Жіноче та чоловіче тіло: від заборонених тем до повної розкутості

Науковець-етнограф, кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Ірина Ігнатенко дослідила табуйовані досі теми жіночого та чоловічого тіла в українській культурі. У своїх книгах дослідниця цитує старших людей, із якими вдалося поспілкуватися. У них також є записи, які раніше зробили дослідники-етнографи, та матеріали з судових справ.

Про це дослідниця розповіла у Луцьку 8 грудня. Зустріч відбулася у книгарні «Є».

«Ця книга «жива», бо говорить голосами жінок – наших прапрабабусь, які знали солодкий та гіркий смак любові, пишалися плодами свого кохання або вимушено їх позбавлялися, зазнавали втіх матері або страждань покритки. Зрештою, вони просто жили», – розповідає Ірина Ігнатенко.

Обряд комори

Науковець каже, що не треба недооцінювати людей старшого віку. Адже бабуся може не згадати, що робила вчора, але того, кого кохала, як дівувала й ревнувала, не забуде ніколи.«Жінки ділилися зі мною спогадами. Коли слухала їхні розповіді, то розуміла, що тіло належало не самій жінці, а соціуму, громаді, в якій вона жила. Бо на кожному етапі фізіологічного розвитку на тіло жінки накладали табу та обов’язки. Коли вона їх не дотримувалася, то випадала із соціуму й дуже від цього потерпала. Тіло українки було об’єктом соціального контролю, а сама вона – об’єктом суворих обмежень», – каже Ірина Ігнатенко.

Етнограф розповіла про обряд комори, без якого годі було уявити українське весілля. Усе відбувалося так: після частування наречену обстежували гості нареченого. Вони її роздягали, перевіряли волосся, дивилися між пальцями, аби ніде не заховала голку чи шпильку, щоб зімітувати з їхньою допомогою ознаки цноти. Молодих заводили до комори, а вся публіка чекала на результат. На виконання шлюбних обов’язків молодим виділяли приблизно від п’яти до 30 хвилин. Після цього дружки могли стукати й запитувати: «Чи ще довго?». Відтак свахи співали, а дружки все перепитували. Усе це годі уявити. Бо наречених практично не залишали в спокої.

«Зрозуміло, що в таких обставинах виникали проблеми. Молодий фізіологічно не міг упоратися зі своїм обов’язком. Уявляєте, яку треба було мати психіку, аби зробити все, як слід, коли тобі кричать, чи ще довго, – розповідає науковець. – Якщо наречений не міг «добути калину», то молоду звинувачували, що винна вона, бо наслала на нього чари, аби приховати свій гріх. Якщо ж молодий не міг виконати шлюбний обов’язок, то це робив дружко. Уявляєте? Неважливо було, хто дівчині стане першим чоловіком, важливо, аби вона втратила цноту саме на весіллі. Наречена належала не нареченому, а його роду. Вона мусила надати як доказ цноти скривавлену сорочку. Тоді дівчину прославляли, навіть вели до вулика, саджали на нього, бо вважали, що дівоча чистота – це багатство, заможність, достаток, які перейдуть на господарство і на весь рід. А коли дівчина втрачала цноту до шлюбу, то всіляко гнобили і її, і її батьків, особливо маму, що не змогла виховати достойну наречену».Вульгарні висловлювання для українців – неприпустимі

Попри надмірну увагу до дівочої цноти, дівування українок було не таким уже й цнотливим. Ідеться про всім відомі вечорниці, на яких молодь практикувала спільну ночівлю. Заохочували до цього хлопці. Вони часто дурили дівчат, обіцяючи одружитися. Бувало, що юнки не знали, що таке статевий акт. Адже у сім’ях про це не говорили. Необізнаність призводила до сумних наслідків. Втративши на вечорницях цноту, дівчина ставала покриткою, а часто навіть не могла зрозуміти, звідки в неї дитина. З такої дівчини знущалися та висміювали її, а заміж вона могла вийти хіба за вдівця. Тож доводилося чекати, коли у якогось діда помре дружина, аби потім вийти за нього заміж. Такі жінки навіть хустку зав’язували не так, як усі інші, аби можна було упізнати, хто з них покритка.

«Ідеальним вважалося таке життя жінки: народилася, охрестилася, до двадцяти років вийшла заміж (якщо після двадцяти дівчина була незаміжньою, то вважалася старою дівою й шансів вийти заміж практично не мала), народила дітей, а коли старіла, то мала найвищий статус у сільській громаді – могла бути повитухою чи знахаркою. Покритки у цей сценарій «не вписувалися», – розповідає Ірина Ігнатенко.

Авторка каже, що чоловіча тілесність не була центральною у народно-обрядовій культурі. З чоловічим тілом було пов’язано значно менше уявлень та традицій, на відміну від жіночого.

«Мене просили, аби написала ще й про чоловіче тіло. Зізнаюся, що й уявлення не мала, як це зроблю. Річ у тім, що інформації про чоловічу тілесність в архівах судових справ сіл було дуже мало. Мені самій стало цікаво, як контролювало тіло життя чоловіка, бо жіноче тіло стосвідсотково контролювало жінок», – провадить авторка.

Річ у тім, що етнографи активно взялися за збір матеріалу в експедиціях у ХІХ столітті, однак через тодішню академічність та сором’язливість дослідників таких даних роздобути не вдалося.

«Чоловіче тіло не було таким цікавим, як жіноче, – каже дослідниця. – Адже чоловік не може виношувати, народжувати і вигодовувати дитину. Чоловіки дбали тільки про потенцію. Завжди важливо було, щоб мужчина був сексуально активний і міг виконувати свої функції. Чоловіки дуже боялися, аби колишні коханки чи жінки, яких вони покинули, не помстилися й не поробили на втрату потенції. Якщо таке ставалося, бідакам навіть доводилося шукати бабів, які відробляли. Жінка також могла легко розлучитися з чоловіком, якщо того визнавали імпотентом».

За словами Ірини Ігнатенко, ненормативна лексика для українців була непритаманна. Грубі та вульгарні висловлювання, пов’язані зі статевими органами, більш властиві були для росіян. Українці це завуальовували, використовували грайливість слів та певні натяки.«У мене окремо є розділ, де йдеться про те, як називали чоловічий статевий орган. Назви брали із тваринного, рослинного світу, за аналогією, за подібністю. Наприклад, їх називали перчик, огірочок, ковбаска тощо», – каже дослідниця.

На думку авторки, сороміцький фольклор – це теж частина духовної культури. Крім цього, його не співав хто й коли завгодно та де завгодно. Були чіткі вікові та часові рамки. Це дозволено було тільки дорослим одруженим чоловікам та заміжнім жінкам. Були чітко визначені місця, де можна було це робити. Тобто сороміцький фольклор використовували тоді, коли він був потрібен.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---