Мінська угода. Детальний аналіз
Києву довелося багато чим поступитися у новій Мінській угоді. Водночас її не можна вважати поразкою України. Про це пише журналіст Сергій Сидоренко у своїй статті на «Європейській правді».
Нагадаю, вчора, 12 лютого, у Мінську домовилися про приринення вогню і відвід військ.
На його думку, ситуація, як завжди, не є однозначною. Але той факт, що росіяни та їхні сателіти до останнього намагалися зірвати підписання – вельми красномовний: для РФ цей документ точно не є бажаним.
Як відомо, зрештою – після додаткових перемовин у вузькому колі – документ підписали. Схоже, європейським лідерам довелося ще раз пояснити Путіну, що винним у зриві вважатимуть особисто його.
Отже, нині всі сторони, включаючи українську, публічно стверджують, що задоволені домовленостями. Адже ті включають повне припинення вогню, відведення важкого озброєння (за 16 днів), обмін заручниками (за три тижні), відновлення українського контролю за кордоном з Росією.
При цьому автор пояснює, де заховані найбільші проблеми «нового мінського документу». Та спершу наголошує, що підписані 12 лютого папери не замінюють вересневу Мінську угоду. Старі домовленості – й досі чинні.
Те, що українська сторона відстояла цей факт – є безумовною перемогою. Адже численні джерела ще від січня стверджували, що російська сторона ( зокрема її сателіти з «ДНР» та «ЛНР») наполягала на заміні вересневого документу новим.
А це повністю руйнувало міжнародну лінію захисту Києва, адже всі існуючі рішення європейських органів, країн ЄС та США – які вимагали від РФ виконати мінські зобов’язання – автоматично стали б нечинними.
Та, на жаль, чимало інших ключових пунктів не є перемогою Києва. Швидше, тут можна говорити про проблемні чи навіть програшні для Києва рішення. Серед них – зафіксована чи потенційна втрата територій, підконтрольних центральній владі; гарантії недоторканості для терористів; і навіть офіційне їх визнання в якості легітимної влади на підконтрольній бойовикам території Донбасу.
На жаль, у деяких з цих моментів Київ не одержав бажаної підтримки європейських переговорників.
Тим не менш, як йдеться у статті, ця перемога далася шляхом непростих поступок Києва. Сюрпризи містяться вже в першому пункті документа під назвою «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод».
Сторони (Україна, Росія, «ДНР» та «ЛНР») домовилися про «негайне і повне припинення вогню в окремих районах Донецької і Луганської областей України та його суворе виконання, починаючи з 00 години 00 хвилин (київський час) 15 лютого 2015 року».
Дивна комбінація слів – «негайно» та «з 15 лютого», чи не так?
Джерела «Європейської правди» свідчать, що від початку в проекті була інша дата – перемир’я мало розпочатися опівночі 14 лютого. Але Росія та її сателіти наполягли, щоби відсунути цю дату – мовляв, переговори, які розпочиналися 11 лютого, також перейшли на наступний день.
Здавалося б, для чого відтягувати перемир’я, якщо про нього домовлено? Але проросійським терористам вкрай потрібні додаткові два з половиною дні. Причина тут проста, і назва її – Дебальцеве.
Володимир Путін, до слова, під час підсумкової прес-конференції окремо зупинився на питанні Дебальцівського котла, запевнивши, що він знає ситуацію краще, аніж українська влада.
«Там (представники сепаратистів) оточили значне угрупування української армії, від 6 до 8 тисяч людей, і вони виходять з того, що це угрупування складе зброю. В керівництві України вважають, що оточення немає. Але у мене від початку були сумніви щодо цього», – повідомив Путін, висловивши певність у тому, що українцям тепер доведеться пробиватися з оточення.
«Ми чекаємо, що тепер атаки посиляться. Росіяни зроблять все, щоб за два з половиною дні взяти Дебальцеве в оточення», – поділився один зі співрозмовників. Уже за кілька годин після завершення зустрічі в Мінську заява прес-центру АТО підтвердила ці припущення.
Дебальцеве і справді дуже потрібно сепаратистам. Щоб зрозуміти це, достатньо подивитися транспортні карти регіону
Це – ключовий транспортний вузол Донбасу. Через Дебальцеве проходять ВСІ електрифіковані гілки залізниці, що з’єднують Донецьк та Луганськ. Головний автодорожній коридор між цими обласними центрами – траса М04 – також йде через Дебальцеве.
За реальних умов, коли РФ системно здійснює військове постачання до Донецька та Луганська, для неї конче необхідно мати під контролем швидкий транспортний коридор між ними.
До того ж, Дебальцево необхідно бойовикам для торгівлі вугіллям з шахт, що зараз перебувають на підконтрольній бойовикам території. Наразі вугілля з «ДНР» та «ЛНР» вивозиться вантажівками. Якщо ж бойовики отримають контроль над залізничним вузлом, вони матимуть додатковий важіль, щоб диктувати свої умови постачання вугілля з шахт, що підконтрольні, наприклад, ДТЕК Ріната Ахметова.
Та навіть якщо нині сепаратисти не матимуть успіху за ці три дні, вони мають непоганий шанс відбити Дебальцеве трохи згодом. Про це йдеться в п.1 угоди від 12 лютого.
За ним Україна зобов’язується відвести важке озброєння на відстань 50 км та більше від нинішньої лінії зіткнення. А це означає, що у довгому «відгалуженні», підконтрольному Києву, взагалі не лишиться важкої артилерії. Тобто територія, яка веде до Дебальцевого, стає легкою здобиччю.
Те, що бойовики в будь-який момент будуть готові порушити нові мінські домовленості є очевидним, мабуть, для всіх. А знайти привід для того, що щоби звинуватити Київ у порушення угоди (і порушити її «у відповідь») для російської пропагандистської машини буде нескладно.
Також журналіст зазначає, що п. 5 домовленості від 12 лютого не передбачає жодних винятків при амністії. За цією угодою, «забороняється переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України». Без жодних додаткових умов. При цьому що раніше Порошенко неодноразово заявляв, що помилування, чи то амністія, не будуть стосуватися тих терористів, які вчиняли важкі злочини (вбивства, катування, викрадення людей).
Багато хто звернув увагу, що в домовленостях від 12 лютого зазначені дві розділові лінії. Перша – це так звана «лінія 19 вересня», тобто та, що зафіксована в першій версії домовленостей тристоронньої контактної групи. Від неї відраховується відведення техніки бойовиків.
Друга – «фактична лінія зіткнень», від якої має відвести важке озброєння українська армія.
Але – і це важливо розуміти – норма про відведення стосується лише важкої артилерії. Відводити піхоту ніхто не зобов’язується. Тобто фактично бойовики збережуть контроль над тією територією, яку вони захопили.
«За домовленістю оперативний контроль над цією зоною поки лишається у них», – зізнався один зі співрозмовників видання, що повідомлений про деталі домовленостей у Мінську. І пункт про перемир’я забороняє Києву повернути її під свій контроль.
Водночас, за ухваленою угодою, ці території не долучаються до «ДНР» та «ЛНР». Це – класична «сіра зона», статус якої досі не визначено.
Річ у тім, що п.4 нової угоди зобов’язує Київ ухвалити закон про особливий статус лише щодо території, обмеженої лінією від 19 вересня. Яким має бути статус інших територій, захоплених бойовиками, але формально не включених до «особливого режиму», – спрогнозувати важко.
Пункт про становлення контролю над кордоном протягом переговорів минулої ночі лишався одним з найскладніших. За даними джерел, російська сторона наполягала, що – принаймні протягом певного часу і на певних ділянках кордону – контроль за ним має лишатися у сепаратистів.
Україна, звісно ж, наполягала на повному контролі за Києва за міждержавним кордоном. Адже неконтрольований кордон – головна причина безперервного постачання до Донбасу російської зброї, військових та найманців.
На жаль, підсумкова домовленість більше схожа на російську пропозицію.
Відновлення повного контролю Києва над українсько-російським кордоном можливе лише на кінець 2015 року (якщо досягнуті домовленості виконуватимуться цілий рік, що саме по собі сумнівно) і лише за низки змістовних умов.
Для цього Київ повинен забезпечити:
Ухвалення закону про особливий статус окремих територій.
Проведення місцевих виборів на територіях «ДНР» та «ЛНР» у відповідності до такого закону.
Проведення конституційної реформи, в рамках якої буде конституційно закріплено особливий статус «народних республік». При чому нову конституцію потрібно не лише ухвалити – вона також повинна набути чинності до кінця року.
Визнаємо чесно, графік – більш ніж щільний. А його недотримання буде додатковою підставою для того, щоби сепаратисти оголосили про порушення угоди Україною.
Однією з умов відновлення контролю за кордоном є проведення місцевих виборів на підконтрольній бойовикам території Донбасу. І це – не дрібниця.
На жаль, в цьому питанні позицію проросійських сил підтримали європейські партнери України. Ключовим елементом пропозицій Меркель та Олланда, з якими вони минулого тижня відвідали Київ та Москву, було проведення виборів на Донеччині та Луганщині.
«У результаті ви матимете владу – тих, хто може говорити від імені регіону... Ми далі зможемо вести прямі переговори і, можливо, далі не матимемо потреби у роботі тристоронньої контактної групи», – пояснювала цю потребу Меркель.
Джерела у французькому дипкорпусі підтверджують ці дані. Співрозмовник «Української правди», французький високопосадовець, нещодавно у приватній розмові активно переконував журналістів у потребі такого кроку, відверто не розуміючи того занепокоєння, яке висловлювали його співрозмовники.
Отже, є сенс детально з’ясувати. Що гарантує нова мінська угода «політичним лідерам» «республік»:
1) Після проведення місцевих виборів на особливих територіях Київ зобов’язаний буде визнати легітимність Захарченка/Плотницького та інших. При тому, що чесність проведення таких виборів і коректність підрахунку голосів перебуватиме поза компетенцією центральної влади.
Про те, що чимало з них де-факто і де-юре є терористами, Україна зобов’язалася просто забути.
Звичайно ж, в Мінській угоді записано, що вибори повинні бути чесними і мають проходити за стандартами ОБСЄ. Але давайте подивимося правді у вічі. Чи можливо забезпечити конкурентну перевиборчу кампанію та реальну політичну конкуренцію у мілітаризованих ДНР та ЛНР?
2) На «загони ДНР» та «загони ЛНР» за підсумками виборів чекає легалізація, яку Київ, знову ж таки, зобов’язаний визнати.
Звичайно, в угоді це прописане інакше, але суть лишається та сама: «Створення загонів народної міліції за рішенням місцевих рад з метою підтримання громадського порядку в окремих районах Донецької і Луганської областей». Підкреслимо: участь центральної влади у цьому процесі чи контроль з її боку не передбачений.
3) Хай якими будуть результати виборів та дії «нової влади Донбасу», Київ не має впливу на їх діяльність. На Донбасі прямо заборонені дострокові вибори за рішенням центральної влади – які можливі в усіх інших регіонах держави.
«Повноваження депутатів місцевих рад та посадових осіб, обраних на дострокових виборах, призначених Верховною Радою України цим законом, не можуть бути достроково припинені», – йдеться у новій мінській угоді.
4) Всі ці забаганки Донбасу доведеться фінансувати Києву. Україна зобов’язується знайти шлях фінансування соцвиплат.
Звичайно, угодою передбачене обопільне фінансування – «повне відновлення соціально-економічних зв’язків, включаючи соціальні перекази, такі як виплата пенсій та інші виплати (надходження і доходи, своєчасна оплата всіх комунальних рахунків, відновлення оподаткування в рамках правового поля України)».
Але є підозра, що принаймні на початковий період податкових надходжень від зруйнованої економіки Донбасу, яка до того ж перебуває поза оперативним податковим контролем центральної влади – буде дуже небагато.
Журналіст Сергій Сидоренко робить висновок, що нова Мінська угода аж ніяк не є перемогою Києва. На жаль, поступитися довелося багато чим, і значна частина провини – за франко-німецьким тандемом. Та й ці досягнуті домовленості – не факт, що виконуватимуться.
Мабуть, найкраще підсумки «нового Мінську» охарактеризувала президент Литви Даля Грібаускайте.
«Рішення абсолютно слабке», – наголосила вона. «Основна частина рішення (конфлікту, – ред.) – це контроль за кордонами. Її не було погоджено і не було вирішено», – зазначила Грібаускайте.
«Водночас ці домовленості не є поразкою України. Оперативний контроль за Донбасом наразі все одно втрачено. Активні бойові дії щодня забирають життя наших воїнів і знекровлюють економіку України. Тому це, швидше, лише шанс, лише спроба вхопитися за соломинку. Чи буде вона успішною і як швидко її буде порушено – дізнаємося з часом», – йдеться у статті.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Нагадаю, вчора, 12 лютого, у Мінську домовилися про приринення вогню і відвід військ.
На його думку, ситуація, як завжди, не є однозначною. Але той факт, що росіяни та їхні сателіти до останнього намагалися зірвати підписання – вельми красномовний: для РФ цей документ точно не є бажаним.
Як відомо, зрештою – після додаткових перемовин у вузькому колі – документ підписали. Схоже, європейським лідерам довелося ще раз пояснити Путіну, що винним у зриві вважатимуть особисто його.
Отже, нині всі сторони, включаючи українську, публічно стверджують, що задоволені домовленостями. Адже ті включають повне припинення вогню, відведення важкого озброєння (за 16 днів), обмін заручниками (за три тижні), відновлення українського контролю за кордоном з Росією.
При цьому автор пояснює, де заховані найбільші проблеми «нового мінського документу». Та спершу наголошує, що підписані 12 лютого папери не замінюють вересневу Мінську угоду. Старі домовленості – й досі чинні.
Те, що українська сторона відстояла цей факт – є безумовною перемогою. Адже численні джерела ще від січня стверджували, що російська сторона ( зокрема її сателіти з «ДНР» та «ЛНР») наполягала на заміні вересневого документу новим.
А це повністю руйнувало міжнародну лінію захисту Києва, адже всі існуючі рішення європейських органів, країн ЄС та США – які вимагали від РФ виконати мінські зобов’язання – автоматично стали б нечинними.
Та, на жаль, чимало інших ключових пунктів не є перемогою Києва. Швидше, тут можна говорити про проблемні чи навіть програшні для Києва рішення. Серед них – зафіксована чи потенційна втрата територій, підконтрольних центральній владі; гарантії недоторканості для терористів; і навіть офіційне їх визнання в якості легітимної влади на підконтрольній бойовикам території Донбасу.
На жаль, у деяких з цих моментів Київ не одержав бажаної підтримки європейських переговорників.
Тим не менш, як йдеться у статті, ця перемога далася шляхом непростих поступок Києва. Сюрпризи містяться вже в першому пункті документа під назвою «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод».
Сторони (Україна, Росія, «ДНР» та «ЛНР») домовилися про «негайне і повне припинення вогню в окремих районах Донецької і Луганської областей України та його суворе виконання, починаючи з 00 години 00 хвилин (київський час) 15 лютого 2015 року».
Дивна комбінація слів – «негайно» та «з 15 лютого», чи не так?
Джерела «Європейської правди» свідчать, що від початку в проекті була інша дата – перемир’я мало розпочатися опівночі 14 лютого. Але Росія та її сателіти наполягли, щоби відсунути цю дату – мовляв, переговори, які розпочиналися 11 лютого, також перейшли на наступний день.
Здавалося б, для чого відтягувати перемир’я, якщо про нього домовлено? Але проросійським терористам вкрай потрібні додаткові два з половиною дні. Причина тут проста, і назва її – Дебальцеве.
Володимир Путін, до слова, під час підсумкової прес-конференції окремо зупинився на питанні Дебальцівського котла, запевнивши, що він знає ситуацію краще, аніж українська влада.
«Там (представники сепаратистів) оточили значне угрупування української армії, від 6 до 8 тисяч людей, і вони виходять з того, що це угрупування складе зброю. В керівництві України вважають, що оточення немає. Але у мене від початку були сумніви щодо цього», – повідомив Путін, висловивши певність у тому, що українцям тепер доведеться пробиватися з оточення.
«Ми чекаємо, що тепер атаки посиляться. Росіяни зроблять все, щоб за два з половиною дні взяти Дебальцеве в оточення», – поділився один зі співрозмовників. Уже за кілька годин після завершення зустрічі в Мінську заява прес-центру АТО підтвердила ці припущення.
Дебальцеве і справді дуже потрібно сепаратистам. Щоб зрозуміти це, достатньо подивитися транспортні карти регіону
Це – ключовий транспортний вузол Донбасу. Через Дебальцеве проходять ВСІ електрифіковані гілки залізниці, що з’єднують Донецьк та Луганськ. Головний автодорожній коридор між цими обласними центрами – траса М04 – також йде через Дебальцеве.
За реальних умов, коли РФ системно здійснює військове постачання до Донецька та Луганська, для неї конче необхідно мати під контролем швидкий транспортний коридор між ними.
До того ж, Дебальцево необхідно бойовикам для торгівлі вугіллям з шахт, що зараз перебувають на підконтрольній бойовикам території. Наразі вугілля з «ДНР» та «ЛНР» вивозиться вантажівками. Якщо ж бойовики отримають контроль над залізничним вузлом, вони матимуть додатковий важіль, щоб диктувати свої умови постачання вугілля з шахт, що підконтрольні, наприклад, ДТЕК Ріната Ахметова.
Та навіть якщо нині сепаратисти не матимуть успіху за ці три дні, вони мають непоганий шанс відбити Дебальцеве трохи згодом. Про це йдеться в п.1 угоди від 12 лютого.
За ним Україна зобов’язується відвести важке озброєння на відстань 50 км та більше від нинішньої лінії зіткнення. А це означає, що у довгому «відгалуженні», підконтрольному Києву, взагалі не лишиться важкої артилерії. Тобто територія, яка веде до Дебальцевого, стає легкою здобиччю.
Те, що бойовики в будь-який момент будуть готові порушити нові мінські домовленості є очевидним, мабуть, для всіх. А знайти привід для того, що щоби звинуватити Київ у порушення угоди (і порушити її «у відповідь») для російської пропагандистської машини буде нескладно.
Також журналіст зазначає, що п. 5 домовленості від 12 лютого не передбачає жодних винятків при амністії. За цією угодою, «забороняється переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України». Без жодних додаткових умов. При цьому що раніше Порошенко неодноразово заявляв, що помилування, чи то амністія, не будуть стосуватися тих терористів, які вчиняли важкі злочини (вбивства, катування, викрадення людей).
Багато хто звернув увагу, що в домовленостях від 12 лютого зазначені дві розділові лінії. Перша – це так звана «лінія 19 вересня», тобто та, що зафіксована в першій версії домовленостей тристоронньої контактної групи. Від неї відраховується відведення техніки бойовиків.
Друга – «фактична лінія зіткнень», від якої має відвести важке озброєння українська армія.
Але – і це важливо розуміти – норма про відведення стосується лише важкої артилерії. Відводити піхоту ніхто не зобов’язується. Тобто фактично бойовики збережуть контроль над тією територією, яку вони захопили.
«За домовленістю оперативний контроль над цією зоною поки лишається у них», – зізнався один зі співрозмовників видання, що повідомлений про деталі домовленостей у Мінську. І пункт про перемир’я забороняє Києву повернути її під свій контроль.
Водночас, за ухваленою угодою, ці території не долучаються до «ДНР» та «ЛНР». Це – класична «сіра зона», статус якої досі не визначено.
Річ у тім, що п.4 нової угоди зобов’язує Київ ухвалити закон про особливий статус лише щодо території, обмеженої лінією від 19 вересня. Яким має бути статус інших територій, захоплених бойовиками, але формально не включених до «особливого режиму», – спрогнозувати важко.
Пункт про становлення контролю над кордоном протягом переговорів минулої ночі лишався одним з найскладніших. За даними джерел, російська сторона наполягала, що – принаймні протягом певного часу і на певних ділянках кордону – контроль за ним має лишатися у сепаратистів.
Україна, звісно ж, наполягала на повному контролі за Києва за міждержавним кордоном. Адже неконтрольований кордон – головна причина безперервного постачання до Донбасу російської зброї, військових та найманців.
На жаль, підсумкова домовленість більше схожа на російську пропозицію.
Відновлення повного контролю Києва над українсько-російським кордоном можливе лише на кінець 2015 року (якщо досягнуті домовленості виконуватимуться цілий рік, що саме по собі сумнівно) і лише за низки змістовних умов.
Для цього Київ повинен забезпечити:
Ухвалення закону про особливий статус окремих територій.
Проведення місцевих виборів на територіях «ДНР» та «ЛНР» у відповідності до такого закону.
Проведення конституційної реформи, в рамках якої буде конституційно закріплено особливий статус «народних республік». При чому нову конституцію потрібно не лише ухвалити – вона також повинна набути чинності до кінця року.
Визнаємо чесно, графік – більш ніж щільний. А його недотримання буде додатковою підставою для того, щоби сепаратисти оголосили про порушення угоди Україною.
Однією з умов відновлення контролю за кордоном є проведення місцевих виборів на підконтрольній бойовикам території Донбасу. І це – не дрібниця.
На жаль, в цьому питанні позицію проросійських сил підтримали європейські партнери України. Ключовим елементом пропозицій Меркель та Олланда, з якими вони минулого тижня відвідали Київ та Москву, було проведення виборів на Донеччині та Луганщині.
«У результаті ви матимете владу – тих, хто може говорити від імені регіону... Ми далі зможемо вести прямі переговори і, можливо, далі не матимемо потреби у роботі тристоронньої контактної групи», – пояснювала цю потребу Меркель.
Джерела у французькому дипкорпусі підтверджують ці дані. Співрозмовник «Української правди», французький високопосадовець, нещодавно у приватній розмові активно переконував журналістів у потребі такого кроку, відверто не розуміючи того занепокоєння, яке висловлювали його співрозмовники.
Отже, є сенс детально з’ясувати. Що гарантує нова мінська угода «політичним лідерам» «республік»:
1) Після проведення місцевих виборів на особливих територіях Київ зобов’язаний буде визнати легітимність Захарченка/Плотницького та інших. При тому, що чесність проведення таких виборів і коректність підрахунку голосів перебуватиме поза компетенцією центральної влади.
Про те, що чимало з них де-факто і де-юре є терористами, Україна зобов’язалася просто забути.
Звичайно ж, в Мінській угоді записано, що вибори повинні бути чесними і мають проходити за стандартами ОБСЄ. Але давайте подивимося правді у вічі. Чи можливо забезпечити конкурентну перевиборчу кампанію та реальну політичну конкуренцію у мілітаризованих ДНР та ЛНР?
2) На «загони ДНР» та «загони ЛНР» за підсумками виборів чекає легалізація, яку Київ, знову ж таки, зобов’язаний визнати.
Звичайно, в угоді це прописане інакше, але суть лишається та сама: «Створення загонів народної міліції за рішенням місцевих рад з метою підтримання громадського порядку в окремих районах Донецької і Луганської областей». Підкреслимо: участь центральної влади у цьому процесі чи контроль з її боку не передбачений.
3) Хай якими будуть результати виборів та дії «нової влади Донбасу», Київ не має впливу на їх діяльність. На Донбасі прямо заборонені дострокові вибори за рішенням центральної влади – які можливі в усіх інших регіонах держави.
«Повноваження депутатів місцевих рад та посадових осіб, обраних на дострокових виборах, призначених Верховною Радою України цим законом, не можуть бути достроково припинені», – йдеться у новій мінській угоді.
4) Всі ці забаганки Донбасу доведеться фінансувати Києву. Україна зобов’язується знайти шлях фінансування соцвиплат.
Звичайно, угодою передбачене обопільне фінансування – «повне відновлення соціально-економічних зв’язків, включаючи соціальні перекази, такі як виплата пенсій та інші виплати (надходження і доходи, своєчасна оплата всіх комунальних рахунків, відновлення оподаткування в рамках правового поля України)».
Але є підозра, що принаймні на початковий період податкових надходжень від зруйнованої економіки Донбасу, яка до того ж перебуває поза оперативним податковим контролем центральної влади – буде дуже небагато.
Журналіст Сергій Сидоренко робить висновок, що нова Мінська угода аж ніяк не є перемогою Києва. На жаль, поступитися довелося багато чим, і значна частина провини – за франко-німецьким тандемом. Та й ці досягнуті домовленості – не факт, що виконуватимуться.
Мабуть, найкраще підсумки «нового Мінську» охарактеризувала президент Литви Даля Грібаускайте.
«Рішення абсолютно слабке», – наголосила вона. «Основна частина рішення (конфлікту, – ред.) – це контроль за кордонами. Її не було погоджено і не було вирішено», – зазначила Грібаускайте.
«Водночас ці домовленості не є поразкою України. Оперативний контроль за Донбасом наразі все одно втрачено. Активні бойові дії щодня забирають життя наших воїнів і знекровлюють економіку України. Тому це, швидше, лише шанс, лише спроба вхопитися за соломинку. Чи буде вона успішною і як швидко її буде порушено – дізнаємося з часом», – йдеться у статті.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Воїн повертається на щиті: сьогодні Нововолинськ зустріне Героя Валерія Яльницького. Оновлено
Сьогодні 10:31
Сьогодні 10:31
«Ставимо за мету розвивати спортивні відділення і оновлювати заклад», – директор Волинської ОДЮСШ Дмитро Піддубний. Інтерв'ю
Сьогодні 09:35
Сьогодні 09:35
Лучанка на власній кухні варить 10 сортів сиру
Сьогодні 08:11
Сьогодні 08:11
За десять місяців на Волині сплатили 2,8 млрд гривень ПДВ
Сьогодні 06:15
Сьогодні 06:15