«Де народився, там і пригодився»: як і чим живе волинське село за 500 метрів від Білорусі

Від прикордонного волинського села Хрипськ до білоруського кордону – 500 метрів. Місцеві жителі розповіли Суспільному: ще до 2014 року їздили одне до одного в гості, а зараз дізнаються про життя сусідів, споглядаючи здалеку.

Виконувачка обов’язків старости Ростанської сільради Людмила Оксентюк розповіла, що в Хрипську живуть 130 людей. У 52 хатах ще є мешканці, а 77 стоять порожні.

«Більшість в нас є населення пенсійного віку, молоді мало, але якось помалу живуть люди. Потрібні чоловіки в селі, завжди вони були потрібні, бо тут важка праця», – зазначила посадовиця.Житель Хрипська Петро Бруско розповів, що багато років тому до 10 чоловіків із села працювали трактористами у білоруському селі Дубок. У сусідній державі йому пропонували роботу та квартиру, але він відмовився.«Не було тяги залишатися там. Як кажуть, де народився, там і пригодився. Я вважаю, що ліпше в себе людиною бути, ніж там рабом. Не важливо, чи в Росії, чи в Польщі, чи у Європі. У нас не гірша земля, ніж в них. Просто аби держава трішки помагала», – сказав чоловік.

Читати ще: Чоловіки – на війні, а жінки – на заробітках: як живуть прикордонні села Волині

Не чекаючи від когось допомоги, каже багатодітний батько Петро Бруско, взявся господарювати у прикордонному Хрипську. Тут збудував корівник, відгодовує велику рогату худобу, має сільгосптехніку, якою обробляє землю.«Отам на білоруській стороні проживають ті ж самі українці, просто вони вже називаються білорусами. Візьміть Брестську область: 50% – це найменше українців, які там живуть. Там жінчині сестри живуть, мої брати, але ми не спілкуємося», – додав волинянин.

Читати ще: «Земля двиготить, коли в Білорусі навчання»: як живуть мешканці волинського прикордоння

Як розповіла 73-річна Людмила Бруско, якби не її сусід Петро, то не було б до кого звернутися по допомогу, адже чоловіків у селі майже не лишилося. Молодь виїхала, в селі тільки пенсіонери.«Що ж тут, півтора кілометра – і кордон. Ми в них були, вони в нас були. А тепер от що зробилося. У кожній хаті, як я сюди приїхала, було по четверо-п’ятеро дітей. Вони всі там, у Бресті. А батьки повідживали й хати порожні», – зазначила волинянка.Там, де були помешкання людей, зараз росте ліс. Зі слів Людмили Бруско, багато років тому у Хрипську працювали клуб, школа і фельдшерсько-акушерський пункт.

«Немає нічого вже... Колись пішки йшли туди до автобуса, у Брест нам було зручніше їхати, ніж, наприклад, у Любомль. Бо в Любомль мені треба було іти дев’ять кілометрів до автобуса. А тут два кілометри й автобус, і поїдеш у Брест», – пригадує пенсіонерка.

Сусідка Людмили, 73-річна Ольга Герасимчук, живе сама. Пенсіонерка на подвір’ї порожньої сусідської хати набирає воду. Вдома колодязь висох. Труднощі у побуті є, але на життя жінка не скаржиться.«Отак на велосипед – і будемо їхати. Молоді немає. Лишився один. То добре, що ще хазяює. Хочемо, щоб кінчилася війна, повідбудовували все і жили якнайкраще», – додала волинянка.Хрипськ, як і села Ростань, Перешпа і хутір Красний Бір, належать до Ростанського старостинського округу Шацької громади. Усього тут проживає 444 людини, зазначила виконувачка обов’язків старости Ростанської сільради Людмила Оксентюк. У час повномасштабної війни практично вся робота в тутешніх селах лежить на плечах жінок.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---