Порятунок життів, «Доктор Хаус» і курйозні виклики – волинський лікар про улюблену роботу

«Свою роботу я вже ні на яку іншу не проміняв би. Маю певні досягнення в екстреній медичній допомозі. Ще прагну якнайбільше своїх знань передати іншим, навчити людей рятувати життя», – зазначає завідувач Ківерцівського відділення обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Анатолій Каленюк.

У його професійному доробку – і справді чимало здобутків. Анатолій Каленюк – лікар вищої кваліфікаційної категорії з медицини невідкладних станів, призер чемпіонату України за участю іноземних команд «Сумські медичні ралі – 2017», керівник бригади екстреної медичної допомоги, яка виборола перше місце як найкраща закордонна команда у відкритому чемпіонаті Польщі для медичних рятівників, має сертифікат європейського зразка про завершення навчання з надання екстреної допомоги при травмі, а також сертифікат американського зразка PHTLS.

Зупинятися на досягнутому чоловік і не думає, адже впевнений, що головне – не тільки любити свою роботу, а й постійно самовдосконалюватися. Так, лише кілька днів тому Анатолій повернувся з Тернополя, де проходив курси з надання допомоги травмованим на ранньому госпітальному етапі, що були організовані Канадською асоціацією хірургів політравми на базі Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського. Як результат – він успішно здав іспит та отримав відповідний сертифікат. Окрім того, днями лікар одержить посвідчення інструктора Європейської ради реанімації.

«Ти маєш розвиватися і вчитися, а не просто відсиджуватися на роботі», – переконаний Анатолій Каленюк. Та додає, що серед його поки нереалізованих задумів – проведення всеукраїнського чемпіонату з екстреної медичної допомоги на Волині, а також створення в області навчального симуляційного центру для парамедиків.

Своєю чергою, відділення, яке очолює Анатолій Каленюк, охоплює близько 50 працівників. У цілодобовому режимі працюють п’ять бригад екстреної медичної допомоги, які обслуговують близько 64,5 тисячі осіб. За рік бригади здійснюють понад 10,5 тисячі виїздів.

Про стан екстреної медичної допомоги в області, виклики, з якими щодня боряться парамедики, необхідність проведення спеціалізованих навчань, а також про смішні робочі моменти та безмежну любов до своєї справи Анатолій Каленюк розповів Інформаційному агентству Волинські Новини.

Як ви прийшли до професії?

Так склалося, що в родині у мене медиків немає. Свій вибір професії я пов’язую з тим, що в дитинстві, коли мені було 10 років, я переніс 13 оперативних втручань. Операції були досить складними, і я, якщо можна так сказати, лише дивом вижив. І це спонукало мене до бажання самому допомагати людям – просто бути лікарем, лікувати та рятувати людей.

Навчання починав із Ківерцівського медичного коледжу, який закінчив із відзнакою, а потім вступив до Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, який закінчив у 2001 році. До університету працював фельдшером у луцькій школі; 4 місяці був сімейним лікарем і 1,5 року одночасно працював у приватній медицині та на «швидкій». Фактично, всі 17 років свого професійного життя я працюю в системі екстреної медичної допомоги, а з 2005 року є завідувачем Ківерцівського відділення обласного центру екстреної медичної допомоги.Як за ці роки змінилася ситуація з екстреною медициною?

Особливо відчутні зміни відбулися протягом останніх років, коли було створено наш Волинський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. За ці 3–4 роки ми зробили досить багато, і це помітно, наприклад, завдяки успішним реанімаціям. Так, коли тільки відкрили центр, у нас було 7 успішних реанімацій, а минулого року – вже 40. Ми рухаємося вперед, і це не лише мої слова, це відзначає також Міністерство охорони здоров’я. Волинь за рівнем екстреної медичної допомоги входить до трійки найкращих в Україні. Доказом цього є навіть минулорічні та цьогорічні змагання парамедиків, які засвідчують, що ми – на правильному шляху, розвиваємося та зацікавлюємо в цьому людей.

Відколи берете участь у змаганнях? Робите це з власної ініціативи?

Змагання парамедиків проходять із 2008 року. Ідея і собі взяти в них участь виникла завдяки нашому тодішньому головному лікарю Олегу Куцу. Він мене затягнув. Ми поїхали Україною, вирушили в Польщу… На сьогодні кращого навчання, ніж змагання, немає. Це досвід, нові завдання. Цього року я вже не беру участі в змаганнях, а є єдиним із області членом всеукраїнської суддівської колегії, яка оцінює команди. Для мене важливо, насамперед, щоб людина була професіоналом і вміла надавати допомогу.

Зазначу, що наша фельдшерська бригада з Ратнівщини посіла третє місце в Україні на змаганнях, що проходили в Кременці. Цю ж бригаду я готував на «Черкаське медичні ралі – 2018». І ці молоді ратнівські фельдшери стали чемпіонами серед 40 команд із України, Литви та Польщі. У результаті цих змагань вони отримали нову медичну форму, комплект нош, а також можливість долучитися до міжнародного чемпіонату. Ми вивчаємо можливість взяти участь у вересневому чемпіонаті в Греції чи зимовому в Польщі.

Я дуже радий цій перемозі, адже у великих містах, таких, як Київ, Харків, Львів, Дніпро, працюють цілі кафедри, а в нас – кілька людей, ми не маємо навчального центру і всі здобутки одержуємо фактично завдяки власному ентузіазму. Ми показали, що працювати можна і без суттєвого фінансування. Звичайно, це важка праця, але Волинь – чемпіон (сміється, – ВН).

Це здійснення моєї мрії, нічого кращого мені не треба, адже неважливо, хто виїжджає на виклики, чи це лікар із 20-річним досвідом, чи це фельдшер, який працює всього один рік, важливо, аби ця людина була професіоналом своєї справи та виконувала роботу правильно.Ви торкнулися теми забезпечення екстреної медицини. Чи ваше відділення має вдосталь працівників, автомобілів, обладнання та ліків?

Проблем із обладнанням чи ліками немає. Усього вистачає. Є і дороговартісні ліки, наприклад, препарат Металізе, потрібний при допомозі у випадку інфаркту міокарда на догоспітальному етапі. Ми робимо ін’єкцію хворому, препарат розчиняє тромб і рятує життя. Вартість однієї ампули – 27–28 тисяч гривень. Людина абсолютно безкоштовно отримує цю допомогу.

Чого не вистачає, так це машин. Автомобілі ми отримували давно, і ситуація з машинами є критичною. У Луцьку ще є Пежо, а в багатьох районах досі їздять старі УАЗи.

Щодо кадрів, то в середньому персоналу вистачає, але, звичайно, не може лише сам фельдшер виїзджати на виклик. І ця проблема є не тільки в нас, вона стосується України загалом. Потрібна ще медсестра або ж нам необхідна система, за якою можна було б перевчати водіїв. Відповідно до закордонного досвіду, така посада, як водій «швидкої», не потрібна. Водія потрібно навчити елементарних базових речей, щоби він брав участь у наданні допомоги. У нашому відділенні я це зробив – наші водії надають допомогу при реанімації, вони знають, де і що знаходиться в машині.

Ще нам в області потрібен навчальний центр, аби ми могли вчити своїх працівників. Я тільки приїхав із Тернополя, там є симуляційний центр, де люди мають можливість вчитися надавати допомогу на спеціальних манекенах, які дихають, котрих можна послухати, яким можна зробити ін’єкцію… Вартість такого манекена – 1–1,5 мільйона гривень.

От, до прикладу, мене завжди цікавило, чому у Фінляндії – найменша смертність на догоспітальному етапі. А там тебе вчать, і кожні три місяці ти складаєш іспит, не здаєш – місяць працюєш безкоштовно. Я за впровадження такої системи і в нас, тому що не може людина, яка не орієнтується у справі, їхати на виклик і надавати медичну допомогу, адже на місці потерпілого може бути й моя дитина. Питання екстреної медицини для мене принципове – вона має бути на високому рівні.На Волині відбуваються різні тренінги та навчання. Минулого року до нас приїздили іноземні інструктори.

Так, у нас були курси за литовською програмою по травмі, які пройшли вже 82 людини. Запрошували для проведення навчань теж працівників науково-практичного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф із Києва. Ці навчання дають результат, адже збільшується кількість успішно проведених реанімацій, а це – врятовані життя.

Чи заплановано проводити навчання для пересічних людей, адже, на жаль, більшість не ознайомлена з тим, як правильно надавати першу домедичну допомогу.

Я борюся з цим. У мене, наприклад, дружина – вчителька, а, згідно з закордонною практикою, вчитель, а також вихователь чи працівник супермаркету, тобто будь-яка людина, яка працює з великою кількістю осіб, не має приступати до своїх обов’язків, поки не пройде базового курсу з реанімації. Цей курс займає шість годин. Повірте, якщо цей шестигодинний курс проходитимуть усі, ми врятуємо не одне життя.

Такі курси я проводжу на добровільних засадах. Коли мене кличуть у школу, я йду, бо мені це цікаво. І коли ти сам врятував чиєсь життя – це одне відчуття, і зовсім інше – те, коли та людина, яку ти навчив, сама врятувала когось. Тому й хочеться працювати в медицині.Які виклики найчастіше надходять на «швидку»?

На сьогоднішній день 40% викликів, які ми обслуговуємо, не стосуються того, що ми маємо робити. Люди повинні зрозуміти, що у випадку нежиті, високого тиску чи температури, швидку не викликають. Але для того, щоби люди це усвідомили, їх потрібно до цього привчити. Швидку викликають при ДТП, втраті свідомості, інсультах, інфарктах, нещасних випадках. Це наші прямі обов’язки, але є багато непрофільної роботи, яку ми змушені виконувати.

Найбільше викликів стосуються нещасних випадків (10%), великий відсоток становлять також гіпертонічні кризи та їхні ускладнення – це інсульти та інфаркти.Нещасні випадки, аварії – це завжди стрес. Як вдається абстрагуватися і виконувати свою роботу?

Якщо ти впевнений у своїх вміннях, своїх знаннях, ти не панікуєш. Я доношу це своїм працівникам, адже, панікуючи, ти не зможеш надати допомогу. Мій принцип у роботі та в житті полягає в тому, що я повинен робити все так, аби потім мені не було соромно. Я виконую свою роботу відповідно до протоколу, і совість моя залишається чистою. Звичайно, до роботи можна підходити й по-іншому. Але я вважаю, що навіть у випадку, якщо я врятував людину, а вона потім прожила лише день-два, я свою роботу виконав.Окрім впевненості та достатніх знань, якими якостями повинен володіти хороший парамедик?

Передусім він повинен любити свою роботу. Звичайно, заробітні плати в нас невеликі, але працює те, що ти любиш свою професію. Не все вирішують гроші. Наприклад, той дідусь чи бабуся, яких ти врятував, дякують тобі, а потім ще ідуть до церкви і свічку за твоє здоров’я ставлять. І тобі більше нічого не треба. Робота має приносити задоволення. Чим мені подобається робота на «швидкій»? Це швидкість у прийнятті рішень. Це допомагає і в повсякденному житті.Як часто надходять фальшиві виклики? І чи трапляються смішні випадки на роботі?

У випадку, коли людина просто заради жарту викликає «швидку», ми телефонуємо в поліцію, оформлюємо безрезультатний виїзд і людина сплачує штраф. Прораховано, що виклик «швидкої» по місту в середньому вартує близько 700 гривень. Тож із цим жартувати не треба. В нас працює центральна диспетчерська, яка відфільтровує такі виклики, тому зараз їх стало менше.

Звичайно, трапляються й курйози. Бувають такі виклики, які ти потім згадуєш усе життя. От чомусь завжди, як вдягаєш нову форму, має щось трапитися. Наприклад, кілька років тому, я – в новому медичному костюмі, виклик – роди на дому. Нічний час, світла ніде немає, у нас був лише один ліхтарик. Жінка вже родила, лежить у ліжку, ліжко настільки брудне, що дитинка ніжками перебирає в тих водах, хлюпочеться. Ми від’єднали дитинку від пуповини, переклали її в інше місце. І тут у нас сів ліхтарик, поки ми його зарядили, ввімкнули, на дитинку – блик, а її облизує великий сірий кіт (сміється, – ВН). Хлопчик живий-здоровий, а от випадок запам’ятався.В одній із публікацій ЗМІ вас порівнювали з доктором Хаусом? Зазначали навіть, що ви йому можете й фору дати. Як реагуєте на такі порівняння та похвалу від пацієнтів?

Знову ж таки, впевненість і знання притягують людей. Я ж намагаюся розвиватися в різних напрямках, працюю, рятую життя. Звичайно, це важко, і ти не завжди можеш приділити достатньо уваги своїй сім’ї, але мені подобається моя робота і я не можу відмовити людям у допомозі, навіть якщо ця робота є непрофільною для мене.Дивитеся серіали медичної тематики? Наскільки різниться екранна медицина від реалій?

Якось днями я сидів і пригадував, коли востаннє взагалі переглядав якийсь фільм чи серіал. Напевно, це було років 8 тому. Я просто фізично не маю часу, адже, аби чогось досягти, потрібно самовдосконалюватися. Я мушу хоча б протягом години-півтора на день щось почитати, читаю переважно медичну літературу.

Звичайно, кілька серій «Доктора Хауса» ще раніше бачив. І те, до чого нам потрібно прагнути – це розвинені приймальні відділення в лікарнях. Наприклад, такий медичний робітник, як я, готовий працювати в такій приймальній – у так званому emergency department. Тобто бути лікарем прийомного покою, де має проходити все необхідне обстеження. На жаль, на сьогодні в нас це не працює.Які маєте хобі, не пов’язані з професією?

Дуже люблю футбол – і як уболівальник, і як гравець. На вихідних ми граємо разом усією родиною, і з близькими. Окрім того, люблю їздити на футбольні матчі, за змоги відвідую всі ігри збірної України, був і на Євро.

Вільний час також намагаюся проводити з рідними. Мій син, наприклад, хоче бути лікарем, а донька не планує переймати мою професію.Чи маєте традиції, пов’язані з Днем медичного працівника (цього року припадає на 17 червня, – ВН)?

Для мене День медика – це сімейне свято. Напевно, вже протягом 10 років до мене додому приїжджає майже 40 осіб – це мої друзі, родичі, близькі. Ми варимо юшку і святкуємо, адже цей день випадає лише один раз на рік.

Що побажаєте колегам із нагоди Дня медика?

У першу чергу – терпіння (усміхається, – ВН). Наша робота нелегка, вона досить часто вимагає просто ентузіазму. Ще – гарної зарплати, щоби могти справді відчувати себе лікарем. Миру в державі та самовдосконалення.

Розмовляла Ольга Шершень

Фото – Костянтин Семицький

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---