«Мої роботи такі ж неканонічні, як і твори перших християн»

У Галереї мистецтв Луцька відкрилася експозиція творів сакрального живопису, створених цього року під час міжнародних іконописних пленерів у Новиці (Польща) та Замлинні (Україна). В рамках цієї мистецької події презентовано авторський проект «Вихід» Марії Іванюти – активної учасниці обох пленерів.

Талановиту студентку та її роботи представив її наставник Костянтин Маркович, доцент кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Він описав її пошуки власного сакрального стилю такими, які ламають віття і протоптують свою стежину, не наслідуючи сліпо проторену іконографічну дорогу.

Гранично лаконічний почерк Марії, що тяжіє до абстракції – це не літургійні твори, а ікони-рефлексії. Саме на іконописних пленерах у Новиці і Замлинні молода мисткиня і вдосконалює свій образно-символічний стиль, вивчає символіку візантійських, українських ікон і вкладає їх у свої ікони – «такі ж неканонічні, як твори перших християн».

Про творчі пошуки, пленери, традиції і креатив, місію іконописця у часи криз відбулася наша розмова з Марією Іванютою відразу після відкриття виставки.

- Знайомлячись з Вашим творчим доробком, звернула увагу на такий цікавий факт – молода художниця віком трохи більше 20 років уже написала більше 100 творів. Це дійсно вражає.

- Така кількість творів – це і з виставок, частина зроблених на кафедрі в академії, твори з пленерів, і частина – ескізи. Я малювала дуже багато завжди. Таких напрацювань і пошуків у мене є дуже багато. І це не є незавершені роботи. Мені легше взяти дошку і намалювати ікону від початку і до кінця. Якщо я працюю над великим проектом, то залучаю до нього усі свої попередні напрацювання.- Розкажіть, будь ласка, про Ваші студії у Львівській школі іконопису на знаній кафедрі сакрального мистецтва національної академії мистецтв. Вашими викладачами є засновник і очільник кафедри професор Роман Василик. У Галереї Вас теж представляв ваш наставник – Костянтин Маркович, доцент цієї ж кафедри. Ви навчаєтесь у відомого вихователя багатьох поколінь українських художників – Володимира Антоновича Овсійчука.

- Професор Роман Василик для мене асоціюється з образом батька. Він заходить до авдиторії завжди такий спокійний, у ньому є мудра впевненість. Жодних обмежень чи суворих інструкцій. І полотно для праці. Костянтин Маркович – це викладач, який постійно провокує нас, і він створює такі провокативні ситуації постійно. Маються на увазі мистецькі провокації. Саме це дуже стимулює. Він – учасник пленерів у Новиці. Володимиру Антоновичу Овсійчуку уже 91 рік. Ми, студенти, відвідуємо його постійно. Навіть склали графік відвідувань. Наш день – четвер. Провідували його минулого тижня.

- Ваша виставка пов’язана з пленерами у Новиці і Замлинні. Чим для Вас цей досвід цінний?

- Він насправді дуже цінний, бо я відчувала там волю. Ці пленери проходять уже після сесії. Втомлений, ти приїжджаєш туди, вдихаєш свіже повітря. Один день відпочиваєш, а потім так хочеться малювати. Відчуваєш різницю з малюванням на сесії. Тут це зовсім по-іншому. Це вже не просто завдання. Це вже від душі. Можна сидіти в лісі малювати, де тебе ніхто не бачить. Дуже особливий простір. Ще важливо, що без цих пленерів українська, польська культури дуже б втратили. Пленери, створені на них твори курсують по містах України і Польщі, несуть свою естетику до глядачів. І глядачі бачать, що таке є. Тисячі людей це переглядають. Це надзвичайно важливо. І я зажди про це думаю – про те, що створена мною ікона буде мандрувати.- Оглядаючи Ваші тематичні роботи проекту «Вихід», відчуваєш, наскільки це є особистісний досвід. Біблійні фабули про Адама і Єву, гріхопадіння, вигнання з раю, зішестя Святого духу Ви ніби пропускаєте через себе.

- Це мій шлях до Бога. Я також переживаю і гріхопадіння, і зішестя Святого Духа, і радість, і щастя. І тому передаю свої відчуття як знак тієї живої Біблії. І це є вихід. Вихід з таких станів душі, коли людині важко. Інколи людина не може сама вийти з глибокого відчаю. Безвихідь є відсутність Бога. Вихід – то є кровна зустріч з Богом. Робота «Зішестя святого духа» – то є один із засобів, як можна вийти. Коли людина нічого не робить, знесилена у відчаї, Бог сам до неї сходить. Життя кожної людини перекликається з біблійними сюжетами. Кожна людина зустрічає у житті свого Адама чи Єву, відчуває щастя, переживає відкуплення, і ту боротьбу з гріхом, і гріхопадіння. Це є і психологічні моменти, і вони ж є духовними. Мої роботи – це мій особистий спосіб передачі шляху до Бога, і Біблія для мене – то є жива книга, яка постійно відбувається у людському житті.

- Як Ви вважаєте, чи обов’язково іконописець, чи навіть художник, який звернувся до сакральної тематики, повинен бути віруючою людиною?

- Ви знаєте, згадалося, як казав Олександр Мень, що він не вірить в атеїстів. Я теж не вірю в атеїстів. Коли я спілкуюся з людьми, що звуть себе атеїстами, я думаю, що це люди, які вірять у щось інше. Немає мертвих людей. Мертвих у плані віри. Людина, яка відчуває, уже є віруючою. У кожного є духовна потреба, яку він заповнює.

- До якої конфесії належите Ви?

- Я – греко-католик.

- Коли Ви приступаєте до роботи над новою іконою, чи існує у Вас якийсь особистий спосіб налаштування на таку працю, ритуал? Ви відвідуєте церкву перед роботою?

- То є моя особиста думка, можливо, дещо крамольна, зважаючи на певну необізнаність чи юний вік, що не святі горщики ліплять і кожна людина є грішна. І коли людина думає, що вона не грішна – це є гірше. Я про це пам’ятаю, навіть коли іду сповідатися, на службу, до причастя, - що я є людина і за своєю суттю залишуся грішною. Як той глечик є коричневий, його мий не мий, він завжди буде коричневим. В цьому є і якийсь сенс. Якби я малювала ікону бездоганно чистою, то ніколи б не намалювала її такою. Мені здається, треба так видихнути, закрити очі, попросити вибачення в такий момент. Буває, що не можеш малювати, а треба. Роблю, як мама радила. Тоді молюся «Царю небесному». Коли дуже не хочу працювати, то ставлю свічку-громовицю. Я вважаю, не святі горщики ліплять, і навіть погано вважати себе надто хорошим і негордим.

- Організатори пленеру у Замлинні, де Ви брали участь, розширили жанрову різноманітність пошуків художників і визначили їхню працю як іконопис та створення творів сакрального живопису. Як Ви як митець визначаєте для себе ікону?

- Звичайно, організатори огортають учасників у свої рамки і задають темп нашій роботі. Та я собі думаю, що ікона канонічна не завжди є кращою. Навіть канонічну ікону, написану за всіма правилами та канонами, можна писати з цигаркою зубах – тобто робити роботу. Така робота може бути бездоганною – з ідеальними складками, з бездоганно виписаним хрещатим німбом, прекрасними буквами. Але для чого? Я не можу назвати свої роботи не іконами, бо я особисто як автор вкладаю в них все те, що повинен вкласти іконописець. Для мене це є ікони.

- Мені б хотілося проаналізувати на прикладі Ваших сьогоднішніх робіт і Ваш стиль, і визначити точку зустрічі у них традиції і креативу. Отож, впізнаванні біблійні сюжети, класичний матеріал – яєчна темпера, якою споконвіку малювали ікони стародавні майстри іконописці. А далі – лаконізм, мінімалізм у виборі кольорової гами, потяг до абстрактного виплеску думок і переживань.

- Погоджуюся, звичайно, – саме так і є. Знаєте, ікона у різні часи і у різних країнах, у різних майстрів була різною. Ікони перших християн відрізняються від ікон епохи бароко. Я вважаю свої ікони такими неканонічними, якими були твори перших християн. Коли я писала ікону «Різдво», у мене виник образ червоної дуги, що випускає з себе біле коло. У візантійських і українських іконах – та сама символіка. Коли людина шукає Бога, то вона його знаходить, а ось як вона це передає – це вже не має значення.- А Ви можете уявити саме свою роботу, авторську ікону, у чиїсь домівці, в куточку – спеціальному традиційному місці для ікон, та ще й прикрашену вишиваним українським рушничком?

- Звичайно(сміється). Я дуже довго сумнівалася, десь так років з чотири тому, чи так може бути, чи так буде існувати, чи це сподобається людям, і для чого я це буду малювати, якщо це буде тільки для мене. Та я намалювала роботу, яка було суто моя і не піддавалася критеріям когось іншого. І я побачила просту жінку, яка відчула те саме, що і я, – все те, що я намагалася вкласти туди. І це стало для мене поштовхом. Моя ікона свого віруючого вже знайшла. В мене вже є і цей прекрасний досвід.

- Місія митця у важкі часи – бути надчутливим до болю свого народу. Місія іконописця в час криз є ще більш відповідальною. Чи Ви відчуваєте свою місійну роль як іконописець?

- Думаю, що так. З моєї родини троє близьких на війні. Я знаю, що це таке, мимо мене це не проходить. Мій рідний брат священик знаходиться там капеланом, двоюрідний брат і сестри чоловік воюють. І я знаю, що найбільше, чим я можу їм допомогти – це своїм спокоєм, своєю зібраністю. І в своїй роботі я маю показувати цю свою константу, сконцентрувати її до максимуму. В той же час людям навіть в такі часи потрібна краса. Брат розповідає, як краса і щирість наївних дитячих малюнків є найбільш цінною для бійців. В такі часи ікони є найпотрібніші.

- Що у вас є наступним пунктом у Вашому мистецькому графіку? Куди рушаєте після виставки у Луцьку?

- Далі у мене – захист диплому. Взагалі, у найближчій перспективі у мене – праця. Я буду працювати. Праця на землі потрібна, і кожна людина, яка працює, – уже творець. В будь-якому випадку я буду малювати, і навіть якщо це не буде нікому потрібним, я буду сидіти в селі, і я буду так само щасливою у своїй праці. І це буде моїм арт-проектом. Щастя є глибині душі, і для цього непотрібно робити захмарну кар’єру. Щастя і Царство боже у душі – це моя ціль в житті, незалежно, де я буду. І хочу сказати особливі слова вдячності людині, без якої ця виставка не відбулася. Першим поштовхом і людиною, яка постійно стимулювала мене до цієї виставки, є Володимир Павлович Марчук, який звернув увагу на мої роботи і запропонував показати їх. Саме завдяки йому це все стало можливим.

- На Вашій сторінці у Фейсбук побачила і Ваші вірші. Вони схожі на Ваші живописні роботи – такі ж лаконічні та концентровані.

- Вони є для мене також засобом вираження емоцій, бо я знаю – мене, можливо, не всі розуміють. Взагалі, іншу людину важко зрозуміти до кінця. А вірш – це експресія у мінімалістичній манері, як згусток енергії.- Щиро бажаю Вам натхнення та успіхів у всіх Ваших проектах. Нехай Ваші ікони живуть у людських домівках, дивляться на віруючих у храмах, зцілюють та підтримують наших бійців.

- Дякую.

Записала: Марія Пилипчук

Довідково: Марія Іванюта народилася 1992 року у місті Скалат Тернопільської області. Є студенткою кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, наразі працює над дипломним проектом. Викладачі з фаху: Овсійчук В.А., Василик Р.Я., Маркович К.П., Лесів Т.В., Кислий Р.М., Сивак В.В., Кордюк В.Я. Учасниця низки мистецьких проектів, пленерів в Україні і Польщі. Авторка близько 100 ікон і тематичних творів сакрального живопису.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---