Волинянин упізнав себе на фотографіях «обезголовленого майданівця»

Волинський активіст Ігор Генсеровський, воїн АТО, допоміг слідству розкрити епізод з «обезголовленою» людиною на Грушевського 18 лютого 2014 року.

Під час заворушень 18 лютого 2014 року мережі сколихнули фотографії «обезголовленого активіста», якого силовики несли вулицею Грушевського. Слідчі й прокуратура два роки намагалися встановити особу чоловіка на ношах. Спочатку ГПУ оголосила, що це активіст Ігор Сердюк. Утім, виявивши нові світлини, версію переглянули. А 20 лютого 2016-го до Генпрокуратури прийшов потерпілий, який упізнав себе на фото. «Майданівцем без голови» виявився 34-річний житель Волині, учасник війни на Донбасі Ігор Генсіровський. «Тиждень» розпитав чоловіка про події дворічної давності.



Ти чув історію про «обезголовленого майданівця»?

— Чув. І, виявляється, це міф. В інтернеті бачив кадри, на яких несуть «тіло без голови». Людина на ношах дуже схожа на мене. Але тоді думалося: «У мене голова на плечах, а кажуть, що тіло без неї. Отже, не я». Повірити в історію з відрубаними головами і справді не так важко. У Варшаві один чоловік розповідав про тортури, які міліціонери влаштовували. Видирали волосся, виганяли людей на холод. Зрештою, чом би їм не опуститись і до відрубування голів? Передивлявся в інтернеті відео, себе шукав. І жодного разу не побачив. Хоча перед штурмом 18 лютого, приблизно до обіду, над нами на Грушевського літав безпілотник, знімав. То, може, там більше деталей можна було б розгледіти.



А як з’ясували, що на відео все ж таки ти?

— Я служу в АТО. Так доля склалася, що цього року потрапив на Майдан, на річницю. У відпустку мене вигнав комбат, хоч я і не хотів. Тож думав побачитися з хлопцями — і назад. Вони саме їхали до Генпрокуратури. Сказали розпитати Павла Сидоренка, адвоката, координатора у справах майданівців, про матеріальну допомогу, яку обіцяли постраждалим під час протестів. Уже в ГПУ мене відвели до слідчого. Виявилось, я проходжу як потерпілий, хоча заяви не писав. Навіть показали знімки кулі 9 мм, якою ногу було прострелено. Потім сказали, що є постраждалі, яких треба встановити. Зокрема, начебто «обезголовлений активіст». І відправили до іншого слідчого, щоб підтвердити чи спростувати інформацію. Коли відео побачив, було важко усвідомити, що ти «майданівець без голови». Спершу говорив слідчим, що такого не може бути. А мені показали відео, людей, які несли. На одному із записів видно, як мене вантажать у швидку. Лице своє ледь упізнав. Страшно поглянути. А взагалі пересвідчився, що то я, завдяки камуфляжному бушлатові, штаням і взуттю. Ті чоботи досі в мене є. Сумнівів, що «безголова людина» — це я, не лишилося.

Як і коли прийшов на Майдан?

— Сам я з Нововолинська. Повернувся після заробітків із Польщі, був удома. Нечасто дивився новини, але дуже обурило побиття студентів. Після цього почав їздити на тернопільський Майдан. Тоді він був веселішим: «Хто не скаче, той москаль» і все таке. Водночас розлучався з дружиною, тому не міг їхати до Києва. Сімейне життя було ніяке: наче є і наче немає. Жив і в Києві, і в Польщі. Удома — нечасто. Який із мене чоловік і батько тоді? Тож у січні, вже розлучений, вирушив на Майдан Незалежності. До того ж сталися перші вбивства. Нігояна, Сеника, Жизневського. Мені соромно стало. Хтось на Революції гідності, а я сиджу вдома.

Як нині пам’ятаю: сніг ішов, холодно. Намело так, що автобус не приїхав до села. Попростував пішки дорогою, десь зловив маршрутку. Приїхав до Рівного. Там були автобусні рейси на Київ, для підтримки Майдану. Шукав штаби Блоку Ти­мошенко, Луценка, політпартій загалом, щоб записатися на транспорт. Вийшло так, що автобусів у них не було, довелося б чекати два дні. І поїхав сам. Із Рівного до Києва сів на маршрутку — і ввечері був у столиці. Стояли морози до –25 °С, народ грівся біля бочок. Люд був різний. Безхатченки, які шукали собі вигоди: похарчуватися безплатно, чаю попити, вдягнутися. Приходили люди з вищою освітою, досі їхні обличчя пам’ятаю. Ерудовані, багато цікавого розповідали. А ще музиканти. Грали на скрипці й цимбалах. Дуже хотів би їх зустріти. Скажімо, був хлопець із дівчиною, на Грушевського грали. І ще одна тендітна дівчинка-скрипалька. Холод, а вона приходила на барикади, знімала верхній одяг і грала. Тоненька така. Дуже приємно було, що нас підтримують. Провів кілька днів у КМДА…

А потім пішли на Грушевського?

— Знайшов на барикадах місце, де загинув Жизневський. Вирішив там стояти. Цілодобово до нас приходили чоловіки й жінки. Приносили інвентар: лопати, ломи, щоб розбивати лід. «Беркути» ж пустили воду, щоб було слизько. На Грушевського прийшов із товаришем. Мій тезка, теж Ігор. На жаль, уже загинув. І там були люди, які не входили ані до партій, ані до жодної із сотень. І мені це дуже сподобалося, бо не хотів бути зобов’язаний комусь. Хоча в сотнях існували свої плюси. Скажімо, місце, де можна заночувати, помитися. Так, мав бути певний контроль і порядок. Але я дорослий чоловік, громадянин, який себе здатен контролювати. Обійшлися без сотників. Зверталися до них хіба тоді, коли хворіли.

Скільки людей налічувалось у вашій групі?

— 25. Я навіть список мав. Як уже казав, ми були самі по собі. У Профспілках — контроль, ті, хто коригував, спрямовував допомогу. І цим займалися сотники. А нам доводилося самотужки розбиратися з проблемами. Скажімо, потрібні були дрова, матеріали, щоб збити якесь накриття. Деталі вже важко згадати, але ми Профспілками бігали, стукали в кабінети, писали заяви. Скільки кубометрів дерева, куди, на скількох осіб.

Спали попервах просто неба. Іноді прокидаєшся, а на тебе дощ крапає. Тож своїми силами збили дерев’яний каркас, знайшли клейонку, обшили його. Роздобули старі двері якісь. Я мав сіре пальто, ми ним і якимись ганчірками собі застелили ті двері. Вийшли імпровізовані ліжка. Спали рядочком, як оселедці.

Ще з нами були хлопці, про яких не скажу поганого чи хорошого, якісь незрозумілі вони. Може, і на тітушків працювали. А ще був підполковник, який став серед нас старшим. Петром звати, відповідальний. Ми спільно облаштували свою територію: розвісили мішечки для сміття, прибирали. Іноземці приходили, дивувалися. Революція деінде у світі який має вигляд? Мародерства, заворушення. А в нас прибрано, підмітаємо. Коли автобуси горіли, стрілянина була, постраждав один магазин. То ми його фанерою зашили. Не пускали туди роззяв.

Як для тебе почався ранок 18 лютого?

— Іще 17-го числа пішли чутки, що буде хода до Верховної Ради. Мітингувальники мали мирно прокрокувати — засвідчити свою позицію. Схожий марш уже був. 10-го, здається. У ніч на 18-те ми з хлопцями чатували, як завжди. Спали мало. Було як? Удень збиралося багато людей, а на ніч лишалися самі майданівці. Зранку до нас прийшли бабусі, просили не відступати. Казали, що самі вже на барикадах нічого не зможуть. Ага, ще згадав… Зранку шину на ворота вішав. У нас посеред барикади були такі сітчасті. Думалося: підуть силовики в атаку — підпалю, і вони не прорвуться. Але вийшло інакше.

То ви пішли на марш?

— Серед наших «безсотченків» була група людей, які рушили до Верховної Ради. Приблизно половина хлопців. Я лишився. Іще з нами були Петро й чоловік з Америки, хоча сам із Вінниці. Мав канадський прапор: ми чіпляли його на барикаді біля воріт. А ще була в нього пам’ятка — залізна каска. На ранок перед штурмом їх привезли. Чи принесли. У медпункті на Грушевського, якщо пам’ятаєш. Ми з хлопцями й собі взяли. А американцю ще підписали. 19-го числа він мав потрапити на Бориспіль. За нього хвилювався. Бо коли 18-го вже нас побили, такий хаос був, люди відступали до Профспілок, їхали бетеери. Але, здається, каску він зберіг. Близько місяця потому мені листа надіслав. Ніби гора з плечей звалилася.

Повернімося до 18 лютого. Що крім каски на тобі було?

— Чорна шапка, бушлат військовий, джинси й берці. Попередня пара взуття порвалася. Знайшов собі дерев’яного щита, вистругав дерев’яну палицю метра півтора. Для захисту. Ще мав будівельні окуляри й респіратор.

Як того дня розвивалися події?

— «Беркути» завжди були позаду. Спереду — вевешники, може, і строковики, яких призвали. Залякані, було видно пресинг різного характеру. Ми закликали їх не боятися, приходити до нас. Але вони лишалися попереду, замінювали одне одного часом. А за їхніми спинами вільно ходили «беркути» й тітушки.

Зранку, коли була хода, ми лишилися на позиціях, із боку стадіону Лобановського. Там стояли «афганці», здається. Нас було мало. Підтягнулася Самооборона, два чи три сотники з людьми. Мали ціпки, палиці. Потім вони вирішили відчинити ворота, пройшли до вевешників, на Грушевського. Не скажу навіщо, це до сотників запитання. Може, хотіли просунутися до Ради. Але ніхто ні на кого не нападав. Принаймні там, де я був. Сотники мали якісь переговори зі старшими міліціонерами, шукали командирів. Я особисто не чув, про що говорили. Та, здається, перемовини не вдалися. І ми відступили. Це все відбувалося до полудня. А потім почалися постріли.

Із боку стадіону виносили поранених, хоча в нас на вулиці було майже спокійно. Ми намагалися відстрілюватися феєрверками. Усі залишалися на місцях. Потім хтось запалив шини, принесли «коктейлі Молотова». Стало зрозуміло, що почнеться штурм і треба займати оборону. Прийшли священики, благословили нас, помолилися. І якось поступово усе набирало обертів.

Коли міліція рушила на вас штурмом? Як це сталося?

— Медики виносили людей, надавали допомогу, майданівці відступили за другу барикаду, силовики наблизились упритул, вевешників використовували як щит. Я хотів підпалити шини на воротах, але не було чим. І в певний момент між двома барикадами, між міліцією і Самообороною лишились я та ще один хлопець. Почали вибухати світлошумові гранати, газ використовували, стріляли. Я десь кинув свого щита. І палицю, здається, теж. Натомість знайшов металевого. І загубив каску з шапкою. На мені зосталися респіратор і захисні окуляри. А ще вата у вухах була, аби від вибухів не оглухнути. Вирішив відійти назад, узяти собі каску, бо не було сенсу перед силовиками стояти. І наша стіна мене не пропускала. Хлопці кажуть: «Куди?». Я пояснюю ситуацію, а вони: «Ні». Нарешті пройшов у їхній тил, ближче до тимчасового медпункту. Але в той момент події розгорталися надто швидко. Почався прорив. Біля мене був старший чоловік, він упав, здається. Підбіг хлопець: просить відтягнути. А метри за два від мене вхід у медпункт. І каски біля дверей на підвіконні. Підбігли ще товариші, забрали постраждалого. Досередини медпункту я не потрапив: намагався відчинити двері, але їх чи то заблокували, чи то замкнули. І тут помітив чорну масу силовиків, яка рухалася на мене. Не бачив хто: міліція чи «беркути» (вони разом були). Окуляри запотіли. Вони прорвалися через центр воріт, наші відступають до Європейської площі. А я збоку біля медпункту. І бігти пізно.

На мене налетіли. Били кийками, палицями, ногами. Товкли так, що зірки з очей сипались. Уперше в житті таке трапилося. Поталанило, що був одягнений дуже так... Овеча жилетка, бушлат, шарфик з оленями й сніжинками, який у Києві купив. І рюкзак. Там були шкарпетки, рукавички, ліки.

Упав. А мене й далі били. Найбільше дістав по голові. Рюкзак, думаю, врятував мені хребет від травм. Ребра теж наче не зламали. Сильно постраждали руки. Пальцями не міг рухати. І ногу прострелили, як виявилося. Попервах, коли був на адреналіні, поривався піднятися, а то й бігти. Тут чоловіка треба тягти, відступ — і каска ця в медпункті… Усе ніяк не міг заспокоїтися. Силовики від мене відчепилися лише тоді, коли ворушитися перестав. Пам’ятаю, лежу напівпритомний. Чути, як щось дзюрчить. Думаю: «Зара’ стечу кров’ю — і все». Не пам’ятаю, як далі було. Коли мене несли, думав, що то на щиті.

Тобі розповіли, що відбувалося далі?

— Хіба що на фото й відео бачив. Знаєш, цікаво на себе дивитися збоку. Як несуть, як у швидку вантажать. Я ж цього й не пам’ятаю. Тепер-от дивлюся на фото й розумію, звідки взявся «обезголовлений майданівець». Не пам’ятаю, як мені бинтували голову, але з лівого боку й на потилиці було багато крові. І бушлат завеликий. Думаю, коли еменесники з вевешниками несли мене вгору по Грушевського, він задерся на вуха. І пов’язка була вся у крові з лівого боку. А якби мене несли головою вперед, картинка була б абсолютно інша для вас у Раді. Це ж звідти знімали? Так от, якби головою вперед, то скривавленого бинта не було б видно. Певно, через такий ракурс і з’явилися чутки, що відрубали комусь у Маріїнському парку голову. На твоїх фото себе впізнаю. Тут бушлат мій і джинси теж мої. А ногами вперед несли, бо думали, що помер. Лише перед машиною лікар вирішив іще раз перевірити пульс. Це десь біля Кріпосного провулку було, якщо судити з відео прокуратури. І вже після цього мене розвернули головою вперед і повезли до лікарні швидкої допомоги. Ще пам’ятаю, чи то сплю, чи що, а мені якісь запитання ставлять. А я ніякий, не можу нічого сказати. І дихати важко було. Ребра болять. Та й загалом був побитий, рухатися важко.

Уже з ЛШД мене викрали волонтери, бо ходили чутки, що побитих забирає міліція. Подейкували, що людей навіть катують. Зрештою мене відвезли на Львівську площу до церкви. А звідти потрапив у Варшаву на лікування.

Як жив після Майдану?

— Повернувся додому, мешкав у селі, зробив собі невеличкий відпочинок, треба було трохи заспокоїтись. А потім почалася війна, виникла потреба у водіях. А в мене саме така військова спеціальність. Звернувся до свого військкомату й пішов служити. Нині подеколи в голові буває гострий біль. Коли багато думаю. Або коли збився з режиму, погано чи мало поспав. Але жити можна.

Не шкодуєш, що був на Майдані?

— Це мій Майдан. Я бачив, як живуть батьки. І бачив політику, яку вів Янукович з Азаровим, зради ці… від Ющенка. Було прикро. І я чекав якогось переломного періоду, якихось змін… І він почався. Як на мене, ми вже не повернемося до часів Януковича. Гірше не буде. Люди згуртовані, тож не допустимо, аби влада нами маніпулювала. Рухаємося до кращого, хоч і важко. Знаєш, не варто опускати руки, треба боротися. Ті, хто загинув, хто воює, — ми ж не маємо права їх підводити!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---