Експозиція Василя Парахіна у Луцьку: дитяча душа крізь призму мистецтва
Що воно таке – лінія? Кажуть, що вона багато може розповісти, може і про все життя, особливо, коли є… початком душі…
«У нас є колосальний рідний дух в народній культурі. Народна культура – то є коріння, то є основа, без якої не може нічого толкового бути», - каже Василь Парахін, людина, яку на Горохівщині земляки вважають диваком.
А він і не пручається – нехай, лише б не заважали. Хіба ж може людина цуратися свого, природнього, того, що найбільше ії притаманне? Може, якщо їй байдуже до витоків душі краю, в якому народилася і живе, якщо споконвічне втратило сенс, видихалося. Легко залишити з людини лише її подобу, вичистити усе, начинити чим завгодно, втратити те живе, з чим вона народилася. І оце болить, болить і не дає спокою Василю Парахіну, корінному волинянину, який шукав себе у світах, а знайшов тут, біля батьківської хати. Знайшов себе у відродженні народної культури. Через малюнок, ковку, скульптуру, будування.Про митця і його роботи розповіли у прес-службі Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом».
«Я працюю уже 40 або навіть і більше літ по відродженню. Я працював в центрі України, в міністерстві. Я їздив у відрядження, дуже часто просив начальство. І в цехах із дядьками і тітками сидів, старався оці місцеві коріння найти і їх до того прив’язати, щоб їх там випускати. Чимало є і написано, бо я працював і в лісовому господарстві більше 10 років, і в художньому фонді купу літ. І це мені вдалося при незначному коефіцієнті корисної дії, тому що то була радянська влада. Справді, в наш народ Бог всадив колосальну мистецьку потенцію…»Василь журиться, що зараз більше займаються розвитком свого розуму, а не душі. У гонитві за науками чомусь забувають про найголовніше, бо ж воно, мовляв, не годує. Через те і губиться десь поміж чужинським, насадженим, фальшивим оте своє, справжнє.«То все, каюк, або підробка під українське. Але стали підробляти під Приймаченко. Стилізацію роблять, а то все є фальш. А фальш в мистецтві – смерть. Волинь – прикордонна область. Слідкували за нею через церкву, через попів. І вона була… порядком затиснута, в ній не розвинулося те, що на Галичині», - розповідає Парахін.
Мабуть, для того він і народився, талановитий мудрий чоловік із таким неукраїнським прізвищем Василь Парахін, щоб корінець народної душі, що заховався десь глибоко-глибоко, не зник. Щоб жила жива лінія, початок усього красивого, потяг до краси.
«Є речі, які неможливо знищити – той же розпис. Робили на п’єцах, малювали півників, всяку всячину… і на тій же вишивці. Є елементи, де видно, який був розпис».Для того й існує його школа народного мистецтва, де навчаються звичайні сільські діти. Уже більше ніж 20 років поповнюється колекція дитячих робіт - у ній щире вираження почуттів. Ці малюнки, здебільшого, пишуться на звичайному картоні, за допомогою звичайнісіньких фарб – гуаші, акварелі.
Усе, чого навчився і що пізнав Василь Парахін, намагається передати дітям. Поспішає віддавати надбане, сіяти в дитячих душах те, чого вони не отримають ніде інде.
«Якщо іти від душі, то можна прийти до якоїсь істини. Хаос то - страшна річ. Якщо світ буде заражений хаосом, це буде брехня і гріх. Хаос – то гріх. Казав Господь, що коли при дереві лежить сокира і якщо дерево не родить – його зрубають. Людина повинна знати, що все, що Богом створене, то з ним треба рахуватися, і що вона має дуже нікчемний розум. Тому я й працюю з дітками, тому що я бачу, що в тому є суть».
Найбільше Василь Парахін переживає за те, щоб його справа відродження мистецтва не затихла. Діти-гуртківці виростають, шукають такі шляхи у житті, які б приносили користь, на їхню думку, виправдовують сподівання своїх батьків. А народне малярство квітне поки що у роботах маленьких гуртківців з сіл Журавники та Стоянів.
Одне покоління змінюється іншим.
«Люди… оглохли, не чують… Вони не думають, що справа вся не в кориті. А між тим, у кожній людині дрімає творець.
Майстер народного мистецтва, заслужений працівник культури України Василь Парахін впевнено іде тією простою лінією, що собі окреслив. Тихенько робить свою справу і уголос розповідає про неї, коли хто цікавиться. Виставка в «Арт-галереї» центрального універмагу Луцька, зорганізована Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом» – це ще одна спроба, це – слово. Та не звичайне слово, а шлях до найголовнішого, до простого і живого з якого усе розпочинається. Слово про лінію. Лінію народної душі.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
«У нас є колосальний рідний дух в народній культурі. Народна культура – то є коріння, то є основа, без якої не може нічого толкового бути», - каже Василь Парахін, людина, яку на Горохівщині земляки вважають диваком.
А він і не пручається – нехай, лише б не заважали. Хіба ж може людина цуратися свого, природнього, того, що найбільше ії притаманне? Може, якщо їй байдуже до витоків душі краю, в якому народилася і живе, якщо споконвічне втратило сенс, видихалося. Легко залишити з людини лише її подобу, вичистити усе, начинити чим завгодно, втратити те живе, з чим вона народилася. І оце болить, болить і не дає спокою Василю Парахіну, корінному волинянину, який шукав себе у світах, а знайшов тут, біля батьківської хати. Знайшов себе у відродженні народної культури. Через малюнок, ковку, скульптуру, будування.Про митця і його роботи розповіли у прес-службі Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом».
«Я працюю уже 40 або навіть і більше літ по відродженню. Я працював в центрі України, в міністерстві. Я їздив у відрядження, дуже часто просив начальство. І в цехах із дядьками і тітками сидів, старався оці місцеві коріння найти і їх до того прив’язати, щоб їх там випускати. Чимало є і написано, бо я працював і в лісовому господарстві більше 10 років, і в художньому фонді купу літ. І це мені вдалося при незначному коефіцієнті корисної дії, тому що то була радянська влада. Справді, в наш народ Бог всадив колосальну мистецьку потенцію…»Василь журиться, що зараз більше займаються розвитком свого розуму, а не душі. У гонитві за науками чомусь забувають про найголовніше, бо ж воно, мовляв, не годує. Через те і губиться десь поміж чужинським, насадженим, фальшивим оте своє, справжнє.«То все, каюк, або підробка під українське. Але стали підробляти під Приймаченко. Стилізацію роблять, а то все є фальш. А фальш в мистецтві – смерть. Волинь – прикордонна область. Слідкували за нею через церкву, через попів. І вона була… порядком затиснута, в ній не розвинулося те, що на Галичині», - розповідає Парахін.
Мабуть, для того він і народився, талановитий мудрий чоловік із таким неукраїнським прізвищем Василь Парахін, щоб корінець народної душі, що заховався десь глибоко-глибоко, не зник. Щоб жила жива лінія, початок усього красивого, потяг до краси.
«Є речі, які неможливо знищити – той же розпис. Робили на п’єцах, малювали півників, всяку всячину… і на тій же вишивці. Є елементи, де видно, який був розпис».Для того й існує його школа народного мистецтва, де навчаються звичайні сільські діти. Уже більше ніж 20 років поповнюється колекція дитячих робіт - у ній щире вираження почуттів. Ці малюнки, здебільшого, пишуться на звичайному картоні, за допомогою звичайнісіньких фарб – гуаші, акварелі.
Усе, чого навчився і що пізнав Василь Парахін, намагається передати дітям. Поспішає віддавати надбане, сіяти в дитячих душах те, чого вони не отримають ніде інде.
«Якщо іти від душі, то можна прийти до якоїсь істини. Хаос то - страшна річ. Якщо світ буде заражений хаосом, це буде брехня і гріх. Хаос – то гріх. Казав Господь, що коли при дереві лежить сокира і якщо дерево не родить – його зрубають. Людина повинна знати, що все, що Богом створене, то з ним треба рахуватися, і що вона має дуже нікчемний розум. Тому я й працюю з дітками, тому що я бачу, що в тому є суть».
Найбільше Василь Парахін переживає за те, щоб його справа відродження мистецтва не затихла. Діти-гуртківці виростають, шукають такі шляхи у житті, які б приносили користь, на їхню думку, виправдовують сподівання своїх батьків. А народне малярство квітне поки що у роботах маленьких гуртківців з сіл Журавники та Стоянів.
Одне покоління змінюється іншим.
«Люди… оглохли, не чують… Вони не думають, що справа вся не в кориті. А між тим, у кожній людині дрімає творець.
Майстер народного мистецтва, заслужений працівник культури України Василь Парахін впевнено іде тією простою лінією, що собі окреслив. Тихенько робить свою справу і уголос розповідає про неї, коли хто цікавиться. Виставка в «Арт-галереї» центрального універмагу Луцька, зорганізована Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом» – це ще одна спроба, це – слово. Та не звичайне слово, а шлях до найголовнішого, до простого і живого з якого усе розпочинається. Слово про лінію. Лінію народної душі.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 1
Про Парахіна
Показати IP
12 Травня 2016 17:53
Еженедельник 2000
Петр ЧЕЧЕЛЮК.
Пограма-минимум для народного гения
№30-31 (423) 18 - 24 июля 2008 г. 18 Июля 2008
Народные художественные промыслы — уникальный пласт нашей истории, культуры и идентичности — переживают не лучшие времена. Искусствоведы опасаются, что ткачество и вышивка, резьба по дереву и керамика, кузнечное дело и плетение из лозы и соломы — все, в чем воплотился многогранный талант нашего народа, может погибнуть...
Ностальгия
На чердаке отчего сельского дома, который я и мои братья после смерти родителей поклялись сохранить, стоит соломенная утварь. Мой прадед по отцовской линии, родившийся в 1868 г., рассказывал своему сыну Архипу, моему деду, что соломяник и коробка — так называли в нашем доме эти предметы домашнего обихода — были изготовлены еще до него. Если предположить, что смастерил их дед прадеда, то возраст посудин — 170—180 лет. Они прекрасно сохранились: еще 10 лет назад ими пользовалась покойная мать.
В соломянике внушительного диаметра и высоты хранилось зерно. По моим подсчетам, в эту круглую и на удивление прочную посудину его входило не меньше 400 кг. Присмотревшись, я разобрался в конструкции: сначала из отборной длинной ржаной соломы вязали валики диаметром примерно 4 см, до невероятности туго закрученные по спирали окоренной и раздвоенной лозой, и соединяли их по кругу той же лозой. Получалось изделие, которое в современной литературе по истории художественных промыслов именуется бочкой для хранения зерна.
С коробкой через плечо сеяли хлеб. Сейчас крестьяне используют для этого ведро, и мне кажется, это очень неудобно.
А еще в родительском доме хранятся выдолбленные в ясене деревянные корыта для приготовления дрожжевого теста, стирки белья и прочих хозяйственных нужд. Покойный отец сделал их при моей жизни.
Деревянная ступа для измельчения зерновых, проса, гречихи, мака и искусно выдолбленные под размер ступни сандалии, к которым маленькими гвоздиками прибивали кожаный или меховой верх (трепы), были в каждой второй сельской хате. Сало же хранилось в большой шарообразной корзине с плоским дном, мастерски сплетенной из прутьев лозы. Сосуд, вмещавший не меньше 50 кг национального продукта, венчала крышка, один сегмент которой открывался. На Волыни такую посудину называли кошиком. Его устилали белой льняной тканью, тоже домашней работы, и сало в нем не желтело на протяжении года.
В Великий пост мои бабушка и мама пряли лен и овечью шерсть, а потом вязали мягкие шали, рукавицы, свитера и носки, ткали на нехитром станке рядна (ковры) и половики самых разных расцветок. Из льняной пряжи, выбеленной на лугу возле водоема на солнце и с помощью древесной золы, получалось нательное и постельное белье, полотенца, салфетки, скатерти.
Кроме этого, мое детство окружали изумительных рисунков кованые петли, дверные ручки и клямки, ограды и плетни из прутьев, причудливые ворота, напоминающие ограду Летнего сада в Санкт-Петербурге. Я уж не говорю об обрамляющих иконы и портреты предков вышитых рушниках, дивных кружевных скатертях, занавесках, большом расписном сундуке для одежды — куфере... И расписной глиняной посуде, способной сохранять свежесть молока и воды, придавать особый вкус сваренной в ней пище.
Первое место за «мазню»
О философской мудрости наших предков, отразившейся в вышиванках, шкатулках, корзинках и «кылымках», об умении украинского народа творить добро и красоту мы долго говорили с заместителем главы Волынской ОГА по гуманитарным вопросам Святославом Кравчуком.
— Почему у нас всегда так получается: «что имеем — не храним, потерявши — плачем»? — не удержался я от почти риторического вопроса.
— Потеряно не все. По крайней мере на Волыни, — возразил чиновник, который, как выяснилось, не только знает толк в народных промыслах, но и сам на досуге занимается писанкарством.
В том, что цивилизация, урбанизация, национализация и прочие «ации» не сгубили народного таланта, я убедился на хуторе Черуковатица. Здесь, на границе двух областей — Волынской и Львовской и двух бывших империй — Российской и Австро-Венгерской, долгие годы безвыездно живет Василий Парахин.
Рубленый домик и маленькая банька с живописным садом вокруг, сколоченная из досок уборная с тазиком в яме и газетой, нарезанной квадратиками, на гвозде, корова, несколько куриц и поросенок — вот и все его нехитрое хозяйство.
Ради места, где родились и жили его деды-прадеды, он когда-то оставил престижную работу в Министерстве лесного хозяйства Украины и жилье в центре столицы. Сейчас народному мастеру, стипендиату управления культуры Волынской областной администрации, 70 лет. Он занимается росписью в местных традициях. Рядом, в селе Журавники, снял комнатку в сельском детсаду и учит этому искусству детей из местной школы. Получает за это 50 грн. в месяц. А на досуге строит возле своего хутора маленькую церквушку.
Вот что рассказал мне этот патриот, скромная пенсия, стипендия и приработок которого идут на краски, бумагу, дерево и кисти.
— Украинцы всегда отличались своим мастерством. Вышивка, художественная ковка, ткачество, резьба по дереву, соломо- и лозоплетение — самобытное народное искусство сохранилось, потому что оно в плоти и крови людей. Но его необходимо поддерживать и развивать. Оно — самобытность нашего народа. Это визитная карточка украинцев.
Я преподавал живопись в школе села Стоянов на Львовщине. Работал почти даром. Но в мастерскую зашел директор школы Михаил Барткив и приказал заведующему хозяйством «выбросить эту мазню в мусор», что и было сделано. Больно от того, что это было уже в независимой Украине — в 1998 г. Это непростительно. Он выгнал меня в присутствии детей из школы, как прогоняют собак, а труды моих учеников полетели в мусорный ящик на глазах их авторов. Было больно и обидно, что именно в школе калечат хрупкие детские души. Со своими произведениями и детьми в сентябре 2007 г. я участвовал в выставке предметов художественных промыслов в киевском Народном доме. Никто не назвал это «мазней», и мне было присуждено первое место. Говорят, что для счастья надо ежедневно видеть продукт своей деятельности. Я его вижу, и я счастлив.
Провожая меня к машине, художник сказал: «Здесь моя родина, здесь могилы моих предков, здесь я чем могу служу своему народу и здесь я буду умирать...»
Чтобы никого не потерять
Помочь творить волынским народным умельцам, многие из которых, как 70-летний Василий Парахин, живут в глуши, где до сих пор в обиходе керосиновая лампа и стеариновые свечи, преумножить их подвижническую силу призвана областная Программа сбережения, возрождения и развития народных художественных промыслов на период до 2010 г. Что делается и будет сделано на Волыни в ее рамках? — этим вопросом завершилась наша беседа со Святославом Кравчуком о народных промыслах.
— Создан областной художественно-экспертный совет по вопросам традиционных художественных промыслов края, в районных домах «Просвіти» введены штатные должности методистов, — принялся перечислять Святослав Николаевич. — Проведена перепись народных мастеров с внесением их в областной реестр. Это дает нам возможность не потеряться в мире областного творчества и никого не потерять. В нынешнем году будут обустроены мастерские для Национального союза мастеров народного творчества Волыни. А в общеобразовательных школах и ПТУ создаются научно-показательные мастерские вышивки и ткачества, резьбы по дереву и керамики, писанкарства, плетения из бисера. У нас уже два года работают школы-студии по соломоплетению, гончарству и живописи. Почти десяток известных волынских умельцев получают именные стипендии.
Хотим открыть Музей этнографии и художественного промысла в Луцке. Помещение есть, осталось сделать ремонт. Здесь можно будет получить справочную литературу и учебные пособия по художественным ремеслам, полистать иллюстрированные каталоги и фотоальбомы. Планируем проводить праздники, ярмарки, открыть в трех городах магазины по продаже изделий народных мастеров. На все это из бюджетов разных уровней в рамках программы выделено 1,7 млн. грн.
А пока, когда к нам приезжают люди с деньгами и желанием что-то купить, им некуда обратиться: промыслы не имеют развитой системы салонов-магазинов, художественных артгалерей, где можно приобрести понравившуюся вещь.
Народное искусство нужно не только возродить, но и связать его с современностью. Современные инструменты, технологии и материалы открывают мастерам широкие возможности, рождают новые виды и формы творчества. Нужно оживить предприятия, сохранившие коллективные основы творчества, где еще остались мастера высокой квалификации, изготавливающие уникальные изделия малыми сериями. В их исполнении должны появиться произведения, соответствующие культурно-бытовым запросам нового времени. Об этом следует позаботиться специальным учебным заведениям — художественным академиям и училищам прикладных искусств, училищам профессионального образования.
И еще. Не нужно забывать, что во всем мире народные промыслы — это популярные туристические объекты. Прикладное искусство — будь то гентские кружева или лионские шелковые шали — держится не на количестве, а на уникальности, поэтому имеет прямой выход на туристический бизнес. Люди готовы платить именно за уникальность, а не за тиражирование.
Считаю, наши народные умельцы должны творить в заповедных зонах, ибо природа — источник вдохновения мастера.
Проблеми клімату: на Землі з’явилися точки аномальної спеки
Сьогодні 00:14
Сьогодні 00:14
29 листопада: свята, події, факти. Міжнародний день правозахисниць та День електронних привітань
Сьогодні 00:00
Сьогодні 00:00
Рубль стрімко падає: військова економіка Росії перевантажена, – Politico
28 Листопада 2024 23:51
28 Листопада 2024 23:51
Нідерланди поставили Україні три системи Patriot
28 Листопада 2024 23:33
28 Листопада 2024 23:33
Мікрорайон обстрілюють не вперше: лучани розповіли про наслідки ранкової атаки РФ
28 Листопада 2024 23:15
28 Листопада 2024 23:15
Завод-виробник замінить партію неякісних 120-мм мін для ЗСУ
28 Листопада 2024 22:57
28 Листопада 2024 22:57
Нацбанк ввів в обіг нову пам'ятну монету, присвячену українському БТР-4Е «Буцефал»
28 Листопада 2024 22:39
28 Листопада 2024 22:39
У Тбілісі почався стихійний мітинг після заяви влади про призупинення вступу до ЄС
28 Листопада 2024 22:21
28 Листопада 2024 22:21
Волинський тренер з веслування на байдарках і каное отримав звання «Заслужений тренер України»
28 Листопада 2024 22:03
28 Листопада 2024 22:03
У Зеленського прокоментували заклики знизити мобілізаційний вік
28 Листопада 2024 21:45
28 Листопада 2024 21:45
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.