якби був поганий фільм – хто б його вкрав. У мене була колись фотовиставка «Китобій», наступного дня з сотні фотографій не залишилося жодної. Хтось украв. Тож добре (сміється), отже, було що красти».

Розмовляла Юлія Малєєва

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---