Василь Шкляр: «Донбас не вартий життів найкращих українців»

Письменник, інтелектуал, політичний діяч Василь Шкляр відомий широкому загалу як патріот-націоналіст. У своїх історичних романах автор часто змальовує протистояння України з Росією і вкотре нагадує читачам, що конфлікт між двома країнами аж ніяк не несподіванка, а процес із багаторічною історією. На Волинь Василь Шкляр приїхав зустрітися із читачами на запрошення народного депутата України Ірини Констанкевич.

– Російська «Вікіпедія» пише, що ви у своїх книгах розповідаєте про «вшиву кацапню», а ваша книга «Чорний Ворон» стала енциклопедією русофобії та антисемітизму. Чи бачили ви це?

– Не личить українському письменнику читати російські сайти. Бо це те саме, що балерині носити кирзові чоботи.

– До речі, про «Чорний Ворон». Ваш роман екранізують. Чи берете участь у створенні сценарію?

– Ні, не беру. Дуже тяжко розтинати себе по живому. Я завжди думав, що для екранізації роману треба мати багато грошей, виявилося, це не так. На це і держава виділила кошти, і студія «1+1». Уже, може, й відзняли б це кіно, але усе вперлося в режисера. Була дуже цікава історія з Єжи Гофманом. Із ним мали розмову Віктор Ющенко і ще частина нашої інтелігенції. Гофман сказав, що прочитає роман в оригіналі. Він справді читає українською мовою. «Чорного ворона» він прочитав за три тижні і сказав, що то буде добре кіно. На той час він мав фільмувати «Варшавську битву», тому знімати мав українець, а він хотів долучитися тільки як художній керівник. Це мене влаштовувало б найбільше, бо я знав би, що дух твору буде добре передано. Однак польський режисер відмовився від знімань фільму за романом «Чорний ворон». Сказав, що кіно антиросійське, а сам роман ксенофобський. Моя біда в тому, що «Чорний ворон» вийшов за межі літературного явища, він став аспектом політики. Це кіно буде, головне, щоб його не зіпсували.

Ніхто в Україні фільмів такого формату не знімав. Українське кіно було у величезному занепаді. Ми дивилися всіляке сміття по телевізії. І тільки зараз почали з’являтися перші стрічки. Кацапи відстежують все українське і намагаються зашкодити. От вийшов канадський фільм «Гіркі жнива» про голодомор. Я цей фільм не ідеалізую, але критика зарубіжної преси просто нищівна. Вона розгромила фільм. Вважаю, що все це проплачено кацапами.– За останніми підрахунками, більшість українців вважають українську мову рідною, але двомовних теж залишається чимало. Чи є у цьому небезпека для держави?

– Коли дивлюся на тих виродків, які вік прожили в Україні, а так і не змогли вивчити української мови, то мені аж щось робиться. Я вірменську вивчив за два місяці. Навіть не в університеті, а під час гри у карти, в очко. Там, якщо пропустиш слово, то влетиш на гроші. Вірменська дуже складна мова, не схожа на жодну іншу. Якщо українську хтось не може вивчити, то він або несповна розуму, або має бар’єр, ненависть до всього українського. На жаль, так побудована наша держава, що без української мови можна обійтися. Доки так буде, доти житимемо у розхристаному напівчужому світі. Треба зробити так, щоб без державної мови притомний громадянин не міг обійтися. Хочеш здобути освіту, хочеш зробити кар’єру – знай державну мову.

Певні зрушення у свідомості українців відбулися під час останніх двох революцій, та потім знов усе пригасало. У вищих ешелонах влади люди побачили не повстанських провідників, а російськомовних чиновників. Чи є в цій двомовності небезпека для держави? Звісно, що є.– То що ж для нації головне: мова чи територія?

– Мова. Без мови нації не існує, а території без нації є.

– У одному з інтерв’ю ви сказали, що «русский мир» тримається на двох китах: російській мові та російській церкві. Як із цим боротися?

– Зробити українізацію на конституційних основах. Туди, де є українська мова, ворог не йде. Він іде туди, де відчуває підтримку. З церквою тяжче. Це консервативна основа людської свідомості, мовляв, я йду не до московського попа, я йду до Бога. Це велика омана. Багатьох московських церковних служителів ловили на терористичних актах, на підтримці війни, на підтримці путінської політики. З тим теж треба діяти на основі закону. Наші політики кажуть: «Чекайте, хай завершиться війна, тоді ми все зробимо. Спочатку піднімемо економіку, а потім візьмемося за це». То велика брехня. Такі рішучі дії найкраще робити під час війни. Ми маємо моральне право зараз повестися з «русским миром» дуже жорстоко та радикально.

– Чи твориться в Україні нова нація?

– Єдине, чим ми можемо себе тішити, то прийняти формулу, що українська нація молода й перебуває на порі становлення. Нині формується нова українська людина. У тому наша найбільша надія. Бо якщо казати, що ми такі древні, а такі дурні, то буде дуже смішно. Найбільша наша біда в тому, що українське суспільство дуже неоднорідне. Наша бідна Україна не має єдності, етнічної солідарності, має тільки розпорошене суспільство. Упродовж віків Україна була під різними впливами. А бездержавна нація завжди дезорієнтована, немонолітна, неконсолідована. І звідси вся біда.

– Українсько-російська війна триває вже кілька століть. Чи варто нині деокупацію України починати з Києва? Адже столиця окупована в інформаційному сенсі.

– Україна інформаційно капітулювала. Щодо деокупації Криму, Донбасу, то спершу слід провести деокупацію Києва. Київ нині окупований, і це очевидно. Хіба ми не дивимося центральні канали, які є проросійськими? Вони несуть більшу загрозу, ніж Валуєвські циркуляри. Мають бути правила: українська мова державна, це мова спілкування та навчання. Слід зробити так, щоб без неї не могли обійтися. Як це в Ізраїлі чи у будь-якій іншій країні. Тоді все стане на свої місця. Люди солідаризуватимуться довкола своєї мови, культури та духовності. Солідарна нація – то зовсім не те розпорошене суспільство, яке ми маємо нині.– Чи варто вживати термін «тимчасово окупований» щодо Криму? Чи все ж називати речі своїми іменами?

– Не варто. Багато наших політиків із телячим ентузіазмом на кожному кроці викрикують, що Крим наш, що ми його повернемо. Та він ніколи нашим не був і не буде. У 1954 році Хрущов його віддав. Тоді він хотів подарувати литовцям Калінінградську область. Така маленька Литва, а таку величезну область не захотіла. Вони кістьми лягли, щоб не взяти ту землю, яка стала б фактором русифікації, фактором чужого впливу. Вони залишилися на маленькій території, але самі там господарювали. А нам, українцям, треба все: від Сяну до Дону і до Північного полюса. Єдині, хто має моральне право сказати, що не віддасть жодного клаптика української землі, – то це наші вояки. Бо вони готові за це віддати життя. Не годиться сидіти на дивані й вигукувати: «Ми заберемо Кубань і Воронезьку область». Візьміть тоді всю Росію і приєднайте до України. Вона готова до приєднання. Навіть столицю перенесуть з Москви у Київ. Тільки нас тоді не буде. Політики взагалі не мають права дискутувати на тему територіальної цілісності. Для них ця тема табу, а я можу говорити, що схочу, бо в мене посада вища, ніж у президента.

– Чи зможе, на вашу думку, Україна відновити кордони 2014 року?

– Україна ніколи не поверне кордони 2014 року. Ті люди щасливі, що живуть у Росії. Не треба забирати в людей щастя. Донбас для нас – чужа чужина. На тему українсько-російської війни я висловлюю дуже непопулярні речі. Переконаний, що та територія не варта життів найкращих українців. Мені часто заявляють, що я ледве не сепаратист, бо готовий віддати ці землі. Але у мене є кращий план повернення: відрізати усю ту територію, ту нечисть від нас, збудувати свою сильну державу, а тоді вже приєднувати кого завгодно, але на своїх умовах. Бо виходить так, що хочемо не Донбас приєднати до України, а навпаки.

– Ви наважилися піти в політику, входите до політради УКРОПу. Не боїтеся розчаруватися?

– Я пішов в УКРОП у вирішальну годину для України. Коли рухалася навала до центру, до Дніпра. Я тоді зважував авторитет, силу, вплив партії тільки за одним – за внеском у відстоювання української землі проти «русского мира». Тоді найбільший внесок зробив УКРОП. Багато хлопців, військових, волонтерів попросили мене стати з ними поруч. І я став. І не розчарувався.

УКРОП не нав’язує своїм членам зашкарублої думки. Це політична сила, яка відкрита для всіх патріотів України. Я абсолютно вільно співпрацюю з багатьма іншими нашими патріотичними, націоналістичними партіями. Нікого не хвилює, що я укропівець.

– Що думаєте з приводу фільму «Волинь»? Як боротися з антиукраїнською пропагандою в Польщі? І що робити з цим в Україні?

– Я цього фільму не бачив. Знаю, що ворожнечу будуть розпалювати й надалі. У нас був певний період, коли налагодилися стосунки з поляками. Польща була навіть адвокатом України у Європі. Але раптом почали відбуватися різні провокації. Вони і зараз будуть системно продовжуватися. У час, коли багато європейців розчарувалися в ЄС, є різні альтернативні думки у серйозних середо­вищах, і одна з таких – ідея про унію, таку, як Балто-Чорноморська дуга, куди увійшли б Україна, Польща, країни Балтії і ще деякі країни колишньої Югославії. Це міг би бути цікавий союз. Щоб зруйнувати ці плани, Росія постійно розпалює поль­сько-українську ворожнечу. Зна­­ходить найбільш чутливі місця і з цього користається. І цей обстріл у Луцьку польського консульства – теж справа рук Росії.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---