Хто охороняє луцьке підземелля

Коли мова про «підземелля Луцька», зазвичай мається на увазі підвали під кафедральним костелом Петра і Павла. Лучанин Олег Виноградов ось уже 26 років порядкує у підземеллі і охороняє його. Слюсар-ремонтник за фахом, краєзнавець за покликанням. Хоча для когось – дивак диваком. Каже, привида чув і бачив, - йдеться у матеріалі Хронік Любарта.

64-річний чоловік називає себе «кротом» підземелля невипадково, бо провів там добру частину свого життя. Саме він свого часу став ініціатором створення клубу «Ентузіаст», який наприкінці 80-х узявся наводити лад у костельному підземеллі. Хто там бував, знає напевне – воно просто-таки дихає історією.

Олег Олексійович зізнається: за ці роки сирість і холод підкосили здоров’я, але за тим не шкодує, нині по-інакшому вже й не уявляє свого життя. З середини 90-х, коли він почав проводити екскурсії у вже розчищеному підземеллі, тут побували сотні людей із різних куточків усього світу. Цим пан Виноградов несказанно тішиться і наголошує: луцьке підземелля – особливе.



– Нині у підземелля костелу потрапити годі. Дехто навіть обурюється, мовляв, закрили від лучан і туристів найцікавіше…

– Підземелля недоступне тимчасово. Принаймні дуже сподіваюся на це. А закрив я його 30 червня 2013 року. Річ у тім, що влаштовувати екскурсії для туристів стало небезпечно. Стіна при вході у підземелля може впасти будь-якої миті. Сходинки треба замінити, бляха вже геть поіржавіла. Волога і сирість роблять своє чорне діло. І всередині у деяких місцях є тріщини. От впаде комусь на голову цеглина – й буде горе. Не дай Боже, щоби таке нещастя трапилося. І що мені після цього буде робити? Хіба в тюрму сісти.

– Хто має опікуватися збереженням костелу і його підвальних приміщень?

– Костел святих апостолів Петра і Павла – пам’ятка національного значення. Нині він є кафедральним собором луцьких римо-католиків. Зараз помаленьку тривають роботи всередині костелу. А коли там завершать – візьмуться за підземелля. Зараз ніби поляки із цим трохи допомагають. У липні 2016 року костелу виповниться 400 років. До цієї дати мали б встигнути. Хотілося б швидше, звісно. Та то вже від мене не залежить.

– У підземеллі костелу ви порядкуєте вже 26 років. З чого починалося це ваше захоплення, яке згодом переросло у справу всього життя?

– У 1987 році я створив клуб «Ентузіаст», через який упродовж усіх цих років пройшло чимало людей. Членами нашої організації були і дорослі, і діти, і пенсіонери. Навесні 1985 року з нагоди 900-річчя Луцька у старому місті було створено історико-культурний заповідник. Тоді кинули клич – кому не байдуже історичне надбання, приходьте й допомагайте наводити лад у замку. І от чимало такого небайдужого люду тоді відгукнулося. До речі, ми і в замку тоді багато розчистили, а серед наших найбільших знахідок – князівське поховання.

Якось я запропонував першому директору заповідника Вікторові Іржицькому створити таку організацію, яка об’єднувала б зацікавлених і небайдужих до історії людей. Ми порозумілися, й так створили клуб «Ентузіаст».

– Тобто із першим директором луцького заповідника у вас було повне порозуміння?

– Звичайно! І якби він очолював заповідник до цього часу, то наше старе місто процвітало б! Пам’ятаю, як колись зв’язківці проводили комунікації й натрапили на кладовище. Тоді Іржицький їх так взув, якби ви тільки знали! Оце був порядок, не те що тепер. А потім, у 1988 році, директором заповідника став Тарас Рабан. І вже за його часів почалися будівництва й знищення старого міста. І от через якийсь час після призначення Рабана, коли стало зрозуміло, що ми розмовляємо різними мовами, клуб «Ентузіаст» пішов із замку і взявся розчищати підземелля. Тим паче, замком тоді став активно опікуватися заповідник, а до підземель нікому не було діла.

– То все-таки звідки інтерес до підземних таємниць?

– Інтерес до історії у мене з п’ятого класу, великою мірою завдяки класному керівнику, яка дуже цікаво викладала цей предмет. А загалом, підземеллями я вештаюся із 66-го року. Саме тоді вступив у сусіднє училище. Якщо на уроці не було мене, то й заразом пів-групи не було. І майстер знав, де ми можемо бути. Тоді підземеллям ніхто не опікувався, тому туди лазили усі, хто завгодно.

Цей дитячий інтерес згодом переріс у доросле захоплення. «Ентузіасти» взялися за підземелля у листопаді 89-го. Зверху, в костелі, на той час був Музей атеїзму. А самі підвали, де за радянських часів розташовувалися сховища для овочів, були захаращені. Тут було багато сміття, землі, різного непотребу. Ми все це виносили, вичищали. Видаляли радянські замуровки, провели електрику. У процесі, звісно ж, натрапляли на цікаві знахідки.

– Можете із заплющеними очима пройти підземеллям?

– Не із заплющеними очима, але із вимкненим світлом спокійно. Навіть своїх помічників учив орієнтуватися тут без світла. Бо бувало таке, що електрика підводила.

– Невже зовсім не страшно самому та ще й без світла блукати підземеллям?

– Ніколи не мав такого страху. Я тут часто буваю на самоті. Звик уже.



– Які секрети підземелля лишаються для вас нерозгаданими?

– Думаю, що ми про це й не здогадуємося. Мені дуже цікаво знати, скільки поверхів там насправді. Поки що нам відомо про два, але в одному місці є ознака, що може бути третій нижній поверх. Про це свідчить напівзруйнована арка, яка одним боком входить глибоко під підлогу. Треба розкопувати, досліджувати, але робити це мають фахівці. Ми поки не чіпаємо, щоби не наробити шкоди. Краще не дослідити, аніж назавжди знищити. Якось я мав розмову з чоловіком, який колись працював на овочебазі. Він, побувавши у вже розчищеному підземеллі, розповів, що тут багато всього змінилося. І додав, що свого часу ходив третім поверхом. Однак де він, тепер зорієнтуватися не зміг. Тобто свідчення про третій поверх таки є, та без досліджень стверджувати точно я не можу.

– Найсильніше враження на туристів справляють знахідки людських останків. Їх теж ви знаходили зі своїми помічниками?

– А хто ж іще?! Справді, кісток ми знайшли дуже багато. А скільки ще всього не знайденого! Тут були захоронені священики, монахи або ж багаті люди, які, очевидячки, вносили кошти на ремонт костелу. Антропологи визначили, що ми натрапили на останки щонайменше 30 людей.

– Одна з цікавинок підземелля – гробниця дружини першого коменданта Луцька Магдалени Тализіної. Правда, що там і енергетика дуже сильна?

– Думаю, так. Про присутність сильної енергії на місці гробниці свідчить і біолокація, принаймні біолокаційні рамки тут рухаються. На жаль, у радянські часи всі мідні гроби, що тут були, здали на металобрухт, викидаючи на смітник останки. Так, очевидно, було і з Магдаленою Тализіною.

– То це про неї говорять як про привида, що живе у підземеллі?

– До мене самого різні історії доходять. Людям подобається вигадувати. А я люблю проводити екскурсії з екстримом. У мене колись була така вихованка, яка переодягалася у привида. І коли відвідувачі заходили в кімнату з гробницею, я вимикав світло. І це дівча у білому простирадлі з ліхтариком поставало перед людьми. Враження у людей після побаченого - незабутні, дехто навіть неабияк панікував.



– Ще я чула про привид монаха…

– То повоєнна історія. Нібито якось наші солдати зайшли у підземелля і їм показався привид монаха. Солдати тоді почали стріляти. На сліди від пострілів я не натрапляв, але історія така є.

– А з вами ніколи не траплялося нічого містичного?

– Якось трапилося дещо моторошне. То було щонайменше десяток років тому. Я прийшов раніше від усіх. Разом зі мною прийшла вихованка-семикласниця, яка зголосилася допомогти мені замінити лампочки. Тоді нижній поверх був затоплений, світло можна було вмикати тільки на верхньому. І от я несу драбину й інструмент, а дівчинка – лампочки і свічку. Ми йдемо коридором, і тут я чітко бачу білу пляму на стіні. Кажу їй, вона не бачить. Проходимо далі, я впираю драбину об стінку і знову помічаю білу пляму, але вже ближче до нас. Уже й мала побачила привид, почала панікувати. Запалюю свічку, з першого разу не вдається, бо якось не по собі одразу стало. І вже коли свічка почала горіти, біла пляма зникла. Але одразу стало чутно, ніби хтось по воді пішов – разів 10-15 почулося «льоп-льоп-льоп». Хоча хвиль не було.

Після цього випадку мої вихованці якийсь час боялися ходити підземеллям у темряві.

А ще колись сюди пролізли сатаністи і лишили своє послання із містичною погрозою. Тоді мені довелося піти в КДБ. Після того нічого подібного не повторювалося.

– Ваші рідні розділяють таке фанатичне захоплення?

– У будні я працював, а вихідні проводив у підземеллі. І сім’я мене завжди підтримувала. Дружини вже дев’ятий рік немає, але вона мене розуміла. Та й троє з чотирьох моїх дітей допомагали мені в замку, а потім у підземеллі.

– Не можу збагнути, як так трапилося, що ви стали, по суті, господарем підземелля? Парадокс, що хранителем підземної частини національної пам’ятки є не якийсь важливий державний орган, а доброволець-краєзнавець… А що буде, коли вас не стане?

– А я не вважаю себе господарем підземелля, бо господарем є костел. "Свято место пусто не бывает". Так же кажуть мудрі люди. Незамінних людей нема. Я мрію, аби в підземеллі колись було створено музей. Уявіть, як гарно тут можна все облаштувати! А скільки у нас цікавих знахідок – їх би розставити всюди. Років двадцять тому до Луцька приїздили науковці з Кракова на чолі з поважним професором. Мені дуже запам’яталися їхні слова. А вони сказали таке: те, що мають лучани, унікальне в Європі. Повірте, так воно і є. І своє треба берегти й цінувати.

Ірина КАЧАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---