Фронтмен Mad Heads розповів про війну, щастя і культурну революцію

Більшість українських меломанів знають музикантів із гурту Mad Heads такими собі позитивними шибениками, які завжди тішать публіку запальними піснями та відвертим спілкуванням. Однак нині формат музики відомих виконавців суттєво змінився: у репертуарі рокерів з’явились пісні «про наболіле» - про Майдан, війну та патріотизм. Причину таких метаморфоз, а також про родину, плани на майбутнє та враження від Луцька, розповів фронтмен музичної формації Вадим Красноокий.

Нагадаємо, раніше Інформаційне агентство Волинські Новини повідомляло, що 26 листопада 2015 року у Палаці культури міста Луцька виступив популярний український рок-гурт Mad Heads. Так, у рамках всеукраїнського туру запальні хлопці презентували свій новий альбом із символічною назвою «8». Саме тоді фронтмен колективу зазначив, що нині настали нові часи, які народжують нові пісні. Тож, він подякував усім тим, хто прийшов підтримати музикантів. Варто додати, що серед присутніх у залі було багато воїнів АТО та волонтерів.

Як вам луцька публіка? Котрий раз ви уже в Луцьку?

«Луцьк – це одне з тих міст, де ми буваємо частіше, ніж в інших містах України. Хоча для мене було сюрпризом те, що коли я під час концерту попросив підняти руки тих, хто хоча би один раз приходив на наш виступ, відгукнулося, можливо, десять людей, може трішки більше. То виходить, що інша частина публіки – новенькі. Ну, звісно, і формат останнього концерту був для нас не зовсім звичним. Раніше ми або виступали на великих майданчиках, зокрема на різних фестивалях і днях міст, або в пабах. Але грати в «сидячому», трохи театральному залі - це зовсім інше. Такий досвід ми почали отримувати вже протягом останнього туру», - зізнався головний «медхедівець» Вадим Красноокий.

Як правило, прогулянки Луцьком здійснювали після концертів, уже вночі…

«Гуляли центром, бо не було нікого, хто міг би завести нас далі. Але насправді те, що бачив у центрі міста, – дуже симпатичне. Луцьк – відносно невелике і спокійне містечко. Дуже чистеньке. Воно європейське настільки, наскільки це можливо в Україні», - сміється музикант.

Розкажіть про свій новий альбом «8». Про що саме з його допомогою хотіли розповісти слухачам?

«Щодо назви, то із нею все доволі просто. Бо вісімка має подвійне значення. З одного боку – це восьмий студійний альбом гурту MadHeads, а з іншого – це знак нескінченності. Він символізує музику, що не закінчується. Як ви знаєте, наш колектив існує уже 24 роки, а це – добрячий відрізок часу», - хитро примружує очі вокаліст гурту.

Українці знають вас як справжнього патріота. Зокрема, зі своїми концертами ви бували й у зоні проведення АТО, виступали для солдат. Чим відрізняється військова публіка від цивільної?

«Усе залежить від обставин. Але незмінним залишається одне: хлопці-військові дуже вдячні всім, хто до них приїжджає з будь-якою підтримкою. У тому числі й моральною, бо це потрібно не менше, ніж зброя. Адже бойовий дух – це безпосередньо те, з чим люди й воюють. Якби його у нас не було, то була б біда. Як ви знаєте, у перші дні, коли захищати землю не було чим, по-моєму, тільки із допомогою незламного бойового духу хлопці й трималися. І оту підтримка, яка існувала фактично на території усієї країни – а це і волонтерський рух, і світова допомога, і небайдужість звичайних громадян, - її хлопці на передовій дуже відчували», - зізнається Вадим.

Він розповів цікаву історію про те, як одного разу музиканти везли солдатам на передову обереги, виготовлені дбайливими дитячими руками:

«Одного разу ми везли хлопцям обереги, які змайстрували дітки. Здавалося б, дрібничка, еге ж? Досить наївно виглядає. Зізнаюсь, це викликало навіть іронію. Але все ж ми привезли ці обереги на блок-пост і почали роздавати солдатам. Тоді я побачив, що військові ставляться до цих іграшок з повною серйозністю. А ще - листи від дітей, малюнки. Усе це їм дає розуміння того, за що вони воюють», - каже музикант.

А не страшно було?

«Мені? Ну як сказати… було внутрішнє відчуття, що мені це треба робити. І тому не було нагоди злякатися. З одного боку я розумів, що всі клопоти солдат – реальні, але коли бачиш зруйновані будинки та мости, з’являється відчуття, що все це – декорації. Плюс - усюди зброя, зброя… І вона справжня», - чесно розповідає Красноокий.

У яких населених пунктах зони АТО виступали?

«Найбільше запам’ятався виступ у так званому «дебальцівському котлі». Як зараз пам’ятаю, це було на День української армії, 6-го грудня, тобто незадовго до того, як трапились сумнозвісні події неподалік Дебальцевого. Тільки нещодавно я зрозумів, що не всі із солдат, присутніх на тому концерті, залишились живими. Ми були не в самому Дебальцевому, а селищі неподалік, назву якого уже не пригадую. Тепер воно знаходиться на тимчасово окупованих територіях. І от дорогою туди ми бачили багато слідів війни, а в самому населеному пункті – все ціле-цілісіньке. Є світло, опалення, вода холодна і гаряча, адекватні ціни. Вулицями ходять бабусі з торбинками та мами з дітками. Хоча є розуміння того, що зовсім поруч тривають обстріли, просто волею долі до цього містечка кулі не долітають. Дивує здатність людей звикати до екстремальних умов. Мабуть тому й цивільні створюють собі ілюзію миру і нею живуть», - сумно зітхає музикант.

До слова, якими були налаштування щодо вас у цивільного населення?

«Люди налаштовані по-різному. Російська пропаганда – це трагедія на десятки років вперед. Це біда психологічна, моральна і фізична. Адже члени багатьох сімей зі сходу воюють по різні боки барикад. До речі, наш тромбоніст також із Донбасу, з Сєвєродонецька. Мабуть тому це було першим містом, яке ми відвідали після звільнення. Його мама була проукраїнського налаштування, а тато – проросійського. Але після того, як наша армія звільнила місто, він змінив свою позицію. А от більш далекі родичі воювали за ДНР, і гинули, залишали дружин і дітей. Тому загалом, ця вся історія жахлива, бо у війні нічого хорошого немає. Ми поважаємо вояків, які втримали Україну від того усього, але від війни постраждали усі. Коли ми повертались додому з одного із таких концертів, зробили зупинку в Ізюмі. Саме на ізюмських блок-постах, де люди їздять туди-сюди, мене часто впізнавали, підходили, спілкувались, запрошували в ту чи іншу частину. Ми обіцяли, що приїдемо разом із апаратурою, як буде така нагода. На що хлопці відповідали: «Та не треба апаратури, сам приїжджай». Було приємно», - ділиться спогадами вокаліст гурту.

Яких саме пісень потребують військові?

«Ми раніше не співали про війну принципово. А от тепер в нас є декілька тематичних пісень. Зокрема, практично на початку сумних подій в Україні почали грати «Червону калину». Це пісня, якій понад 100 років, але кожне її слово відповідає сьогоднішнім подіям. І от саме на сході хлопці підходили до нас і казали: «Ви ж тільки її запишіть, вона нам необхідна», - каже Вадим.

Що потрібно змінити в країні, щоб закінчилась війна?

«Комусь вона подобається, такі люди наживаються на війні. Але, в цілому, це запитання не до мене. Бо я ж музикант, не політик, не військовий. Це глобальні зміни. Війни відбуваються не лише в Україні, вони є усюди. За кожною війною стоять певні люди. Хоча, кажучи «по-простому», стає зрозумілим, що на теренах України Росія змагається з західним світом. А ми намагаємось якимось чином вижити і залишитися собою. Тому я не знаю, чи достатньо лише нашого бажання, чи бажання представників влади, аби війна закінчилась. Це дуже глобальний процес. Я знаю, що українці хочуть миру. Звісно, є радикально налаштовані люди, які уже воювали. Але таких небагато. Часто хлопці повертаються з фронтів уже з війною в голові. Тому, як музиканти ми можемо поспілкуватися з ними, і це теж, на мою думку, важливо. Ми ще довго будемо переживати наслідки війни, навіть коли вона закінчиться», - серйозно роздумує «медхедівець».

Саме тому, що війна – доволі важка тема, давайте поспілкуємось про щось більш позитивне. Зокрема, зізнавайтесь, щільний графік музиканта заважає особистому та сімейному життю?

«Я живу життям музиканта, але при цьому намагаюсь встигнути й все інше. Але завжди доводиться чимось жертвувати. Що ж тут вдіяти», - знизує плечима фронтмен гурту.

Ви виховуєте 10-річного сина. Хотіли б, аби й він у майбутньому пішов стежкою музиканта?

«Та я не помітив, щоб він хотів. Якби я побачив, що це для нього щось означає, то доклав би усіх зусиль, аби передати йому власний досвід. З іншого боку, не хочу силувати, тому що моє завдання, як батька, відкрити й розвинути ті таланти, що у нього є. Його дуже цікавить техніка, комп’ютери. Він уже помаленьку сам ремікси нарізає, користуючись простенькими студійними програмами. Кілька років тому син показав дружині одну із пісень «Ляпіса Трубецького», у тексті якої була ненормативна лексика. Він запитав: «Мамо, тобі подобається ця пісня?». На це дружина відповіла, мовляв, ні, бо там є погані слова. Тоді син пішов, скачав у інтернеті спеціальну програму, вирізав усі «матюки» і знову прийшов до мами, поцікавившись, чи влаштовує її нова версія», - усміхається Вадим.

Під час концерту ви згадували про «культурну революцію». Що це?

«О, її повинні творити усі, хто має стосунок до культури. Бо культура – це те, як ми себе усвідомлюємо. Це те, що об’єднує нас як українців. Перед нами стоїть дуже велика проблема, бо ми ще не створили такої держави, в якої було б бачення шляхів стратегічного планування на декілька років вперед. Але це не означає, що нема української культури, бо ми – українці. Люди масово починають звертатися до коріння, одягати вишиванки. Але зовнішніх ознак патріотизму недостатньо. Якщо з народною піснею все добре, бо вона існувала й буде існувати, то сучасна музика пов’язана із інформаційним простором і шоу-бізнесом. Свого шоу-бізнесу у нас, як такого, ніколи не було. Усе було московським. В результаті Кіркорови збирали великі зали, а українські співаки - ні», - обурюється музикант.

Він пригадав, як у пострадянські часи 90% з усіх концертів, що відбувалися на території України, були російськими.

«Тобто, штучно створювали враження, що російська культура – це щось найкраще у світі. І от зараз цей ретранслятор ще не вимкнули повністю. Та й провідні радіостанції не можуть повністю виключити російську музику, бо велика кількість слухачів перестане їх слухати. Ні, в української музики є слухач, він уже сформувався. Але його треба примножувати. Власне, ми й організували цей великий тур, аби цьому процесу сприяти. Це свого року авантюра, бо останні два роки – далеко «неконцертні» зі зрозумілих причин. Але я вірю, що це справа потрібна. Бо публіка вихована російською «попсою» і «шансоном». Та це можна змінити. Бо зараз українське значно ближче до українців. Бо наші люди найкраще співають про те, що нам болить, а що нас тішить», - розповідає соліст Mad Heads.

А як відрізнити справжній і несправжній патріотизм у музиці?

«Все просто: подобається чи не подобається, чіпляє чи ні. Я розумію, що це потрібно хлопцям. Такі пісні – це природня реакція суспільства. Бо люди переживають. Якщо результат чіпляє, неважливо, що при цьому думав автор. Я часто намагаюсь писати пісня про війну та військових. Але я не можу дібрати потрібних слів. І я себе не змушую. Тому я й співаю ті пісні, які в мене виходять і це не означає, що я не хочу співати про війну чи військових. Просто я критичний до власної творчості. Але з іншого боку багато таких пісень я навмисне не робив би. Бо людям треба відволікатися. Хіба їхати до хлопців у зону АТО. І то їх теж треба психологічно розвантажити», - пояснює музикант.

Насамкінець, у вас багато сонячних, добрих пісень. Тож, поділіться із лучанами власним рецептом щастя?

«Є багато джерел щастя, і кожному треба їх шукати, працювати над ними. Дуже часто щастя поруч із нами, але ми чомусь лінуємось його знайти, або не знаємо, де шукати. Щастя - це пік позитивних емоцій і людина не може знаходитись в цьому стані постійно. А от в стані радості – так. Щастя треба будувати й шукати його в стосунках з близькими людьми, друзями, в мистецтві, природі, в улюбленій справі. Чого й бажаю лучанам», - усміхнувся Вадим Красноокий.

Розмовляла Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---