Кращий вуличний художник з Луцька руйнує стереотипи

Дмитро Микитенко повернувся з Лондона до Луцька, і місто зустріло його майже зимовою прохолодою. Щиро радіють друзі. Телефонують і вітають. Ми зустрілись у луцькій Галереї мистецтв. Через двері – у Малому залі галереї – саме відбувалося відкриття першої персональної виставки молодої художниці. Ми пішли туди, привітали, оглянули її роботи. Потім зайшли до комірчини галереї, розташувалися дуже зручно. Розмовляємо про паркани і графітчика Іллю, українські ліси, стріт-арт, дослідження простору, Лондон і Луцьк.

Довідково: Дмитро Микитенко народився 1987 року у Володимирі-Волинському. Закінчив Луцький національний політехнічний університет за спеціальністю «графічний дизайн». Почав займатися графіті з 2004 року. З 2009 долучився до роботи щорічного арт-кемпінгу BlackCircle, досі є його активним учасником. У 2014 отримав стипендію GaudePoloniaвід Міністерства культури Республіки Польща. Навчався і працював у Познані. Активний учасник молодіжних виставок у Галереї мистецтв міста Луцька. Персональні та групові арт-проекти представлені у Львові, Одесі, Житомирі, Києві, а також інших українських локаціях. Автор муралів у Лісабоні, Альбуфейрі, Порту, Мілані, Парижі, Ароні, Познані, Гдині. Визнаний кращим вуличним художником згідно з результатами першого відкритого міжнародного конкурсу «UK/RAINE» для митців з Великої Британії та України.- Певний час ти відомий під мистецьким псевдо AZO…

- Вже ні. Це було в 2010 році… Ні, раніше – в 2005 році. Теги та нікнейми – була така субкультурна вимога, якій я слідував.

- На твоїй сторінці у ФБ побачила фото графіті невідомого автора на луцькому паркані. Чимось зачепило? Паркани іноді надихають?

- Так, звичайно. Мене дуже багато візуальних субкультурних речей надихають,

що в просторі стихійно виникають і так само зникають. Все це є по суті графіті, і це, мені здається, є цікавішим, ніж просто класичне субкультурне, де люди стараються, дуже довго вимальовують, де мільйон кольорів, складніші шрифтові композиції, пишуть своє ім’я чи своєї команди. Це вже трохи банально насправді. А такі якісь стихійні написи, як мінімум, тішать. У мене є такий улюблений графітчик в Луцьку. Аж хочеться шукати його роботи. Він просто пише «Ілля» такими простими маленькими літерами деінде. Мене це дуже заводить просто. Я завжди ходжу і з цікавістю знаходжу, і дуже радію.

- Український стріт-арт – це мистецтво на парканах, на стінах покинутих сараїв і заводів, яких так багато на просторах пост-радянських регіонів Східної Європи, на стінах міських споруд. Стіни, паркани – це є твоє природнє середовище для творчості?

- Для мене природнє середовище – це Воротнівські ліси, болота. Це довкілля. В лісах є багато закинутих споруд. Наприклад, кілька років тому ми їздили в Гаразджу. Там є посеред лісу військова база зв’язківців. Ми кілька робіт там зробили. Класно – тихо, ліс, пташки співають.- А глядачі? В лісі це трохи проблематично.

- Є фото, є соцмережі. Ми це показали. Все дуже просто. Але я не сказав би, що заради фото я все це роблю. Мені важливий процес, важлива атмосфера. Це і є формат нашого фестивалю BlackCircle. Ми це придумали. Це група художників з Західної України. Кожен рік вже 6 років поспіль він відбувається.

- До вас приїжджають навіть з Нової Зеландії?

- Так, цього року приїхали. З Аргентини теж. Спеціально на наш проект.

- На проект до українського лісу? Здалеку заради такого мінімуму комфорту?

- Насправді, всі там вбачають максимум комфорту. Це туризм, рекреація. Палатки, вогнище, ми всі разом. Спілкування на першому місці. Роботи, малювання – на другому плані. Мене мало цікавить малювання в місті заради того, щоб пересічні громадяни це бачили, якось оцінювали. Мені цікава аргументована критика небайдужих.

- Мені дуже запам’яталась твоя робота «Спроба впорядкування» на молодіжній виставці в Галереї мистецтв цього року. Простежується вивчення структури простору, його фрагментації. Повторювані модулі композиції, хаотичні на перший погляд, потім складалися у якусь логічну формулу. Таким і був задум?

- Звичайно. Спочатку все продумується, потім втілюється, а не навпаки. Я дуже сплановано ставлюся до того, що я роблю і дуже рідко роблю спонтанні речі. Мені набагато легше робити великі кольорові абстрактні роботи, ніж одноколірні модульні. Багато є абстрактних робіт, які тяжіють до письма. Це інстинктивне малювання, скоріше інтуїтивне, як в дитини, яка веде лінію. Насправді стріт-арт – лише одна з моїх медій. Є ще багато речей, які мене цікавлять не менше. Ще я показую себе через живопис, через абстрактні форми. Мені хотілося думати, що я просто художник. Не знаю поки що, так це чи не так.

Я займаюся графікою, живописом. Намагаюсь пробувати щось нове.- Тобі важливі визначення твого мистецтва? Стилеві та жанрові співвіднесення? Звучали такі запитання стосовно твоєї персональної експозиції «Генетичний код». Визначили як експресивний абстракціонізм і… заспокоїлися.

- Так, глядачі чекають на визначення. Але це неможливо. Це історично сформований закритий стиль і він актуальний саме у своєму столітті. Мені не соромно сказати, що я не знаю, який це зараз стиль. Більш того, деякі озвучені наразі визначення, на мою думку, звучать смішно. Чи взагалі варто позиціонувати це як стиль сьогодні? Навіщо це зараз взагалі робити? До мистецтва взагалі не варто застосовувати формалізовані підходи. Неможливо, наприклад, написати методичку «Як стати успішним художником». Можна навчити правилам гри в шахи, та не можна навчити вигравати. А з мистецтвом все набагато складніше насправді.

- Але ж у стріт-арту вже досить чітко визначилися свої канони, гуру, художники, знавці, критики, фани…

- У принципі, в світі щось таке подібне і відбувається. Індустрія налагоджується. Хоча… Багатьох художників, моїх друзів і мене в тому числі, напружує термін «стріт-арт». Але як сказав один художник: «Що поробиш? Принаймні, в очах людей це правдиво виглядає». Мені особисто подобається слово «графіті». Тому що це дуже абстрактний термін. Терміни «стріт-арт», «мурал», «графіті» насправді є нейтральні, та на жаль, з деякими у мене якісь кепські асоціації.

- Чи є у тебе якісь авторитети у цьому мистецтві, за творчістю яких ти спостерігаєш, прослідковуєш? Як за луцьким Іллею?

- Ілля - це така спонтанна, квола естетика на сентименталізмі. Це настільки делікатно, по-дитячому наївно виглядає! А серед стріт-артистів є кілька людей, роботи яких мені подобаються. Час від часу… Але я дуже далекий від якихось гуру. Мені більш подобаються практики художників, живописців, які працюють з об’єктами, з інсталяціями у галерейному просторі.

- Чи помітні в українському стріт-арті свої експерти, які стали орієнтирами для художників?

- Зазвичай той, хто був активним практиком, дійшов до теорії. І зазвичай те, що вони пишуть, непогано виглядає. Є такі люди у Києві. Були такі спроби. Писалися статті. В Україні їх небагато.

- У Києві, до речі, зараз мурал-бум справжній…

- Це до культури муралів - те, що в Києві зараз відбувається. Так не має бути насправді. Запрошено десятки людей… Вони отримують за це гонорари. Багато років малюють одне й те саме, і їм байдуже – де і що малювати. Вони приїхали, зробили, сфотографували і поїхали. Більшості з них взагалі нецікава гра з простором, нецікава архітектура. Вони малюють, грубо кажучи, свою «ілюстрацію» і все. Для мене у 90 відсотках випадків дуже недоречні ці роботи, і краще було б без них. Краще була б побілена цегла. І краще було б лишити ту будівлю в спокої. Насправді, не так багато людей в світі, які здатні органічно вирішувати такі завдання.

- Наскільки простір, де ти твориш, тебе включає? Ти змінюєш простір, чи простір змінює тебе? Це органічне поєднання чи болючий контраст?

- У 2012 році я робив проект з своїм другом польським художником. У нас був проект по дослідженню місця. Знайшли міст – величезну рампу. Ми почали читати про цей міст, довго готувались, щось по міфології познаходили. І це в принципі мав би бути такий підхід. А що – прийшли, побачили і давай фарбувати?! Ні. Хоча, було і таке, але це нудно – приходити і фарбувати. Хочеться якось не так. І від місця залежить. У кожного місця є своя енергетика, специфіка, і ти дуже легко можеш це зруйнувати. Іноді і руйнуємо такі місця, але руйнуємо, якщо було задумано його зруйнувати. Це передбачається, і таке є. У мене є серія робіт, коли я перекреслював самобутність цих місць, вносив туди свої елементи, змінював структурність. Так от, про той проект. Там були дві колії і каміння, суцільний бетон. На висоті 30 метрів від землі, здавалося, нічого б не мало бути, але була дивна штука – там пшениця проростала з-під каміння. І виявилося – там дві колії, по яких в різні сторони їздять вагони. По одній колії вивозять вугілля, по другій привозять пшеницю, яка розсипалася. І те зерно проростало. Ми про це і робили проект – про мертву і живу органіку, про вугілля і пшеницю. Це був проект «Резонанс» – баланс між життям і смертю. Кульмінацією стало те, що ми знайшли котячу лапу, відрізану потягом. Кота ми не знайшли. І невідомо – він живий чи мертвий.

- Чим вдалося привернути до себе увагу перенасиченого візуальною інформацією Лондона?

- У мене вже є відповідь, і вона буде маленькою історією. Ти зрозумієш. У галереї Saatchiє дуже багато асистентів. Коли ти там працюєш, то обираєш скільки їх тобі треба – один, два, п’ять, десять. Вони можуть все за тебе робити. У мене була така робота, що потрібен був тільки один помічник принести мені драбину. І я познайомився з однією дівчиною – асистенткою. По її рисах я здогадався, що вона – полька. І якось запитав її, звідки вона є. Виявляється – з Познані, ще з того університету, де я був за стипендією GaudePolonia. Розговорилися… І вона каже: «Слухай, тебе треба завести в такий-то лондонський район, щоб ти побачив справжній вуличний стріт-арт». Я відмовився. Вона була здивована. Мені це насправді нецікаво. Мені це не потрібно і я не бачу нічого нового для себе. Мені найважливіше – бути чесним самим перед собою, робити те, що я хочу, і як я хочу.

- Що тобі було цікавим у Лондоні?

- Я був у галереї TateModern, інших галереях. Чесно, я не роздивлявся лондонський стріт-арт. Набагато цікавіше мені було сходити на виставку, подивитися твори мистецтва, які раніше бачив в книжках, в інтернеті. Побачити їх вживу – це дійсно круто. І по-іншому бути просто не могло. Мені цікаво вивчати історію мистецтва. Бачив роботи Тернера, Гейнсборо, Констебля. Знаєш, мені особисто з них усіх Констебль – самий крутий! (сміється). Неймовірно! Там такі роботи!

- Хотілося повертатися до Луцька?

- Луцьк – це місто, куди хочеться систематично повертатися. Насправді, я хотів би тут жити, але не дуже виходить. Виходить лише тоді, коли нічого не робити. Але якщо щось робити – треба кудись їхати.

- А тобі Луцьк подобається?

- Так, звичайно. Навіть дуже. Я люблю Луцьк.

- А те, як він виглядає?

- Це вже інше питання, як він виглядає.

- Разом з численними заявкам інших молодих художників ти подавав свій проект на участь в ARTTerritory. Але сталося так, що твій проект не був обраний.

- Так. Насправді, я часто стикаюся з тим, що мені відмовляють. Мені часто дають зрозуміти, щоб я збавив оберти. Для виконання певних проектів професійний художник насправді і не потрібен.

- Дякую за розмову. Було реально цікаво. Щиро бажаю нових цікавих проектів.

- Дякую.

Записала: Марія Пилипчук

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---