У Луцьку - прем'єра «Століття Якова». Про книгу і кохання

Прем’єра вистави волинського письменника Володимира Лиса «Століття Якова» відбудеться в Луцьку вже завтра ввечері, 27 лютого, на сцені облмуздрамтеатру імені Тараса Шевченка.

Раніше репортер Інформаційного агентства Волинські новини вже поспілкувався із режисером постановки Миколою Яремківим, тому, чого чекати від вистави, читачі знають. Чого ж чекати від самого роману, який ліг в основу «Століття Якова. Перше кохання», – про це нижче.

Велика війна гримотить над світом. Повзе через кордони, моря і річки, гори й ліси, і ніяка сила – ні Божа, ні людська – не годна її спинити. Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, на якій дошці незбагненої гри чи, гірше того – здмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти і вижити.

Про життя людини XX століття, головним завдання якої було вижити, вистояти, не зламатися, написав волинський письменник Володимир Лис. Його «Століття Якова» – роман, родинна сага про поліщука Якова Меха, який жив за панування на Україні п’яти держав: Російської імперії, УНР, Польщі, гітлерівської Німеччини та сталінського СССР. Це розповідь про чоловіка, якому довелося воювати в арміях Другої Речі Посполитої та Червоній армії, допомагати партизанам у лісах та пристосовуватися до щораз нових порядків у селі, які встановлювали окупанти. Пристосовуватися, не втрачаючи при цьому людського обличчя.

Головний герой – майже столітній дід, який напередодні свого ювілею згадує дитинство, молодість та все свідоме життя аж до старості. Про все це він розповідає дівчинці-приблуді, найімовірніше – наркоманці – Оленці - Альоні, яку Яків прихистив у себе вдома. Спочатку Яків живе цими розповідями-спогадами, а потім – коли Оленка покидає його – надією на її повернення чи хоча б лист.

Йому ж лишила чекання. Рік, другий… Тепер п’ятий. Скільки? Спершу чекав повернення, а потім листа. Звістки. Без якої він не міг умерти. В якій мало бути хоч якесь коли не прощення, то… То надія?

«Століття Якова» Лис написав ще у 2010-му році. Тоді ж виграв конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Ґранд-коронація слова». Та лише зараз, з початком та розгортанням війни на сході України, твір зазвучав по-новому і набув надзвичайної актуальності. Ось що ще в 40-х минулого століття сказав Якову його побратим Зенько-галичанин, який зібрався дезертирувати з Червоної армії і тікати до Чехії, щоб врятувати собі життя: «Думаєш, туди совєти не прийдуть, заперечив Яків. Зенько йому: прийдуть, вони в усі щілини, в усі країни пруть, як ті таргани».

Мова в книзі: Герої Лиса говорять західнополіськи діалектом, зрозуміти який не завжди легко. Але цим книга і колоритна, яскрава, «смачна». Чого варті лише лайки: «А щоб тобі віддавало в обидва боки на штири роки, а на п’ятий болячка на язиці жабою виросла».

Цитати, що запам’яталися:

* Дивний світ, бач, який широкий, до доми, щитай, двісті верстов буде типерка, а може, й цілих триста, а зав’язався мині світ на одній бабі.

* І раптом подумав: якщо добре поміркувати – то, Господи, життя промайнуло, як один-єдиний день. Бо де воно? Марево, сон, хоч і поле в тому сні нібито велике було, і річка, яку перепливав, широка.

* Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи в жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько і починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.

«Гадюка спершу з’їдає її голос, цеї пташини, потому очі, а вже далі й самого жайворонка», – ось як казала бабця.

* Яків щиросердно признався – на тамтім боці Бугу забужанські люде казали, що тех, хто через міст йде, до Сибіру відправляють. Воєнний зирнув пронизливо.

- Запам’ятайте, громадянине Мех, що ми даремно нікуди нікого не відправляємо. Радянська влада суворо дотримується соціалістичної законності. Безпощадні ми тільки з ворогами трудового народу.

* І тут подумав Яків, що найбільше йому навіть не до століття свого дожити хочеться. Не родину всю разом й Оленку, котру порятував, побачити. А дожити до весни, до теї пори, коли прокинеться, знову озветься цвіркун, який живе у його самотній хаті.

Вирок: Окрім усього іншого, книга – про любов першу і любов велику – більшу, здавалося б, за саме життя, але й не останню. Роман про життя без прикрас – із зрадами, розлуками, передчасними втратами. Родинна сага, яку кожен із нас проживає по-своєму, але про яку більшість із нас ніколи не розкаже, тим більше не напише. Прочитати, щоб зрозуміти себе, щоб почати цінувати миті, кожна з яких – неповторна і – як остання.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---