Волинянин затуляв товариша від кулі, а вона дісталася йому. ІНТЕРВ’Ю

— Розумів, що можуть убити. Страху не було. Бог мене любить — уберіг, — каже сотник 27-річний Олександр Гуч із села Дерно Ківерцівського району Волині. Лежить у столичній лікарні №12. Ліву ногу фіксують спиці. 20 лютого його підстрелив снайпер на вулиці Інститутській біля Жовтневого палацу, інформує Gazeta.ua.

— У ту ніч перемир'я трохи тривали перепалки — кидали димовушки, коктейлі Молотова. Я був у Мінагрополітики, як о восьмій ранку телефонує побратим на псевдо Звіробій: збирай людей, дебош почався, — сотник підсувається вище, морщить лоба від болю. На голові має чуба-оселедця.

— Ми, 23–25 чоловік, одягнули бронежилети, захист на ноги, каски, взяли щити і палки. На Грушевського стріляли. На Майдані шикували сотні самооборони. Не став чекати, доки роздаватимуть вказівки, повів хлопців наверх до Жовтневого палацу. Почали відтискати за барикаду міліцію. Хтось попереду кидав каміння, коктейлі Молотова, але вони не долітали. Снайпери відходили і відстрілювалися. Чотко стріляли — кулі майже мимо не літали. Люди падали замертво.

— Саш, є курка, бутербродик. Що тобі принести? — до палати заходять дві волонтерки.

— Мене завалили тут так, що аби за місяць усе поз'їдав. Їжте самі, дівчата. Візьміть апель­синів, пригощайтеся, — тумбочка забита харчами. Поряд стоять пакети з фруктами, на підвіконні — книжки, плюшевий ведмедик, квіти. Їх принесли друзі, волонтери і шанувальниці.

Дівчина кладе пораненому на лоба компрес. Температура в Олександра піднялася до 39 градусів.

— Хлопці позаду отримували кулі в ноги, лежали і крутилися, — продовжує сотник. — Мого земляка Хому поранили у плече та лікоть. Узяв його за ­комір, задкуючи став відтягувати. Затуляв товариша щитом від кулі, а вона дісталася мені. Ліва нога поїхала вбік. Поняв, що перелом. Куля влучила над коліном і пройшла навиліт крізь кістку. Вийшла з внутрішньої сторони стегна і попала в другу ногу. Але, видно, джинси хороші, бо лишився тільки рубець. Дірка була завбільшки як палець. Я впав на бік. Кажу: "Хома, вибачай, далі тебе не посуну". До мене підбіг кремезний дядько, взяв на руки. Якби не він, я стік би кров'ю. Мене підхопили ще двоє і понесли у Жовтневий. Нога мотилялася, кров лилася добряче, ще й шмат м'яса відвалювався.

— Є шанс повезти вас на лікування до Німеччини, — заходить Ольга, волонтерка благодійного фонду ім. Андрея Шептицького.

— Так мене уже в Польщу везуть. Я не маю ­закордонного паспорта, а поляки відкрили для ­постраждалих зелений коридор.

Олександр записує телефон Ольги в мобільний.

— У палаці мене поклали на стіл. Ногу перетиснули джгутом, вона сильно роздулася. Боліло, але я був при здоровому глузді, відповідав на дзвінки. Щось підказував медикам. Якийсь хлопець пробігав: чи можна жилет узяти? Віддав йому все. Мене перенесли до "швидкої". А в 11-й поклали на операцію. Медики казали, що чудом вижив. Якби куля потрапила в артерію, не довезли б до лікарні. Тоді вбили чотирьох наших хлопців.

Закордонний паспорт Олександрові зробили за півдня. Запропонували лікування в Австрії, де йому складуть кістку. 3 березня вилетів туди. Реабілітація триватиме близько чотирьох місяців.

Купив матері пральну машинку

— Перший раз син поїхав у Київ після Водохреща. Я тільки вийшла хазяйство кормити, тут він стоїть із рюкзаком у дворі. Почала плакати, говорю: за мене подумай, не лізь під ті кулі. Сказав, що нема чого плакати, що це не обговорюється, — розповідає мати Олександра 47-річна Леся Гуч. 25 лютого приїхала до сина. Ночувала біля нього дві ночі. Працює в Луцьку медсестрою.

— У нас була домовленість зв'язуватися зранку та ввечері. Лягала спати і вставала з новинами. 20 лютого включила телевізор, і волосся стало дибом. Коли показали снайперів, набрала сина. Бере трубку Звіробій. У мене аж у п'яти кров — щось сталося. Він каже: не переживайте, Саша тільки трошки ногу зламав, впав зі сходів. Пізніше сам подзвонив, голос стомлений. Питаю: це, напевно, поранення, а не перелом? Трошки є, але все нормально, відповів.

Олександр працює будівельником, є депутатом Дернівської сільської ради. Батько помер, коли хлопцеві було 8. Має старшого на рік брата Андрія.

— Сини змалку до праці були залучені. Рано стали удвох косити й орати. Зараз мої доходи — тисяча з капєйками. Завжди мені помагають. Бачать, що тяжко мамі стірати — зібралися на нову машинку. Саша завжди десь у поїздках, по фестивалях і таборах. Удома щонеділі організовує футбольні турніри. Нагадую, що пора женитися, бо внуків хочу. А він: я ще не знайшов ту, яку покохав би. У лікарні від дівчат відбою нема.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---